Зазвичай, події, які не стосуються безпосередньо нашого району, не є форматом районної газети. Однак те, що відбулося на цьому тижні і що миттєво стало темою № 1 майже усіх світових інформаційних агенцій, ми також не могли залишити поза своєю увагою. Нарешті серед значного масиву здебільшого нерадісних новин з’явилася хороша. Та ще й яка! Звільнено з полону людину, яка для усіх нас стала символом незламності, патріотизму, ідейної переконаності, самовідданої любові до Батьківщини.
Власне, байдужих до долі Надії Савченко серед нас дуже мало. Здебільшого, в сучасному українському суспільстві її сприймають як ознаку сили українського духу, як сподівання на те, що зміни на краще в житті нашої країни таки можливі і цілком реальні. Слід лише наполегливо, сміливо і послідовно рухатися до означеної мети.
Разом з тим інша категорія небайдужих (на жаль, і таких в сьогоденній нашій Україні вистачає), цю звістку зустріли стишеним сичанням: «Краще б вони її там згноїли…». Це ті, хто мріяв і продовжує мріяти, щоб «Путін увів вайска» аж по Дністер або й далі, хто також намагається підспівувати апологетам теорії так званого «руського міра», відверто зневажаючи власне українське коріння. Прикро, але мусимо вчитися якимось чином уживатися з ними в спільній державі, разом з ними намагатися робити цю державу такою, щоб ніколи й нікому не було соромно називатися українцем.
Загалом, звільнення Савченко, точніше – обмін її на двох справді військових злочинців, які зі зброєю в руках прийшли на територію іншої держави убивати її захисників, в українському суспільстві сприйняли з великими очікуваннями. Очікуваннями того, що з’явиться нарешті потужний імпульс, який скоротить величезну прірву між гарними й добрими словами, які говорилися на Майдані під час Революції Гідності, та реальними справами, які начебто мали втілювати сказане в життя, але насправді, здебільшого, так словами, поки що й залишилися. Чи виправдаються ці очікування? Однозначно відповісти сьогодні важко – надто вже багато нещирості і розчарувань пережили ми в ці останні роки. Та й перші хвилини перебування Надії на Українській землі засвідчили, що багато хто спробує використати її як живий символ задля досягнення своїх вузькополітичних цілей. До честі нашої Героїні – поки що вона на ці пастки не повелася, але як воно буде надалі – побачимо.
І все ж, беззаперечним фактом є те, що Надія знову повернула нам надію, віру в те, що боротися за свою країну слід до кінця – і не лише на полі бою, а скрізь, на усіх фронтах: чи то виховуючи її майбутніх захисників за шкільною партою, чи рятуючи бійцям життя зі скальпелем в руках, не зазираючи при цьому в їхні кишені, як це теж героїчно роблять, до прикладу, лікарі славнозвісної Дніпропетровської чи, точніше, вже Дніпровської обласної лікарні ім. Мечнікова, чи жорстоко караючи, нещадно б’ючи по загребущих руках тих, хто вигадуючи усілякі хитромудрі схеми, продовжує грабувати країну, знекровлюючи її економіку.
Чи справдяться ці сподівання? Очевидно, значною мірою це вже залежатиме не лише від самої Надії, а й від кожного з нас зокрема, та від усіх нас разом. Однак, хочеться вірити, що саме її стійкість та мужність, які стали взірцем не лише для українців, а й для усього світу, змусить нас стати іншими – поряднішими, справедливішими, мудрішими, а разом з нами – такою має стати і вся країна, в якій колись-таки її громадянам не соромно буде жити.
Володимир Кіфенко.
