Етюд
Місто, покрите добром.. Шляхетним, величним, немов саме сонце. Місто радісне, чуттєве, прекрасне, місто насолоджується власним життям, як мати першою посмішкою новонародженої дитини.
Місто-ідилія, місто-мрія, місто-щастя. Сліпучо-білий, сміливо-жовтий, тремтливо-зелений, бузково-ніжний - головні кольори його цвітіння, подиху, життя.
Місто, на вході якого стоять почуття Щирості, Справедливості, Відданості, Кохання.
Місто осяяне, воно виплекане й живе тою тремтливою, але, водночас, сильною надією та вірою. Люди цього міста живуть любов’ю до нього, вони творять його кожен день.
Коли в країні вибухнув бунт, криваві суперечки, розпочалась війна між громадянами однієї крові, єдиної нації, спільної віри, місто продовжувало жити власним життям. Воно жило думкою, що не здатні брати по крові піти з мечами один на одного. І дивлячись на кожну нову жертву, воно малюючи моральні сходинки в собі, не вірило.
А мільйони людей в тисячах інших міст вже готувались до бою, готувались відстоювати своє. Відстоювати те, що було їхнім: білі українські хати з півниками біля тину, українську пісню, батьківське суворе слово, материну надію, силу й міць козаків, їхній характер, сумні мрії бурлаків та заробітчан, стражденність кріпаків, пророче слово Шевченка, пам”ять про репресії сталінського режиму, закон про 5 колосків, шухляди шістдесятників, життя на виживання в перші роки незалежності, помаранчевий відквіт інших ідей, та забувати, знищити в пам’яті триєдиний біло-червоно-синій нагадувач про світове лідерство. В цих коротких реченнях біль, радість, пам’ять всього народу, кожної людини.
І це хочуть забрати? Хочуть знищити?
Протест, величезна хвиля котиться, минає, змітає за собою все, вона несе в собі те невимовне обурення, злітає все вище і вище, й вибухає, молить, говорить невимовним плачем.
В місті жили Орест і Люба. Вони жили вдвох, розділяли між собою ті радості й спо-дівання, й були вдячні, до щему віддані своєму місту-брату та країні-матері. Вони мріяли про майбутнє, про затишну, щасливу, наповнену сміхом, таким щирим та завзятим, родину, мріяли про дітей. Кожного тижня святкові сімейні пироги, пледи в клітинку на траві та кошик зі смаколиками, атракціони, бажання завмирати од страху на чортовому колесі, об’їздити в пошуках себе та вражень власну країну, весь світ.
Коли здригнулося місто від цих новин, подій, які слідували одна за одною, били, мов електрошокер, здригнулося й мрійне життя Ореста і Люби. Протест, невимовний протест і прагнення боротись кричало в них.
Все місто, взявши прапори до рук, як клятву в серце, пішли, виступили. Адже їх біла м’ятежність вже не буде такою спокійною, адже це їхня земля, омита потом, щастям та сльозами, земля батьків, земля, на яку ступали перші твої кроки, перше тупотіння, слово, обійми , сміх, поцілунок, перший крок твого маляти. Не дозволять цю землю віддати, знищити її такими зрадливими братами по корінню. З міста вийшли найкращі, найсвідоміші, молоді патріоти, люди гідних принципів, волі.
Сутичка, бій, гранати, вибухи, розтрощена бруківка. Розмозжені черепи, вибиті руки, удари, глухі, мов зброя, відчай, впертість та непереборна жага до правди. Гинуть хлопці, гине надія в них, але не здаються. Перед очима майорить, в душі майорить синьо-жовтий стяг. Знову битва, знову кров, втечі, і нема цьому ні кінця, ні краю. Смерть, смерті багатьох. Лежать застиглі очі та гарячі душі на сірих каменях. Загинув і Орест, загинув у протест, загинув і не буде більше його, але не шкодував своєї смерті, з посмішкою в очах. І згадав своє місто, і згадав Любу, і згадав мрію, і шепнули перешерхлі вуста: «За мир, за любов, за життя і за вірність!»
І кожен зі ста, хто загинув, віддав частинку свого міста, з’єднавши по цеглинці. І Люба зберегла це місто, зрозуміла його значення, не так як знала до цієї 16-річної зими.
І зареклась, всіма своїми силами намагатись будувати його кожному в душі, як воно жило там у них.
Тетяна М”ясковська, вчитель зарубіжної літератури Ганнівської ЗШ І-ІІІ ступенів.
