Весна є весною. Це пора, коли від сну прокинулася земля, це перші блакитні проліски, перший жайвір, що благословив землю, це перші поцілунки - аж до самого світанку, це перше кохання - чисте і прозоре, як вода в озерці.

Такими спогадами й мріями про майбутнє розпочинається весна.

Пригадуєте, як співала Анна Герман? -

- Один раз в год сады цветут,

весну любви один раз ждут,

всего один лишь только раз

цветут сады в душе у нас -

один лишь раз, один лишь раз.

Літо – оксамитовий сезон. Хтось їде на море, хтось в ліс по гриби, хтось саджає, обробляє і вирощує урожай городини чи фруктів і забезпечує цим свій достаток на зиму. У сільських мешканців багато роботи.

А похмура осінь приносить дощі і смуток. Дерева скинули своє багряне вбрання, лише чути під ногами його шарудіння. Ось такі слова є в задушевній пісні про осінь:

- В саду опустевшем тропа далеко видна,

И осень прекрасна, когда на душе весна.

Пусть годы летят и светится взгляд,

И листья над нами шумят.

Особливу увагу хочу приділити щойно минулій зимі. Давно вже не пригадую такої зими. Якраз на Водохреща захурделило, замело - ні проїхати, ні пройти. А сніжок все сипле і сипле. Стою біля вікна й милуюся, як свистить завірюха, нагортаючи великі кучугури - точно як в пісні:

- Четвертый день пурга

Качается над Диксоном,

Но только ты об этом

Лучше песню расспроси.

З дитинства люблю таку погоду, і слава Богу, що цей сніжок розтанув не раптово, а напоїв земельку талою водою, адже нам, сільчанам, головне, щоб був урожай, а на столі -  свіжий коровай. Тож хай хурделяє і мете, адже не до Різдва, а до Великодня йшлося. Хоч і в таку хуртовину, та за нас турбуються і не забувають. З територіального центру вчасно обслуговують. Моя люба Мариночка Белікова в таку заметіль принесла мені хліб, яблука, капустину, вся в снігу, мов та Снігуронька. Тільки переступила поріг і вже питає, як здоров’я? Поспілкуємося, мов з рідною дитиною, і на душі стає ліпше.

Нам, старим людям, тепле слово краще від найдорожчих ліків. Я дуже вдячна за її піклування і турботу.

А ще пригадую таку саму сніжну зиму давно минулого мого дитинства 1943 року. Йшла Велика Вітчизняна війна, мені було 12 років. Батько на фронті, нас четверо дітей, я - старша. Цілу зиму військові частини стояли в Петровому, лише весною погнали ворога. У кожній хаті були наші солдати, а в нас - командир батальйону.

Час від часу нас бомбардували, а він заспокоює: «Не бойтесь, я над вашей хатой поставил большую сетку, и бомба там разорвется, а в хату не попадет».

Ми були малі і вірили в це. Жили в холоді і майже в голоді, топили соломою і дерезою. В кінці нашого городу був колгоспний сад, люди його крадькома рубали. Пам’ятаю: була точно така зима, занесла дороги, а мама й каже: «Збирайся, донечко зрубаєш і притягнеш хоч одну вишню та натопимо пічку». Маму б оштрафували, а мені - байдуже. Я одягаю батьків довгий важкий кожух і йду на завдання. Зрубаю деревину і тягну, кожух довгий перечіпає мене, а хурделиця валить з ніг. Та я була щасливою, що вже могла допомагати мамі.

Одного разу притягла вишню, стала рубати, а вона волога, не піддається. Це побачив комбат і за 5 хвилин розрубав, ледве встигала заносити. Зайшли в хату і він мамі каже: «Мамаша, берегите своїх невестушек, а я возьму Берлин и как подрастет ваша старшенькая - возьму в жены». Звичайно, то був жарт, та прикро, що комбат так і не дійшов до Берліна. Як зараз його пам’ятаю: відважний, білочубий, дуже любили і поважали його солдати. Часто їздив на передову на своєму білому коні. Одного ясного дня солдати привели на наше подвір’я білого коня, покритого чорною попоною, із сумом повідомили, що комбат загинув під час бомбардування в Петровому. Ось так мені до цих пір і запам’яталася та сніжна з завірюхою зима, зрубана вишня і комбат, якого десь також чекала мама, і, напевне, наречена, та який не дійшов до Берліна, а залишився навічно на нашій петрівській землі.

Раїса Філіпенко, пенсіонерка. смт Петрове.

РS. Ось і зараз: нехай би краще свистала й завивала хуртовина, лиш би закінчилась війна на нашій Україні. Щоб наші хлопці тримали в обіймах своїх наречених, а не зброю, а на обелісках загиблих щоб більше не з’являлися такі болючі-болючі слова:

Мамочко, вибач за чорну хустину,

За те, що віднині будеш сама,

Тебе я люблю і люблю Україну,

Вона, як і ти, була в мене одна.