Що може бути милішим за рідний край? Рідна земля – це цікавий світ дитинства і юності, куди потім не завели б її шляхи далі. У ній - корінь нашого роду, все довічне, як життя. Той корінь – то наше минуле, без якого немає майбутнього.

Історико – культурна довідка

Петрівщино! Край мій рідний!
Може, десь і кращий є.
Тільки кращого не треба,
Серце тут навік моє.

(Зоя Макарова, смт Петрове).

Тихо несе свої води на південь Інгулець. То звивається між високих скелястих берегів, то підмиває коріння старих дуплистих верб. По обидва боки кучерявляться вишневі садки, над якими піднімаються добротні будинки. А в одному місці одноповерхові відступилися перед багатоповерховими, які об’єднані між собою у ціле містечко, що зветься мікрорайоном «Сонячний». Це наше рідне Петрове. Воно молоде і водночас древнє. Як відають старожили, селище заселялось «десятками», ця умовна назва окремих частин райцентру збереглась і сьогодні. І хоч давно між десятками немає кордонів – позаростали, - але в па-м`яті нашій вони живуть і досі. Тож часто можна чути: «А який то Булах, що у четвертому живе?»
Немає місця на землі, яке б не було окутане легендами. Навіть невеличкі міста і села мають свої перекази. Легенди, художні твори про рідний край (вірші, поеми) будять спогади про людей, які тут жили, працювали , творили, боролися з ворогами і вели боротьбу з надприродними силами.
Не є винятком і наше Петрове. Виникнувши за часів козаччини, воно обросло легендами і переказами, віршами місцевих поетів і поеток. А чи потрібно все це нам сьогодні? Так, дуже потрібно! Нам треба знати ці справжні шедеври, щоб спілкуватися через них з минулим, із мешканцями нашого селища попередніх епох, а, головне, щоб берегти наше рідне Петрове, його історію, його красу – «Станицю сонячного краю», як влучно колись сказав місцевий поет, колишній шкільний сторож Іван Копійка.

Козак Петрик

Там, де балка Сиряна, Масляна, Пропасна, Водяна, Вороняча та Власівська спускаються до Інгульця, утворюючи широку долину, облюбував місце козак Петрик, побудувавши собі зимівник. Назвали це місце Петровим.

Респондент В.А.Кречетова, записала зі слів учителя історії Я.Г. Захарченка, 1921 р.н.

Камінь Калниша

Від села Дереївка на Дніпрі до річки Жовтої, при впадінні в Інгулець, проходила межа вольностей запорозьких і Нової Сербії, звідки царизм вів наступ на козацькі території вниз по Дніпру. Цю межу Петро Калнишевський і вирішив змінити за рахунок посиленого переселення сюди українців у 1767 році. Він наказує одруженим запорожцям (що суворо заборонялося царизмом) залишати свої зимівники, хутори і поселятися на вказаній лінії. І щоб у царя не виникло ніяких підозр відносно інтенсивного заселення земель, Калнишевський як кошовий оголосив їх своєю власністю. Сам він ще раніше, до обрання кошовим облюбував собі місце на березі Інгульця у давньому козацькому зимівнику. І назвали його Петровим. А козак Петрик оселився пізніше неподалік на правому березі річки Бешка (на тому місці зараз стоїть селище Нова Прага Олександрійського району) Вулиця, що рівною стрічкою пролягла понад річкою, в нашому селищі – най-краща. З обох боків стоять старі дуплисті липи і зелені ялини. На ній біля санстанції можна побачити великий камінь. На цьому місці, кажуть, стояв млин Петра Калнишевського.

Респондент В. А. Кречетова, записала зі слів І. Я. Літвинова, 1923 р.н.

Золото на дні Інгульця

Давним – давно наша річка Інгулець була широкою і глибокою, по ній ходили великі човни, галери, баржі з вантажами. Одного разу японці запропонували російському цареві розчистити річку за умови, якщо те, що там знайдуть, заберуть собі. Цар такої згоди не дав, бо довідався від істориків, що на дні могли залишитись потоплені баржі з коштовностями та золотом. Коли наша країна стане заможною, то обов“язково стане судноплавною.

Респондент В.А., Кречетова записала зі слів Я.Г. Захарченка, 1921 р. н.

Як Інгулець воював з ворогами

Назва річки Інгулець тюркського походження, що означає «річка з подвійним дном».
В сиву давнину монголо–татари часто здійснювали набіги на наші землі. На заваді була вузька річка, здавалося, що кінь може перейти її вбрід або просто переступити. Але коли вороги входили в неї, то починали тонути. З обох боків річку вкривала зелена трава – ковдра, лиш по течії Інгулець звивався гнучкою змійкою. Насправді наша річка була широкою і дуже глибокою.

Респондент В.А. Кречетова, записала зі слів Я.Г. Захарченка, 1921 р.н.

Млин Куліша

Ще в 1923 році на річці Інгулець збудовано перші три мости: в Чечеліївці, Іскрівці та в Петровому. Останній був найнижчий, тому навесні, під час повені, міст заливало водою, і петрівці перебирались з берега на човнах і плотах. Роком пізніше правим берегом річки Н.Г. Куліш збудував водяний млин, який стояв на найглибшому місці. Хлопці – відчайдухи, найкращі плавці і пірнальники не могли тут досягти дна. Згодом мельника «розкуркулили», і млин з роками розвалився. Але ще й зараз про нього нагадує бетонна стіна, що виглядає з води.

Респондент Н.І. Ваніна, записала зі слів М.П. Сидоренка, 1924 р.н.

Чубата могила

Неподалік нашого селища Петрового височить Чубата могила.
Чому Чубата? На цій могилі багато ковили. Коли підіймається вітер і свистить у полі, то трава так тріпочеться, ніби чуб на голові людини.
Цей насип був споруджений ще за часів козаччини, коли Україну плюндрували вороги і наших побратимів забирали в полон. Земельний насип був такий високий, що було видно з нього місто Жовті Води, а як прикладали вухо до насипу, то вже за кілька кілометрів було чутно тупіт орди, коли вона наближалася до селища.
Із роками насип розмивався водами, присідав і меншав. Але роки зовсім його не вкрали. У підніжжі гори ховали козаків, тому і назва її – могила. Зараз це місце охороняється законом і державою. Сюди приходять із екскурсіями.

Респондент Л. В. Літвінова, записала від І. Я. Літвінова, 1923 р. н.

Вічний сторож

Старі люди говорили, що на Чубатій могилі закопаний козацький скарб, але його неможливо забрати, бо його охороняє Вічний сторож. Що воно таке - ніхто не знає. Ходив туди й мій дід, від нього я й почув про скарб, але взяти його він не зміг, тому що його не пустив Вічний сторож. На запитання, як він виглядає, той Вічний сторож, дід відповів, що краще його не бачити, бо з людиною може статися все що завгодно. І ще він повідав, що нібито для того, аби ви-значити місце, де скарб знаходиться, треба на заході сонця стати на самій верхівці Чубатої могили, і там, де буде кінець твоєї тіні, там і закопаний скарб. Вирушаючи на пошук скарбу, нікому про це не можна говорити. Опівночі, коли не стане чутно гавкання собак, можна починати копати в наміченому місці.

Респондент краєзнавець І. В. Сердюк ,1950 р.н.

Сторожова вежа

На території колишнього КСП ім.. Леніна ми можемо побачити старий пагорб, який колись був порослий густими кущами. Він мав панівну висоту, тому довго служив як сторожова вежа. Коли наближався ворог, на ній запалювали просмолені діжки, полум“я від яких було сигналом небезпеки для іншого козацького війська. Швидко передавалися вогняні знаки з вежі на вежу, а козаки готувалися до оборони. Таким чином ворог не міг добратися до табору непоміченим.

Респондент Н.І. Ваніна, записала зі слів М.П. Сидоренка, 1924 р.н.