Не так давно цивілізований світ відзначив чергову річницю перемоги військ країн Антигітлерівської коаліції над німецьким нацизмом. В усіх країнах ці заходи пройшли цивілізовано, люди вклонилися жертвам світової війни, згадали їх у своїх молитвах.
Зовсім інша картина спостерігалася в Росії. Там свято відзначення перемоги перетворили на брутальне низькопробне шоу, густо замішане на шовінізмі і роздмухуванні ненависті до інших народів. Не даремно воно отримало дуже влучну назву – «победобесие». Складається враження, що чим далі у часі відсувається війна, тим більше з’являється «фронтовиків-переможців», роль яких грають ряжені пройдисвіти (інакше цих людей назвати не можна) у військовій формі, обвішані орденами і медалями. Перед телекамерами бадьорі 60-70 – річні «фронтовики» розпо-відають про начебто свої подвиги, а навкруги вирує море інших ряджених – пересічних громадян у військовій формі, в пілотках і, звичайно ж, обвішаних георгіївськими стрічками. Навіть немовлят одягали у військові однострої, чіпляючи на них цілі «іконостаси» з орденів та медалей. І нечуваною дикістю є те, що навіть російські попи виходили на шоу-«победобесие» в камуфляжній військовій формі. Інакше, як дикунством, це назвати не можна. А що, як не дикунство, знущання над пам’яттю загиблих – шоу у стриптиз-барах та нічних клубах, де єдиним «одягом» дівиць ставали ті ж георгіївські стрічки?

До речі – кілька слів про стрічку, яка для нас стала символом зради, підлості і агресії.
У найскладніший період війни Сталін вирішив, що задля підняття патріотичного духу народу можна використати символи і гасла царської імперії, які ще зовсім недавно вважалися ворожими, проти яких більшовики і підняли повстання. Тому в армії були відновлені погони, запроваджена військова форма, схожа на стару, дореволюційну. Я пам’ятаю спогади людей, які пережили окупацію. Вони були дуже здивовані тим, що тікала від німців Червона Армія, а звільнила від них окуповані території… царська. Саме таке враження у них складалося від вигляду солдатів і «золотопогонних» офіцерів. Дехто навіть вирішив, що, поки вони перебували в окупації, в Росії знову відбулася революція і повернувся царський режим. Крім військової форми, Сталін запровадив цілий ряд нагород імені царських генералів та адміралів (Суворова, Нахімова і т.д.), а також солдатську нагороду, аналог Георгіївського Хреста – Орден Слави. Колодка цього ордена – Гвардійська стрічка - була подібна до Георгіївської стрічки, але не тотожна їй, мала дещо інші кольори. Георгіївську ж стрічку, як і триколор, який нині є Державним прапором Російської Федерації, використовували РОА Власова, СС-івські з’єднання донських козаків, інші російські військові частини, які воювали у складі СС та Вермахта. Тому не дуже зрозуміло, чому російські ідеологи взяли на озброєння саме Георгіївську стрічку, яка до перемоги не має жодного стосунку. Видно, хтось щось від незнання власної історії наплутав…
Та головне навіть не шовіністичний карнавал, в який перетворили відзначення Дня Перемоги, а атмосфера реваншизму і агресії, яка нині панує в Росії. Чого варті гасла на кшталт: «Взяли Крым – возьмём и Рим!», «На Берлин!», «Деды победили – можем повторить!». Що «повторить» - зно

ву розв’язати світову бійню з мільйонами жертв?
Як би це дико не звучало, але схоже на те, що росіян справді готують до великої війни, привчають їх до думки, що в ній Росія переможе і стане володарем світу, що на радіоактивну пустелю перетворяться ненависні Америка з Європою та Україна, а не Росія. Недаремно ж з Кремля вже не раз лунали погрози, що Росія може застосувати проти України ядерну зброю.
Пригадую, як відразу після кривавих подій у Вільнюсі, незадовго до розпаду Радянського Союзу, я звернувся до своїх колишніх однополчан – десантників з 7 гвардійської повітряно-десантної дивізії, яка дислокувалася в Литві, з відкритим листом, у якому закликав їх не виконувати злочинні накази, не застосовувати зброю і насилля проти мирних громадян. Лист був опублікований в деяких газетах Прибалтики. В ньому я висловлював припущення, що керівництво агонізуючої імперії може застосувати проти власного народу навіть зброю масового ураження. Тоді далеко не всі зрозуміли ці слова, вважали їх великим перебільшенням.
Але… Але вже невдовзі, наприкінці 1991 року, коли Україна готувалася до референдуму щодо незалежності держави, генерал Руцкой, який обіймав тоді посаду віце-президента Російської федерації, виступив із заявою, що не сприймає саму думку про відокремлення України від Росії, тому готовий сісти за штурвал бомбардувальника і летіти на Київ. А ще через кілька років, вже за президентства Путіна, в Росії була прийнята нова Воєнна Доктрина, в якій зазначили, що РФ залишає за собою право нанесення превентивних ядерних ударів по території інших країн «задля захисту державних інтересів Росії». Що це, як не підготовка до майбутньої війни?
Хочеться вірити, що не всі в Росії втратили голову, що там ще залишаються тверезомислячі люди, які не дадуть новітньому фюреру перегорнути пекельну і останню сторінку в історії людської цивілізації. Бо ж зрозуміло, що, якщо над нашими містами, містами Балтії та інших країн піднімуться атомні гриби, то в ядерному полум’ї згорить не тільки Україна, а увесь світ.
Наостанок пропоную читачам вірш ро-сійського поета, письменника, публіциста Юрія Нестеренка, який є найкращою ілюстрацією суті кривавої світової бійні, розв’язаної двома червоними фюрерами – Гітлером і Сталіним, суті імперського антинародного режиму.

И было так: четыре года
В грязи, в крови, в огне пальбы
Рабы сражались за свободу,
Не зная, что они – рабы.

А впрочем – зная. Вой снарядов
И взрывы бомб не так страшны,
Как меткий взгляд заградотрядов,
В тебя упёртый со спины.

И было ведомо солдатам,
Из дома вырванным войной,
Что города берутся – к датам,
И потому – любой ценой.

Не пасовал пред вражьим станом,
Но опускал покорно взор
Пред особистом – капитаном
Отважный боевой майор.

И генералам, осуждённым
В конце тридцатых без вины,
А после вдруг освобождённым
Хозяином для нужд войны.

Не знать, конечно, было странно,
Имея даже штат и штаб,
Что раб, по прихоти тирана
Возвышенный – всё тот же раб.

Так, значит, ведали. И всё же,
Себя и прочих не щадя,
Сражались, лезли вон из кожи,
Спасая задницу вождя.

Снося бездарность поражений,
Где миллионы гибли зря,
А вышедшим из окружений
Светил расстрел иль лагеря.

Безропотно терпя такое,
Чего б терпеть не стали псы,
Чтоб вождь рябой с сухой рукою
Лукаво щерился в усы.

Зачем, зачем, чего же ради –
Чтоб говорить бояться вслух?
Чтоб в полумёртвом Ленинграде
От ожиренья Жданов пух?

Чтоб в нищих сёлах, всё отдавших,
Впрягались женщины в ярмо?
Чтоб детям без вести пропавших
Носить предателей клеймо?

Ах, если б это было просто –
В той бойне выбрать верный флаг!
Но нет, идеи Холокоста
Ничуть не лучше, чем ГУЛАГ.

У тех – всё то же было рабство,
А не пропагандистский рай.
Свобода, равенство и братство…
Свободный труд. Arbeit macht frei!

Но неизменны возраженья,
Что, дескать, основная часть
Из воевавших шла в сраженья
Не за советскую–де власть.

Мол, защищали не колхозы
И кровопийцу–подлеца,
А дом, семью и три берёзы,
Посаженных рукой отца.

Но отчего же половодьем,
Вослед победе в той войне,
Война со сталинским отродьем
Не прокатилась по стране?

Садили в небеса патроны,
Бурлил ликующий поток.
Но вскоре – новые вагоны
Везли их дальше на восток.

И те, кого вела отвага,
Кто встал стеною у Москвы
За проволоками ГУЛАГа
Поднять не смели головы.

Победа… Сделал дело – в стойло!
Свобода… Северная даль.
Сорокаградусное пойло,
Из меди крашенной медаль.

Когда б и впрямь они парадом
Освободителей прошли,
То в грязь со свастиками рядом
И звёзды б красные легли.

Пусть обуха не сломишь плетью,
Однако армия – не плеть!
Тому назад уж полстолетья
Режим кровавый мог истлеть.

И всё ж пришёл конец запретам,
Но, те же лозунги крича,
Плетётся дряблый раб с портретом
Того же горца – усача.

Он страшно недоволен строем,
Трёхцветным флагом и гербом…
Раб тоже может быть героем,
Но всё ж останется рабом.

И что ж мы празднуем в угоду
Им всем девятого числа?
Тот выиграл, кто обрёл свободу.
Ну что же, Дойчланд обрела.

А нас свобода только дразнит,
А мы – столетьями в плену…
На нашей улице – не праздник.
Мы проиграли ту войну.

Вірш написаний майже 20 років тому. В Росії акценти дещо змінилися - триколор і царський герб, які свого часу не сприймали комуністи і «плакальники» за СРСР, вже стали їм рідними і мирно співіснують поряд з Гімном СРСР, на марші так званого «безсмертного полку» несуть поряд портрет царя і його убивць, один з паліїв війни – Сталін знову став національним героєм… Не змінилася тільки імперська агресивна суть цієї держави. Черговий раз своє звірине обличчя російський фашизм показав на міжнародному святі, яке має уособлювати прагнення народів до миру і єднання – чемпіонаті Європи з футболу, що проходить у Франції – державі, в якій найсильніші з-поміж інших країн Європи москвофільські настрої, і Сенат якої виступає за зняття санкції з Росії та відновлення з нею тісних зв’язків. Російські фанати тут влаштували криваве побоїще, напавши на вболівальників англійської збірної, були спроби нападу і на українців.
Важко сказати, чому росіяни себе так поводять –чи це вірус «побєдобесія» так їх вразив, що вони приїхали в Європу, аби там голосно заявити, що, як в старій радянській пісні співається: «Мы с тобой (с войной) прошли полмира, если надо – повторим!», чи це спеціально підготовлені бойовики, які виконують завдання тих, хто їх туди послав…
Що ж, нехай спостерігають французи «руській мір» в дії і замислюються, чи хочуть вони, щоб він прийшов до них всер-йоз.
В театральній режисурі є закон – якщо на стіні висить рушниця, то в одному з епізодів вона обов’язково вистрілить. Чим закінчиться шовіністичний угар, який в Росії набирає все більших обертів? Адже агресивні настрої, які цілеспрямовано культивуються в суспільстві, повинні знайти вихід.
Чи ж не станеться так, що імперія Зла, гинучи, потягне за собою все людство? Чи справжні патріоти Росії спроможуться очистити її від новітнього фашистського режиму? Відповідь на це питання поки що не може дати ніхто. Але світове співтовариство має усвідомити, що Путін уже підвів цивілізацію до останньої межі.

Анатолій РЯБОКОНЬ.