Соловецький в’язень – не Калнишевський, а Україна

Поема Яра Славутича «Соловецький в’язень» присвячена найбільш трагічній сторінці національної історії – зруйнуванню Запорізької Січі, яка більше трьох віків боронила Україну від ворогів, стримувала процеси покріпачення селян. Це сумна повість про мученицьку долю останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського, з ім’ям якого пов’язані утворення і назва нашого селища.
Хто ж він був, останній гетьман Запоріжжя, яка земля народила цю мужню людину , яким було його життя?
Після мирної постанови 1518 року, складеної між Московщиною і Польщею, почалося масове заселення Посулля вихідцями з Правобережної України. Так виникли слободи Волкова, Війтівці, Охмилова, Пустовійтівка. На ці поселення було багато претендентів, не раз їх палили московські ратні люди, потерпали вони й від поляків. Лиш після польсько – московської війни 1632 – 1634 р. р., коли була встановлена так звана «Питивильська мета» ця територія офіційно відійшла до Речі Посполитої. Тут на тривожному порубіжжі у слободі Пустовійтівці 1691 року народився Петро Калнишевський. Якою була сім’я батьків, яким було його дитинство, де він здобув освіту невідомо.
Правда, існує легенда про те, як Калнишевський опинився на Запоріжжі. Одного разу сільський пастушок побачив козацький загін і попросив взяти його на Січ. Козаки дали малому спробувати козацької люльки, він не відмовився. Тоді запропонували хлопцеві стати козацьким джурою (зброєносцем), на що той погодився. І подалися вони туди, де «Луг – Батько, а Січ - мати», і побрела череда в село вже без пастушка.

Вперше кошовим отаманом Петро Калнишевськиий став 1762 року, але під час зустрічі в Москві з царицею він чимось не сподобався Катерині II, і його з цієї посади усунули. У січні 1765 року, всупереч царській волі, Калнишевського на цю посаду обирають вдруге. І цариця змушена була примиритися, чи то враховуючи майбутню війну з Туреччиною, чи, може, спрацював незаперечний авторитет Калнишевського серед козаків.
За багато років бурхливого, сповненого небезпеки козацького життя Петро Калнишевський набув неабиякого військового і політичного досвіду, став видатним політиком і воєначальником свого часу, пройшов довгий час від козацького джури до кошового отамана. Його заслуги й авторитет мусила визнати підступна цариця, котра 1771 року оголосила подяку Війську Запорізькому за доблесть у російсько – турецькій війні, а самого кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами (найвищою відзнакою імперії – орденом Андрія Первозванного). 1774 року йому було присвоєно військове звання російської армії «генерал – лейтенант»
Існує думка, що Калнишевський «вірою і правдою» служив цариці … Насправді було не так. По – перше, Калнишевський став отаманом всупереч волі офіційних властей. По – друге, розуміючи всю складність становища, в якому опинилося Запорожжя в останні роки свого існування, Калнишевський всіляко стимулював якнайшвидше заселення Запорозьких вольностей, створюючи таким чином економічну базу республіки. По – третє, Калнишевський, всупереч монаршій волі, продовжував зносини з іноземними державами, навіть збирався просити в турецького султана протекторату. І останнє - як справжній патріот України, він не міг не розуміти, яка доля чекає його народ у випадку успішного здійснення російської колоніальної політики, тому неофіційно підтримував Коліївщину, приймав на Запоріжжі втікачів.
Звичайно, російський царизм не міг миритися з демократичними волелюбними звичаями Запорізької Січі, тим більше, що після перемоги над Туреччиною, фактичного підкорення Кримського ханства (офіційно Крим відійшов до складу Російської імперії в 1783 році), потреба в Запорозькій Січі, на думку цариці, відпала, а існування цього «острівця свободи» в тилу імперії було надто небезпечним для монархії і суперечило колонізаторській політиці царської Росії.
На початку червня 1775 року величезне військо під командуванням генерал – поручика Петра Текелія рушило з Єлисаветграда на Запорозьку Січ. Понад 100 тисяч чоловік налічувалось в підпорядкованих йому десяти піхотних, тринадцяти донських козацьких, восьми кіннотних регулярних полках, двадцяти гусарських і сімнадцяти пікінерських ескадронах, які п’ятьма колонами з різних боків таємно наближалися до Січі. В ніч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 року царські війська оточили Запорозьку Січ – невелике укріплене містечко, з однією церквою, з будівлями, так званими «куренями», 500 козацькими, майстровими і торговими будинками.
Момент нападу вибрали вдало – мало того, що в цей день козаки святкували Зелені свята, там на той час перебувало лише кількасот душ, решта козаків розбрелась по зимівниках, паланках, промислах, дехто подався на «городи» провідати близьких після тривалої кривавої війни.
Про що думав 84 – річний кошовий Петро Калнишевський, дивлячись з валу січової фортеці на царські війська, що заповнили весь прилеглий степ аж до обрію? Згадував травень 1709 року, коли три полки російської армії під командуванням полковника Яковлєва за наказом Петра I напали на Січ, і заплатили за це запорожці дорогою ціною, чи наступні поневіряння запорожців під опікою Туреччини в Олешківській Січі, чи грудневу розправу1708 року в Ромнах, коли російські війська загатили Сулу тілами замордованих козаків і міщан.
Безперечно одне: він розумів приреченість будь – якого опору. Надто нерівними були сили: сотня москалів на одного запорожця. Безглузде кровопролиття з наступним кривавим терором.
Петро Калнишевський і січова старшина, аби уникнути даремних жертв, здали російським військам Січ без бою. Завойовники пограбували військову скарбницю, вивезли із сховищ зброю з припасами, архів. Понад п“ять тисяч запорожців втекло за Дунай. Решта розбрелися хто куди, прихопивши з собою дещо з того, що не встигли захопити загребущі руки північних зайд.
Кошового Петра Калнишевського, разом з козацькою старшиною, військовим писарем Іваном Глобою, військовим суддею Павлом Головатим, військовим старшиною Андрієм Порохнею, полковниками та курінними отаманами було заарештовано, а їхнє майно описане і конфісковане.Яка дальша доля Калнишевського? Одні вважають, що він повернувся до Ромен, а потім затужив і подався до Петербурга шукати в цариці правду і там був заарештований. Інші, що він утік на Дон, треті, що він перебрався до Туреччини, там одружився і навіть мав сина. Четверті, що після зруйнування Січі він проводив роботу по відновленню Запорізької Січі, за що був заарештований і засуджений до смертної кари з заміною її довічним ув’язненням у Соловецькому монастирі. Ймовірніше всього, що це сталося восени 1775 року.
8 червня 1776 року урядовий Сенат повідомив Синод про рішення цариці ізолювати Калнишевського від України; відправити його у відрізаний від материка Соловецький монастир, розташований на островах північного Білого моря.
27 літ карався Калнишевський в одному з найстрашніших казематів.
Д.І. Яворницький досліджував долю останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського. Навесні 1887 року він вирушає в дорогу, далеку й тяжку. Саме там, серед холодних вод Білого моря, в Соловецькому монастирі, повинні зберігатися архівні документи про запорозьких ватажків.
На острові Д.І. Яворницький зайшов перш за все до головного монастирського собору і там побачив біля самої стіни три надгробні плити. Побачив - і очам своїм не повірив. Під третьою плитою лежали останки тієї людини, заради якої історик приїхав у той далекий суворий край. Напис на плиті сповіщав, що «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнишевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению в 1775 году на смирение»
Більшість місць, де раніше сиділи заслані на упокорення, були вже замуровані, і лише деякі можна було побачити з дозволу найвищого начальства – архімандрита Соловецького монастиря.
Оглянувши ті місця, Яворницький вирішив ознайомитися з монастирським архівом. З великими труднощами знайшов він там опис цих страхітливих місць. В одному з документів говорилося:
«Колись усі в’язні поділялися на три розряди. Перший – ті, які перебували на покаянні; вони жили в тюрмі і повинні були щодня відвідувати церкву. В’язні другого розряду си-діли у в’язниці в окремих камерах і під замком. З дозволу архімандрита їм інколи можна було виходити: взимку на прогулянку, влітку – на роботу. Нарешті, в’язні третього розряду могли виходити тільки тричі на рік, решту часу безвихідно сиділи під замком. У монастирі таких в’язнів називали великими грішниками…
На цьому «святому» острові були ще й підземні тюрми. Вони містилися під самими баштами, яких там було вісім. Всі ці башти було побудовано в низьких місцях, тому в ями просочувалася грунтова вода, що набагато погіршувала й без того тяжкі умови ув’язнених. Д. Яворницький пише:
«В’язням, приреченим сидіти в таких ямах, спершу заковували залізом обидві ноги з лівою рукою, вільною залишали тільки праву руку, а потім по драбині спускали людину в яму. Після цього витягали драбину пристукували залізною лядою або кришкою, через ляду після цього подавали злочинцеві хліб і воду. В ямі в’язень дерев’янів від холоду, він не знав ні тепла, ні світла, тіло його, особливо закуті ноги, вкривалося страшними болячками, а в суглоби ніг і рук проникав нестерпний ревматизм; одяг в’язня перетворювався на лахміття, нігті виростали і ставали схожими на пазурі, власні випорожнення отруювали міазмами всю яму, і, на додаток до всього цього, на нещасного в’язня нападали цілими зграями голодні пацюки. Тоді порушувалося питання про те, чи можна спустити в яму палицю, щоб в’язень відганяв від себе злих пацюків. Але це питання вважалося таким важливим, що з приводу цього зверталися по дозвіл до самої столиці, і, поки звідти приходив дозвіл, пацюки завдавали безсилим мученикам тяжких страждань: вони об’їдали їм носи, вуха, пальці ніг, закутих у кайдани. Щоправда, такі в’язні недовго мучилися в ямах: вони або божеволіли, або зовсім прощалися з життям».
Такі ж камери були і у Прядильній вежі. Досить сказати, що одна тільки стіна цієї вежі була завтовшки дев’ять аршин. У цій стіні була зроблена камера, в якій панувала темрява й сморід. Ось як про неї писав Дмитро Іванович:
«Вона зроблена на зразок арки і має вигляд великої печі для варива, її довжина становить дев’ять з половиною аршин, висота має два з половиною аршини; в ній не було ні грубки, ні вікон, ні меблів сидіти й відпочивати; зовнішній світ проходив сюди через невеличку, зроблену в стіні щілину, розміром заввишки 5 вершків і завширшки 2 вершки, через яку просували в’язневі їжу. Камера зачинялася двома дебелими дверима: зсередини – залізними, а зовні - дерев’яними… обоє дверей замикались величезними пудовими замками»
Від старожилів – монахів учений з гіркотою дізнався, що саме в цій кам’яній могилі ув’язнений Петро Калнишевський просидів чверть віку.
Вартові монахи і сам архімандрит пильно стежили за тим, щоб П.І. Калнишевський під час прогулянок або відвідування собору не бачився і не розмовляв із сторонніми людьми. Лише кілька слів почули від нього богомольці, про які дізнався допитливий історик і заніс їх до своєї книги. Ось вони: «Прийшли ми до трапезної, - розповідав самовидець – богомолець, селянин Лукін, - перед обідом, чекали монахів із порціями. Коли це приходить чоловік незнайомий у супроводі двох солдатів з рушницями і питає нас: «Хто царем тепер? Як царі живуть тепер і як ведеться на Русі тепер?» Ми відповіли, що царем Олександр Павлович; живуть, як і ра-ніше. Він би ще розпитував нас, та солдати не дозволили. «Від цього чоловіка, - говорили вони, - відійдіть геть, з цим чоловіком не слід вам розмовляти» . І монахи теж заборонили. «Архімандрит побачить, - казали вони, - та недобре вам за це буде». Коли з’явився архімандрит, він підійшов до нього для благословення. «Древен ти єси, землею пахнеш», - сказав архімандрит тому чоловікові. І справді він був дуже хворий і старий. Тут він і життя своє скінчив. Пізніше монахи казали, що це якийсь кошовий отаман».
Від живих свідків, літніх монахів, Яворницький довідався, в яких тяжких умовах перебував Калнишевський у камері Прядильної башти:
«…Коли кошового перевезли з Прядильної камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршина нечистот, що, просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли великі пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками розпався на лахміття і звалювався з плечей».
Все це багато чого відкрило Яворницькому, але на цьому він не зупинився. Його тягло до монастирських архівів. Документи, які він знайшов, уже не задовольняли його. І от він знову гортає пожовклі від часу аркуші.
Умови праці дослідника були дуже несприятливі: він терпів холод, недоїдання й недосипання; навіть у літній час доводилось одягати пальто. Серед запилених сувоїв грубого паперу Дмитро Іванович, напружуючи зір, вишукував кожне слово, яке стосувалося імені кошового.
Коли Яворницький був там, то узнав, що такі архіви дуже суворо оберігаються від стороннього ока. Отут і стала в пригоді «біблія».
«Збираючись у дорогу, - розповідав Дмитро Іванович, - я знав, що на Соловках зустрінуся з монахами, від них залежатиме успіх моєї розвідки. Тому наперед дещо з собою захопив. Я повіз чародійну вологу, але не в звичайній пляшці, а в «святій біблії», бо везти туди спиртові напої суворо заборонено».
Таку «біблію» за його замовленням зробили в Петербурзі. Там він і наповнив її чистим найміцнішим спиртом. Зовні ця «свята» книга була схожа на справжню Біблію, але всередині була порожня і вміщувала три літри спирту. Щоб не викликати підозри, «біблія» мала кольорову стрічку для перекладання сторінок, а насправді нею прикривався чопик, яким було загвинчено отвір для спирту.
І що ж, історик не помилився. «Біблія» йому дуже допомогла, бо як виявилось, цю «вологу й монасі приємлють». Ось копається Яворницький в архівному мотлосі. Біля нього весь час на сторожі – монах. Його прислав сюди архієрей, щоб наглядав за допитливим істориком. Дмитро Іванович каже йому: «Ану, отче, досить вам топтатися за моєю спиною, йдіть лишень сюди».
Сухорлявий і сутулий монах з рудою борідкою і клобуком на голові несміло підходить до нього, насторожується.
«Ви мене тут хлібним квасом пригощаєте, - почав Яворницький, - а я з України привіз свячену водицю. Підійдіть ближче, не бійтесь».
Бере Яворницький свою «біблію», відкриває чопика й націджує повну чарку спирту, говорячи: «Пийте, батя, це медя…»
Монах усміхається, підходить, хреститься, бере чарку – ковть, і немає. Потім крякне, понюхає житника і враз наче перероджується: стає веселий, балакучий, доступний.
Монахи швидко дізналися про цю «медю» та й зачастили до Яворницького, здружилися з ним. Вип’ють святі отці, а потім з них хоч мотузку крути. Все, що б не попросив Дмитро Іванович – до його послуг. Вони дозволили йому користуватися архівами, до яких раніше не було доступу. Навіть самі допомагали йому розв’язувати й зав’язувати папки сторічної давності.
За переказами, останнього кошового виводили з камери лише тричі на рік: на Великдень, на Преображення і Різдво.
Виникає питання, чи міг Калнишевський полегшити свою долю, чи міг покаятися, просити помилування. Мабуть, міг, але не зробив цього, бо не покірною жертвою царської сваволі був, а мужнім і свідомим борцем за долю України.
2 квітня 1801 року Указом нового царя Олександра I Петру Калнишевському через 25 років було «дароване прощення» і надано право обирати собі місце проживання на свободі за власним бажанням. Йому тоді виповнилось 110 років. Але шукати нової тюрми Калнишевський не захотів, не міг повернутися на сплюндровану Україну і тому звернувся до архангельського губернатора з проханням дозволити йому дожити віку в обителі і залишити арештантське утримання, що було дозволено. Восени 1803 року Калнишевського не стало. Прожив останній кошовий Запорозької Січі 112 років.
Тривалий час ця героїчна постать української історії або замовчувалась або висвітлювалась скупо.
Хто він: царський слуга, який упав у немилість чи національний герой. Усі відповіді на ці болючі питання, розповідь про 112-річний життєвий шлях ми знайдемо у поемі Яра Славутича «Соловецький в’язень».
Петро Калнишевський був багатою людиною, володів 16 тисячами голів худоби, при арешті в його зимівниках і хуторах було 639 коней, 1076 голів великої рогатої худоби, 14045 овець, 2175 пудів збіжжя. У нього були зимівники і на Запоріжжі, і на Херсонщині (за легендами, також, зимівник і млин у нашому селищі). За своє життя він фінансував будівництво п’яти церков на Роменщині, в Межигірському монастирі біля Києва. Мав що втрачати, однак не примирився з царською сваволею і підступністю. Отже, Петро Калнишевський не просто син українського народу. Це символ нездоланності людини, котра об’єднала три століття нашої історії – народився в XVII столітті, жив у XVIII столітті, помер у XIX столітті.
Це муки його нещасної землі, відданої на поталу Росії. В’язень не тільки Калнишевський, в’язень весь український народ.
Поема Яра Славутича «Соловецький в’язень» писалась на шаленому кругозламі історії, коли в жорстокому двобої змагались світи та ідеології, гинули люди, народжувались і вмирали надії, але автор чесний у своєму зверненні до читача:
Щоб чули мужні земляки
І розмикали мозку брами,
І дознавали, що пора
В державі власній вільно жити,
Свого триматися двора,
Москві ніколи не служити
Чи довіряти, бо вона
Віч-на-віч райдуга з весною,
Але зворотня сторона
Стрічає негіддю страшною.
Пора! Пора! Моїй землі
Здавили серце чорні болі.
Тож відплатімо за жалі,
Пролиті в двісті літ неволі!
Якими ж пророчими виявились ці рядки Яра Славутича сьогодні, коли Росія знову показала своє справжнє звірине обличчя, розпочавши неоголошену війну з колись «братнім народом»!

Вікторія Кречетова, вчитель української мови та літери Петрівського НВК.