Епізоди другої світової війни
«Цю історію хочеться казати найдорожчими словами, що даються родині в рідкі неповторні години».
О.Довженко «Незабутнє».
Життя – прекрасне, ніжне, тихе, але яке воно, насправді, тернисте, водночас - радісне і сумне.
Я, Лідія Іванівна Семенко (у дівоцтві Кравець), прожила його і тепер можу сміливо давати оцінку пережитому.
Невже мені уже вісімдесят один рік? А здається, наче ще вчора я була молодою. Насправді ж, уже давно на моїх скронях посивіле волосся. Маю трьох діток – Семенків Леоніда Вікторовича і Миколу Вікторовича, які трудяться на Петрівському руднику ПАТ «ЦГЗК», а донечка Світлана Вікторівна працює бухгалтером в СФГ «Роксолана». У мене вже є шестеро онучат і ще й правнучка, усіх їх дуже люблю. Це щастя, коли в тебе така велика родина!
Сьогодні пливуть спогади, не дають спокою. Мучить мене моя незагоєна рана, ятрить душу, обпікає серце. Не можу стриматися, ллються сльози, обпалюють українську святу землю.
Народилася я у 1935 році в селищі Петровому, у звичайній сільській родині, яка здавалася мені особливою, можливо, тому, що мати любила співати українських пісень. Батька ми дуже любили, але розлука з ним здавалася нам вічністю, коли його забрали на фронт. Недовго насолоджувалася життям у своїй родині. Батька знаю лише зі спогадів, які чула від матері. Вона мені часто про нього говорила, і кожна розмова закінчувалась потоком гірких сліз.
У нас була велика родина, берегинею якої по-праву вважалась чарівна жінка, наша матуся, яка все своє життя присвятила нам та землі. Землю вона любила, як і батько. Доглядала за нею, як за малою дитиною, леліяла кожен колосок золотавої пшениці. Це була свята жінка! Це – Мати! Я люблю її всім своїм серцем і досі, хоча пройшло багато часу, але мати для мене - незламна квітка життя, море надій та океан віри.
Йшов мені восьмий рік. Війна. Хто знає, що це таке, не переживши її? Хто знає, як жити і залишитися в цей час людиною? Хто взагалі знає, навіщо вона? Невже не можна спокійно жити без воєн, катаклізмів, народжувати і виховувати дітей, йти шляхом життя від дитинства до старості? Невже я хочу так багато?
Війна почалася в той прекрасний час, коли в Україні від вечірньої до ранкової зорі всього п’ять годин, і зірки майже не гаснуть. Усе в особливій красі й силі: розцвітають луки і діброви, наливається колос пшениці, вітер несе п’янкі запахи скошених трав. Саме в таку пору чарівної літньої ночі ворожі бомби, снаряди та міни вперше упали на рідну землю. З перших годин війни Україна стала ареною жорстоких, смертельних боїв. Почалося найстрашніше… Любі мої, в той час наша родина пережила чимало бід, але, звичайно, не тільки вона одна. Мільйони людей, десятки тисяч сімей зазнавали втрат. Жінки втрачали чоловіків, матері – синів та доньок, які разом відстояли, захистили матір-Вітчизну від фашистського поневолення. Зазнали втрат і ми.
Був літній теплий ранок, німецькі солдати ще спали в колгоспних сараях на підлозі, заславши її соломою. Поруч стояло багато мотоциклів. Колись почула від дорослих, що якщо в бензин насипати солі, то техніка не поїде. У мене була велика образа на німців за батька, тому вирішила помститися. Вкрала в мами пачку солі, і з моїм однолітком - Ванею Колісником ми підповзли з балки до мотоциклів на колінах, подравши ноги. І таки знешкодили сім мотоциклів (на більше солі не вистачило). Коли на місці диверсії сіль сипалася додолу, то швиденько збирали її, щоб ворог не здогадався. Зараз тільки дивуюся, де взялися у дитини сили відкрутити кришку на бензобаці? Ой і дісталося ж мені від мами за ту сіль, а ще за те, що полізла до самого пекла ворога. Поплакали разом, а затим пішла мама на ферму працювати, а мені дала завдання прибрати біля корови, винести перегній та скласти на маленькі купки. Як висохне, тоді змішуємо його зі сміттям і готуємо таким чином паливо на зиму. Та ось зашелестіла поряд кукурудза! В мене перехопило подих. Коли ж помітила, як промайнув картуз із зірочкою - мимоволі заспокоїлася, бо це виявився хтось із наших. Підійшовши ближче до мене, чоловік швидко запитав, чи є хто з дорослих удома, я відповіла, що немає. Тоді він ліг на землю і наказав швидко прикидати його спочатку сухим перегноєм, потім мокрим. Ноги в мене трусилися від страху і співчуття до нашого бійця. Коли мама прийшла додому, я їй усе розповіла. Вона мене била і плакала, та приказувала, що я занапащу і себе, і родину, якщо хтось побачить або почує. Я теж злякалась, плакала, та думала, що коли мене вб’ють, то я вже не виросту… А тут дивлюся, дорогою до контори їде конячкою Ілько-поліцай. Зупинився біля нашого двору, до паркану прив’язав коня, підійшов ближче та й питає, чи не бачила кого чужого. Ще й погрожує - якщо збрешу, то може і вбити. Мабуть, моя відповідь йому здалася не дуже переконливою. Схопивши своїми ручищами мене за шию, почав душити, бити нагайкою. Почувши крик, вибігла мама, вчепилася в його кучеряве волосся, а я тим часом прокусила йому шкіру на руці, та так боялася, що не буде більше в мене мамочки. Чим би усе скінчилося - невідомо, якби в той час не нагодився німецький солдат, який заступився за нас і, що я запам’ятала з його балаканини - раз-по-раз він повторював слово «кіндер». Чи то повідомляв, що у нього теж є діти, чи то про мене говорили, але у той час він став нашим рятівником. Прийшла ніч. Пора вже було вибиратися нашому солдату із схованки. Тут вже допомагала й мама. Ми познайомилися з нашим гостем. Виявилося, що переховували ми нашого розвідника, білоруса Петра Свідуновича. У розмові він згадував своїх діточок, сина Ігнатушку і донечку, на жаль, не запам’ятала її імені. Десь о другій годині ночі мама вивела його до степу, показала місце, де багато німців, і розповіла, куди краще буде пройти, аби залишитися непоміченим. Розвідник обіцяв повернутися до нас, подякувати за порятунок, якщо ж, звісно, залишиться живим.
Коли німецька армія готувалася до відступу - палили та нищили все, що тільки можливо. Перепало і людям. Їх зганяли в сараї й замикали. Молодих дівчат готували до відправки в концтабори. Ненароком почувши розмову німців про небезпеку, я зрозуміла, що діяти треба негайно. Вночі, підкравшись до сараю, з великим трудом відчинила двері дівчатам і допомогла утекти. А ми, малі діти, ховалися від облави в стінах сараїв, розбирали цеглу і, як мишенята, залазили у шпарки.
Минуло рівно три дні. Мама попросила доглянути хліб у печі, а сама побігла до корови. Я все зробила, як вона наказала. Хлібинок вийшло дві. Дякуючи розвідникам, наша армія увійшла в наше село і ударила по позиціях ворога. Як німці тікали, ми дивилися крізь простирадло, яким завішували вікно. Вони одягалися та взувалися на ходу. Драпали, хто в одному чоботі, хто у чому був. Зіпсовані нами мотоцикли так і не завелися. Вночі до нас хтось стукав у віконце, та ми боялися, що стрілятимуть по вікнах, і заховалися в сінях. Ми не вийшли і не відчинили, а наш знайомий розвідник так більше до нас і не прийшов. Цікаво, як же склалася його доля та життя його діточок?
Чути, як здригається земля. Йдуть бої. Чоловіки, жінки, діти - всі захищали Батьківщину, не шкодуючи ні своєї крові, ні життя. Одним із таких захисників був і мій батько. Коли наші солдати підійшли до нашого двору, я так зраділа, що схопила обидві свіжовипечені хлібини і віддала одну солдатам, а іншу попросила передати моєму татові, якщо вони знають, де він. Та наш односелець Кирило Копійка, який прийшов разом із солдатами, розповів, що мій тато Іван Кирилович Кравець був командиром роти, а коли віддав наказ іти у наступ, то солдати порозбігалися, повтікали, а батько зазнав тяжкого поранення, і де він - зараз ніхто не знає. Побачити ми його більше не змогли. Лише через багато років за допомогою мережі Інтернет наші рідні допомогли знайти братську могилу на трасі Київ – Брест, де покоїться тіло мого тата. Він поклав своє життя заради порятунку нас та України.
Пливуть спогади, проходить життя, і от сонце вкотре знову посміхнулося.
Поклонімося низько всім матерям, батькам, синам і донькам, які відстояли і захистили Батьківщину від фашистського поневолення!
Вічна їм слава!
Записала Олена Приходкова
На знімку: Лідія Іванівна Семенко розповідає свою історію дитинства.
