Ольга Позивай відома в районі, як талановитий педагог, директор однієї з кращих на Петрівщині – Чечеліївської загальноосвітньої школи. Та не всі знають про непросту долю цієї жінки, адже через її серце пройшли дві війни. Їй довелося чекати чоловіка з Афганістану, а сина з буремного Донбасу, де ще й досі точиться гібридна Російсько – Українська війна.
Народилася Ольга Андріївна на Бобринеччині, в с. Червонозоряне, у простій селянській родині. Доля батьків також видалася досить непростою. Мама мріяла стати вчителькою, навчалася в педагогічному училищі, а батько - у військовому училищі. Та життя склалося так, що їхнім мріям не судилося збутися, обоє працювали в колгоспі. Втім, цього не соромилися, бо не вважали порожніми слова, що робота хлібороба почесна. Адже недаремно кажуть, що не місце прикрашає людину, бо ж простий селянин часто буває справжнім інтелігентом, а випускник університету може мати душу Шарикова чи Швондера.
Оля втілила в життя мамину мрію. Закінчивши школу з золотою медаллю, поступила до Кіровоградського педагогічного інституту на фізико-математичний факультет. В інституті і познайомилася з майбутнім своїм чоловіком - Дмитром Позиваєм.
Дмитра на третьому курсі призвали на строкову службу до армії. Він обіцяв Олі, що писатиме часто, слова дотримувався, хоча, як вона пізніше довідалася, часом йому доводилося задля цього йти на певні хитрощі. Втім, про це – трохи згодом.
Спочатку повідомив, що служить в Середній Азії, в м. Кушка, та, зрештою, Ольга довідалася, що після певного періоду навчання її коханий потрапив в Афганістан. Про війну розповідав мало і неохоче, але вона знає, що служив у складі розвідувальної групи. Згадував Кандагар, Баграм… Бойові виходи часом були досить тривалими, тож він і вдавався до хитрощів – писав кілька листів, нумерував їх і домовлявся з друзями, щоб у визначені дати і у визначеній черговості їх відсилали. Та одного разу листів не було дуже довго – зо три місяці, тож Ольга почала дуже хвилюватися. А одного разу товариш наплутав з номерами листів і надіслав їй вітальну листівку за місяць до дня її народження, чим вона була дуже здивована, та зрозуміла, що за цим криється якась таємниця. Пізніше дізналася, що таємниця полягала в тому, що Дмитро бував у такій місцевості, звідки просто не було можливості надсилати листи.
Під час одного з бойових виходів Дмитро зазнав контузії, до того ж ще й захворів на черевний тиф. Лікувався у госпіталі в Кабулі, після лікування отримав відпустку на 10 діб. Саме під час перебування вдома вони з Ольгою і одружилися. Вона ще була студенткою, навчалася на 4-му курсі. Зареєстрували шлюб з певними труднощами, адже, згідно з правилами, після того, як майбутні молодята подали заяву, до моменту реєстрації мав пройти щонайменше місяць.
Дні відпустки пролетіли швидко, Дмитро повернувся на війну, а його молода дружина незабаром зрозуміла, що вагітна. Батьки Дмитра дуже хотіли, щоб народилася дівчинка. Так і сталося, коли він повернувся додому, його, разом з дружиною, вже чекала донечка Таня. Оля, до речі, закінчивши інститут з червоним дипломом, отримала право вибору місця майбутньої роботи, тож вибрала Петрівський район, адже сім’я Дмитра проживала в Балахівці. Їй запропонували роботу в Чечеліївській школі, а місцевий колгосп дав молодому подружжю будинок. Дмитро також працював у школі, викладав військову підготовку та фізкультуру, а згодом заочно закінчив історичний факультет Кіровоградського педінституту. У 1986 році в сім’ї Позиваїв народився син Ігор.
Коли внаслідок економічних і соціальних катаклізмів, антидержавного заколоту, влаштованого верхівкою КПРС і КДБ, розпався Радянський Союз, і Україна здобула незалежність, Дмитро спробував стати фермером, отримав землю для організації селянського фермерського господарства. Та невдовзі його звалила тяжка хвороба. З нею він і вся його сім’я боролися впродовж десяти років, але недуга таки виявилася сильнішою, і у 2009 році Дмитра не стало.
Ользі навіть у страшному сні не могло приснитися, що в її родину колись знову прийде війна. Втім, сьогодні війна прийшла у кожну нашу домівку – люмпени і зденаціоналізовані покидьки з душами шарикових-швондерів підняли антиукраїнський заколот на Донбасі. Їх підтримав фюрер Росії Путін, який підло, без оголошення війни, як свого часу Гітлер, вчинив акт агресії проти України. Дика московська орда після анексії Криму окупувала частину Донецької і Луганської областей.
Ігор свого часу відслужив строкову військову службу в ракетно-артилерійському підрозділі, був спеціалістом з обслуговування систем залпового вогню «Смерч». Іноді казав: «Хіба це служба, у тата – ото була служба, справжнє випробування для мужчини!». Як відчував, що і йому доведеться стати воїном – захисником Вітчизни. Закінчив технікум, здобувши спеціальність комп’ютерщика. Коли розпочалися військові дії на Донбасі, все хвилювався – чому йому немає повістки, адже вже розпочалася перша хвиля мобілізації? Разом з тим була певна розгубленість, бо час від часу їздив до Фінляндії на заробітки і вже мав відкриту візу на чергову поїздку. Тож вагався – їхати чи чекати призову? Мама порадила їхати, бо ж віза і сплачені за неї гроші пропадуть. Запевнила, що, якщо прийде повістка, повідомить. Так і сталося – в липні 2014 року Ігор поїхав, а в серпні прийшла повістка. Ольга Андріївна каже, що промайнула думка повідомити у військкомат, що син перебуває за кордоном і не може з’явитися, але відразу її відігнала, бо знала, що він її не зрозуміє.
Спочатку Ігор потрапив у знамениту «Десну», де дислокуються навчальні підрозділи багатьох родів військ. Потім розповідав, що таке інтенсивне і багатостороннє навчання, такі тренування, як в «Десні», навіть порівнювати не можна з тим, що було під час строкової служби. Оволодів там усіма видами зброї, усіма премудростями тактики ведення бою. Фізичні навантаження йому було долати просто, бо завжди дружив зі спортом. Здогадується, що спочатку їх готували для десантування в тил ворога, але після катастрофи літака з десантниками в Луганському аеропорту командування на таку операцію не наважилося.
Після закінчення навчання потрапив в 95 (Житомирську) аеромобільну бригаду на посаду старшого навідника СПГ – 9М (станкового протитанкового гранатомета) другого батальйону спеціального призначення. Довго не зізнавався, що воює, казав, що ще й досі тренуються. Але одного разу Ольга Андріївна сама побачила сина в телевізійному сюжеті на каналі «1 + 1» зі Слов’янська, тож зрозуміла, що він на Донбасі.
Воював у найгарячіших місцях: в Слов’янську, Краматорську, Артемівську, Пісках, які є своєрідними воротами в Донецький аеропорт. Двічі побував у самому аеропорту. Перший раз виконували завдання по супроводу стратегічного вантажу в аеропорт. Повинні були відразу повернутися, але виявилося, що через великі втрати в аеропорту не вистачає бійців, тож довелося на кілька днів затриматися. Згадує, що там було справжнє пекло, тож захисників аеропорту недаремно прозвали «кіборгами», бо звичайній людині важко навіть уявити, що там відбувалося. Бувало так, що наші на першому поверсі, а сепаратисти на другому. Все наскрізь прострілюється, всі входи-виходи та інші ділянки заміновані. Від надзвичайної напруги майже не хотілося їсти, змушували себе приймати їжу, щоб не втратити сили від виснаження, адже спали не більше двох годин на добу. Бійці знали кожен камінь, всі маршрути пересування, якими можна користуватися. Найменша неуважність, чи безпечність – смерть, і таке траплялося нерідко. Прибув до них один майор і вирішив походити, роздивитися – що до чого. Ігор йому зробив зауваження: «Товаришу майор, ви б не ходили так, ще встигнете роздивитися…». Той мовчки глянув і, мабуть, вирішив, що солдат його даремно лякає. Така безпечність дорого коштувала, незабаром офіцера знайшла куля снайпера, тож необачність спричинила ще одну безглузду смерть.
Не раз доводилося втрачати бойових товаришів, а іноді й рятувати їм життя. Оскільки свого часу, доглядаючи хворого батька, навчився майстерно робити уколи, навіть внутрішньовенні, то часто доводилося надавати першу допомогу пораненим. Трплялося, що «медбрат» від хвилювання, та вигляду страшних поранень не міг опанувати себе і надати допомогу, тоді за це брався Ігор. Одного разу у бійця влучила куля, він упав і став задихатися. Медик розгубився і не міг зрозуміти – від чого, бо на грудях тільки невелика рана і мало крові. Ігор здогадався, що у пораненого пробиті легені, перевернув його на живіт і побачив, що на спині, дійсно, досить великий отвір, з якого з хрипом і піною виходить повітря. Він тоді швидко дістав пластир з аптечки, закрив отвір і бійцю стало значно легше, став дихати більш нормально.
Ще раз побував в аеропорту у складі групи, яка прибула туди на два тижні у рамках ротації. Обороняли новий термінал, Ігор був у складі першого посту, який відповідав за вхід в термінал. До речі, саме в цей час стався епізод з російським кіноактором Пореченковим, який стріляв по терміналу. Нашим бійцям тоді було заборонено стріляти, бо, за домовленістю, начебто ж було оголошено перемир’я, а Пореченков з гидким нахабним реготом після того, як випустив кілька черг, заіржав: «Перемир’я!». Отакий неприхований цинізм демонстрував захисник «руського міра».
Разом з бійцями Житомирської бригади в аеропорту були підрозділи 75-ї Миколаївської бригади, 93-ї бригади, Правого Сектору. Вийшли з нього за кілька днів до того, як він був підірваний і майже всі, хто у рамках ротації змінив групу, в якій перебував Ігор, загинули. Як кажуть свідки того, що відбулося, сталося це внаслідок підлості росіян і сепаратистів. Вони попросили кіборгів підпустити їх до терміналу, нібито щоб забрати тіла своїх «двохсотих», а тим часом і заклали вибухівку.
Вихід з аеропорту був надзвичайно небезпечним. Чомусь командування вирішило проводити вихід вдень, коли все видно, як на долоні. Їхали на бронетранспортерах на повному ходу. Водієм був хоч і молодий хлопчина, але надзвичайно відважний і вправний, завдяки його майстерності було врятовано багато життів наших воїнів. Чесно кажучи, хлопці боялися цього виходу, дехто казав, що краще залишитися в аеропорту, ніж гратися в піжмурки зі смертю, намагаючись прорватися вдень.
Над Ігорем свого часу взяв своєрідне шефство боєць старшого віку, справжній воїн-професіонал, який пройшов кілька воєн, починаючи з афганської. Він називав Ігоря малим, хоча у нього був позивний Гера, казав: «Тримайся мене, не пропадеш, і знаю, що не підведеш». Ось і цього разу він сказав: «Малий, не бійся, прорвемось!». І таки ж прорвалися. Важко передати радість бійців, коли приїхали в Піски – від щастя, що вціліли, дехто цілував землю. Та, на жаль, вціліли не всі, бо з чотирьох БТРів прорвалися тільки два. Хлопці дивувалися – як вижили, адже БТР був, як решето від кульових пробоїн. Та й на своїй «розгрузці» Ігор знайшов сліди від куль, які, на щастя, його не зачепили.
Після виходу з аеропорту Ігор відчув себе зле, звернувся до медиків. Результати обстеження показали, що він в аеропорту на ногах переніс інсульт, медична комісія визначила, що втратив 25% працездатності, тож підлягає демобілізації за станом здоров’я.
Мамі сказав, що зовсім не жалкує, що потрапив на війну. Це була перевірка на мужність, стійкість, порядність. Під час бойових дій не боявся загинути, боявся тільки за те, як це, якщо таке станеться, витримає мама.
Знає, що командування представляло його до нагородження орденом Богдана Хмельницького, але нагороду так і не отримав.
- Мабуть, мій орден дістався комусь із генералів, – невесело жартує.
Сталося так, що долі двох мужчин – чоловіка і сина – стали долею Ольги Позивай. Це, зрештою, доля нашої багатостраждальної України, яку знову і знову змушені боронити від злого ворога її сини. Хотілося б вірити, що нинішня війна стане переможною і останньою.
Анатолій РЯБОКОНЬ.
На знімках: хліб-сіль сину – «кіборгу»; І.Позивай з бойовими побратимами; в гостях у воїнів І.Великий; І.Позивай на позиції снайпера.
Фото автора і з особистого архіву І.Позивая.
