Спливатимуть роки, але ніколи події страшної жорстокої ІІ світової війни не перестануть нас вражати самовідданістю, сміливістю, навіть жертовністю людей, які подарували нам ПЕРЕМОГУ над фашизмом, ПЕРЕМОГУ життя над смертю; мир, спокій, радість, впевненість у щасливому завтрашньому дні. Цими героями були звичайні, на перший погляд, люди, наші прабабусі та прадідусі, які жили і працювали, відпочивали й раділи, виховували дітей і прагнули щастя, але … Сьогодні ми знаємо, пам’ятаємо і шануємо пам’ять про таких близьких нам людей. Про них ми знаємо від наших мам і тат, бабусь і дідусів. Хочемо поділитися з вами, нашими земляками, історіями, що залишила в нашій пам’яті ІІ світова війна. Щиро відчиняємо для вас скриньку наших родинних спогадів…
Мій прадідусь - Григорій Трохимович Поворознюк – герой ІІ світової війни. За хоробрість, непохитність та мужність в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками нагороджений орденом Вітчизняної війни та медаллю імені Георгія Жукова. Григорій Трохимович пішов воювати в 17 років. Був відважним воїном. Дійшов до самого Берліна. Повернувся додому переможцем. В нашій сім’ї й досі дбайливо зберігаються всі його нагороди, військовий квиток та особисті речі. Ми любимо розглядати фото прадідуся. Я з сестричкою залюбки слухаю розповіді тата про героя нашої родини. Мені зрозуміло, що прадідусеві було важко й скрутно, але він ніколи не втрачав віри у перемогу і завжди впевнено йшов до своєї мети. Я пишаюсь своїм прадідусем. Прагну бути гідним його пам’яті. Пам’ять про Поворознюка Григорія Трохимовича завжди буде жити в моєму серці. Я розповім про нього своїм дітям і онукам. Мій прадідусь – гордість нашої родини!
Олександр Поворознюк
Мій прадідусь – Василь Якович Басараб був людиною напрочуд скромною. Він не любив розповідати про війну своїм дітям та онукам. Так говорить моя бабуся. Хоч я мало що можу розповісти про його подвиги, мені зрозуміло, що Василь Якович був героєм.
У нашій родині дбайливо зберігаються його нагороди: орден Вітчизняної війни, медаль імені Георгія Жукова, ювілейні медалі – 20, 25, 30, 40, 50 років перемоги в Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років. Ось яким він був мій прадідусь! Я пишаюсь ним!
Дмитро Худан
Мій прадід – Семен Олексійович Чернієнко народився у 1922році. Пішов на війну у 1941, в неповних 19 років. У 1943 році Семен Олексійович потрапив у полон до німецько-фашистських загарбників. Був звільнений з полону радянськими військами і продовжив переможний шлях до Берліна. Семен Олексійович Чернієнко був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора. В нашій сім’ї всі знають про нашого славетного родича. Я дуже шкодую, що не бачила свого прадідуся, бо народилася вже після його смерті. Я б його сама про все розпитала. Мені зрозуміло, як важко було переживати війну, боротися за визволення рідного краю. Вважаю героями всіх, хто гідно пройшов ту страшну війну. Обіцяю зберегти світлу пам’ять про свого прадіда, тому що він на це заслуговує.
Альбіна Чернієнко
Мій прадід – Іван Іванович Остапенко народився 5 березня 1915 року в місті Ніжин Чернігівської області. З 1938 року проходив строкову службу в лавах Радянської Армії. Там його і застала війна. Не вагаючись, пішов Іван Іванович захищати рідну землю від загарбників. Воював прадідусь на І українському фронті. Він мав військове звання старшого сержанта, керував взводом артилерії. Перемогу зустрічав у Східній Прусії, в місті Кенігсберг. Під час війни Іван Іванович Остапенко отримав багато нагород, проте, на жаль, не всі вони збереглися до сьогодні. Зараз у нашій родині зберігаються два його ордени Слави та орден Червоної Зірки. Я пишаюсь, тим, що я правнучка такої мужньої та сміливої людини. Хочу стати хоч трішечки хоробрішою, щоб менше плакати через дрібниці. Мрію стати гідною пам’яті свого дідуся.
Вікторія Голосєніна
У кожній родині пам’ятають своїх рідних і близьких, які захищали Батьківщину від німецько-фашистських загарбників.
Бабуся розповіла мені про мого прадідуся – Олександра Кіндратовича Левченка. З першого дня ІІ світової війни він служив у лавах армії. Воював у складі 942 окремого батальйону на Південно-Західному фронті. Обороняв місто Сталінград. Був зв’язківцем. Він доставляв секретну пошту в штаб полку. Нелегка це була справа: доводилося продиратися через хащі, щоб не потрапити в руки ворога, інколи пішки, іноді навіть верхи на коні, а, якщо пощастить, то й на мотоциклі. Мій прадідусь був поранений, але ніколи не сумував. Він був веселою людиною. Вмів добре трати на гітарі, чудово співав. Завжди вірив у перемогу. Мабуть, тому й дійшов до самого Берліна. Олександр Кіндратович був нагороджений медалями: «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною», «За взяття Кенігсбергу», «За оборону Москви».
Мій прадідусь був хороброю людиною. Я пишаюсь ним. Дякую всім, хто здобував перемогу у ІІ світовій війні за мирне небо і щасливе дитинство!
Регіна Петрова
Мій прадідусь – Василь Федорович Тимчук народився 10 січня 1933 року в селі Бальківці. Коли до їхнього села прийшла ІІ світова війна, Василю Федоровичу виповнилося 10 років. Прадідусь добре пам’ятав, що всі чоловіки пішли на фронт. В селі залишились тільки жінки і діти.
Після першого бомбардування в населеному пункті всі хати були зруйновані вщент. Довкола стирчали тільки пічні труби. Всім довелося жити в землянках. Проте і в таких умовах люди вірили в перемогу. Жінки варили просту їжу. Ні з чого було розкошувати. А діти, троє 10-річних хлопчиків, в тому числі і мій дідусь, вночі, під кулями, носили свої нехитрі харчі на фронт.
У нашій сім’ї з уст в уста передається історія про те, як одного разу прадідусь зі своїм другом, який був німим від народження, носили в бідончиках борщ на передову. Вона знаходилась у сусідньому селі Курилівка. По дорозі дідусевого друга було поранено, проте він навіть з вогнепальною раною вчасно доставив їжу до столу бійців.
Я дуже пишаюсь своїм відважним прадідусем. Мені шкода, що на його долю випало таке безрадісне дитинство. Я б залюбки пограв з ним у футбол чи шахи. Бабуся говорить, що, не зважаючи на всі негаразди, Василь Федорович був врівноваженою і доброю людиною. Він понад усе цінував життя і любив людей.
Олександр Євтушенко.
Мій прадідусь – Ілля Данилович Діброва народився в селі Катеринопіль Косівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії.
У роки Великої Вітчизняної війни Ілля Данилович був командиром партизанського з’єднання імені Ворошилова, що діяло в районі Чорного лісу. З вересня 1944 року його було призначено комісаром партизанської бригади словацьких загонів. 14 жовтня 1944року Ілля Данилович Діброва загинув у бою на території Чехословаччини. За героїчні вчинки мого прадідуся було нагороджено орденами: Леніна, Червоного Прапора, Богдана Хмельницького; двома орденами Вітчизняної війни І ступеня, медаллю «Партизан Вітчизняної війни» І ступеня. Президент Чехословаччини нагородив мого прадідуся найвищою нагородою своєї країни – орденом «Воїнський Хрест» та присвоїв звання генерала Чехословацької народної армії. В Олександрії на його честь названо одну з центральних вулиць. В цьому місті на будинку, де жив І.Д. Діброва, встановлено меморіальну дошку. Це неабияка відповідальність – мати такого славетного прадідуся. Вся наша родина пишається тим, що ми є нащадками такої видатної людини. Ми прагнемо гідно берегти пам’ять про подвиги мого прадідуся. Вічна слава Іллі Даниловичу Діброві!
Поліна Діброва
Я вже знаю, що ІІ світова війна була найжорстокішим, найстрашнішим, найважчим випробуванням за всю історію людства. Саме під час цієї війни, мій прадідусь – Петро Васильович Кобилянський примусово був вивезений до фашистської Німеччини. Було йому тоді 15 років. Там він працював ковалем. Робота була тяжкою і шкідливою. Працювали по 16 годин на добу. Там Петро Васильович повністю втратив слух на одне вухо. По закінченні війни він втік від господарів додому. Понад усе любив прадідусь свою Батьківщину – нашу Україну. Завжди вірив у щасливе майбутнє своєї Вітчизни. Мабуть, тому його мрії здійснилися. Часи змінилися. Народ Німеччини спокутував звірства нелюдів на чолі з Гітлером і почав сплачувати пенсії всім людям, які невинно постраждали під час Великої Вітчизняної війни. Мій прадідусь до останніх днів свого життя отримував грошову допомогу з Німеччини. Хоча ці гроші й не повернули йому здоров’я, але він дуже цінував цей додатковий прибуток до своєї пенсії. Я завжди пам’ятатиму про нелегке минуле свого прадідуся, доглядатиму за його могилою, розповідатиму про нього своїм нащадкам.
Оксана Горністова
Мій прадідусь – Віктор Олексійович Бугаєнко з дитинства став сиротою і виховувався в дитячому будинку. В 1943 році Віктору Олексійовичу виповнилось 18 років. Він, не вагаючись, пішов добровольцем на фронт. Воював на Курській дузі, під Сталінградом. Під час бойових дій був тяжко поранений і лікувався в госпіталі. За героїчні вчинки він був нагороджений 5 орденами та медалями. Я пам’ятаю 3 з них: медаль «За відвагу», медаль «За Перемогу над фашистською Німеччиною» та орден Великої Вітчизняної війни. Після війни він працював садівником в селі Новокиївка Бобринецького району. Дідусь говорить, що його тато був гарним господарем і турботливим батьком. Я з цікавістю дізналася про героїчне минуле свого прадідуся, розповіла про нього своїм однокласникам. Виявилось, що в кожній родині є видатні українці. Ми з задоволенням поспілкувалися і обмінялися розповідями про своїх родичів, які пройшли кривавими дорогами ІІ світової війни. Вічна пам’ять героям!
Уляна Бугаєнко
21 листопада 1910 року в селі Бірки Олександрівського району Кіровоградської області в дружній, великій сім’ї Євенків народився хлопчик. Назвали його Михайликом. Це був мій прадідусь Михайло Семенович Євенко. Всього в сім’ї виховувалось 8 дітей. З раннього дитинства він любив свою Батьківщину. В роки ІІ світової війни прадідусь воював у бригаді морської піхоти. Найсуворіше випробування війною Михайло Семенович подолав з гідністю. Він був нагороджений 15 орденами та медалями. Серед них орден «За мужність» та медаль імені Георгія Жукова. Після війни прадідусь повернувся в рідне село і працював там вчителем української мови та літератури. Все життя Євенко Михайло Семенович був справжнім патріотом України, боровся з несправедливістю, був чесною, принциповою людиною. Останні роки свого життя він провів у нашому селищі. Помер у 2010 році у віці 100 років. Я дуже пишаюся своїм прадідусем. Коли виросту, мрію також стати вчителькою, продовжити сімейну династію.
Поліна Горбанець
71 рік тому закінчилась страхітлива, смертоносна ІІ світова війна. Це чималий відрізок часу, ціле життя для окремої людини, але й досі зі сльозами на очах ми святкуємо ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ. З раннього дитинства плекаємо в своїх серцях почуття вдячності, поваги і любові до тих, хто подарував нам мирне небо над головою, радість життя, впевненість у щасливому майбутньому. Говоримо рішуче «НІ» всім дорослим політикам, які прагнуть вирішувати неузгодженості агресивно. МИ розуміємо, що війна може повторюватись до тих пір, поки питання про її розв’язання буде вирішуватись не тими, хто гине на полі бою.
МИ - ЗА МИР!
Вітаємо всіх з найщасливішим святом – Днем Перемоги! Вічна слава героям!
Учні 3-В класу Петрівської ЗШ І ступеня, Тетяна Олексіївна Люта, вчитель.
