(Новела)

Куди б мені подітися від цих думок? Скільки разів просила себе не мріяти про нього… Чи звільнитися з роботи, чи з чоловіком розійтися? Так не може більше тривати!
- Ау, ти мене чуєш? – майже крикнула мама, штовхнувши мене.
- Так, чую! – невпевнено відповіла я.
- Я тебе уже разів 5 гукала, що ти робила?
- Нічого, сиділа.
- З тобою все добре? Ти сама не своя останнім часом. Агресивна, постійно кричиш на чоловіка, зриваєшся на малого!
- Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.
Оце і є той випадок єдиний,
Коли найбільша мудрість – утекти.
Цей вірш у мене постійно у голові. Здогадайся, хто автор?
- Не знаю, напевно ж, Ліна Костенко. До чого тут це?
- Він про мене, мамо, він про мене…
- Що? Ти закохалася?
- Я не знаю, як це назвати: пристрасть, захоплення, кохання, але я його відчуваю, він такий рідний, хоча ми і знайомі всього кілька місяців. Але його очі, мамо, якби ти бачила його очі…
- Ти про дитину подумала?
- Весь час думаю, ти ж знаєш, син – найдорожче, що у мене є!
- А він одружений? Ти сім’ю хочеш розбити?
- Розлучений…
- Знаєш, дорога моя, давай порівняємо твого чоловіка з білою геранню: простою, буденною, не такою уже й привабливою, але й невибагливою, стабільною. Новий чоловік – кипарис: загадковий, цікавий, рідкісний, він манить тебе. Подумай, ти зможеш належно доглядати за ним? Твої почуття – це вода, кого поливатимеш, той і ростиме у твоєму серці. Вибір за тобою.
- Добре…
Виходжу з кімнати. Дзвінок у двері, відчинила. Чоловік мене обіймає, подумки викидаю кипариса.
Завтра на роботу, заяву на звільнення написала.
Минув рік. Поливаю, поливаю, а він всихає… вчора бачила свого, тепер він уже дійсно чужа людина… А вона схожа на мене… Сподіваюся, вони щасливі… А я? Так, мій синочок закінчив 7 клас, гарно навчається, на олімпіади ходить, займає призові місця. Нещодавно у конкурсі на кращий твір «Мама, тато, я – щаслива сім’я!» зайняв перше місце.

Оксана Олінчук (Ліщенюк)