21 травня свою 80-ту річницю від дня народження мав відзначити наш колега, хороший товариш, добра і високопорядна людина – Віктор Іванович Обертас. У цей день планував запросити до себе на гостини близьких та друзів, а тому дбайливо готувався до цієї зустрічі. Збирався також узяти участь у черговому засіданні клубу педагогів-ветеранів «Свічадо», для чого навіть написав невеличкий виступ, а також вірш-присвяту своїм колегам-ветеранам. Та не судилося… До ювілею він не дожив якихось два тижні.

Працював Віктор Іванович у Петрівській середній школі учителем автотракторної справи, а потім – автосправи (вивчалися колись такі предмети). Учні, здебільшого, його любили і поважали, чимало хто з наших колишніх випускників, завдяки шкільній науці, обрали для себе професію механізатора чи водія. Але, крім своїх основних посадових обов’язків, він у школі вважався майстром на всі руки, і ця його майстерність використовувалася сповна. Десь розбили шибку, ще десь прорвало трубу опалення, а там – то стілець розвалився, то розетку слід полагодити… Не відмовляв у допомозі нікому, розуміючи, що умілі чоловічі руки, в переважно жіночому педагогічному колективі, - на вагу золота.

А ще наш Віктор Іванович був неймовірним життєлюбом, хоча в особистому житті у нього, на жаль, не завжди все складалося так, що могло б додавати зайвих підстав для оптимізму. Та він ніколи не нарікав на долю, енергія з нього била через край.

Уже після виходу на пенсію захопився віршуванням, часто читав власні вірші колегам. Дуже любив українську пісню, сам гарно співав, свого часу був активним учасником драматичного гуртка в клубі колишнього колгоспу ім. Леніна. Завжди намагався бути активним у громадському житті школи і селища. Він був одним із типових представників повоєнної педагогічної спільноти, для яких мірилом життя і ставлення до навколишнього світу служили рядки з відомої у той час пісні: «Раньше думай о Родине, а затем – о себе…».

Дуже гірко стосовно нього вживати дієслово «був». Чомусь не покидає відчуття, що такі, як він – надійні, обов’язкові, невідмовні – завжди повинні бути десь поруч, разом із нами. Власне, разом із нами – в наших душах, нашій пам’яті і в наших серцях він і залишиться назавжди. Ми завжди пам’ятатимемо Тебе, дорогий наш Вікторе Івановичу!

Учителі-ветерани, колеги по роботі в Петрівській СШ.

Від редакції:

Донька В.І.Обертаса передала нам текст його віршованого звернення до колег, з яким він мав намір виступити на недавньому засіданні ветеранського клубу «Свічадо». Вважаємо доречним оприлюднити його, як останнє напутнє слово, яке, можливо, комусь буде дуже важливо почути.

Дорогі друзі!

Дозвольте від душі привітати вас із травневими святами! Бажаю усім міцного здоров’я, щастя, радості, успіхів, натхнення і, звичайно ж, терпіння і витримки у теперішньому непростому житті.

Дивлюся в зал і помічаю відсутність багатьох наших колег, які через стан здоров’я не змогли приїхати чи прийти, аби разом з нами узяти участь у цьому нашому спільному святі. Саме їм адресую цей вірш.

Літа ідуть, а ми старієм,

Втрачаєм друзів на путі.

Та ми живем і жити мрієм,

Хоч і роки уже не ті.

В житті хороше щось пророчим

І доля в кожного з нас є.

Отож-бо: хочем, чи не хочем,

А обира вона своє.

Поки живеш - не вішай носа,

Бери з життя усе, що є.

Не поглядай на друзів скоса,

Бо в них також життя своє.

Ти не сиди, поки ще ходиш,

Відвідуй друзів й зустрічай,

Скажи: «Пробач, якщо ти можеш!»

І друзів сам не ображай.

Вже їх  лишилось небагато,

Ряди рідіють з кожним днем.

Тож зустрічаємося радо,

Потрібно це, поки живем.

Нехай цвітуть під небом синьооким

Ще довго-довго дні й літа!

І радість, щедра та висока,

Нехай до вас всіх заверта.

Бажаю сонця у зеніті,

Любові, доброти в ваш дім.

В серцях хай розкошує літо

І вабить цвітом золотим.

Нехай здоров’я і достаток

Буяють, як весною цвіт,

І хай Господь вам на додаток

Пошле багато довгих літ.