Від самого початку воєнних дій на Сході нашої країни родина Чечів з села Володимирівка жила, як і вся Україна, в постійній тривозі. Марія Василівна - мати трьох дітей (доньок Юлі та Насті і сина Максима), жінка енергійна, доброзичлива, щиро любляча свою Батьківщину, передала їм свої чудові людські якості і виховувала в дусі патріотизму. Особливо гостро переймався тривожними новинами син Максим, адже він був кадровим офіцером внутрішніх військ, але, за станом здоров’я, ще за рік до початку буремних подій був вимушений залишити службу. Тепер хлопець не знаходив собі місця, дивлячись новини по телевізору. Він спершу поривався на Майдан, де відбувалася Революція Гідності, а потім на Схід, аби там захищати Україну. Через це в сім’ї постійно точилися суперечки. Максима умовляли всією родиною не робити цього, адже він вже мав інвалідність. Одного разу, під час такої дискусії, мама рішуче сказала: «Якщо ти вважаєш, що хтось із нас має боронити Україну, то я візьму на себе цю місію». Тоді домашні вмовляли вже її, адже мама теж інвалід дитинства ІІІ-ї групи. Але наполегливість Марії Василівни взяла гору, і все вийшло, як задумала вона.
Перше, що вдалася їй зробити на Сході - це надати волонтерську допомогу мирним мешканцям під час евакуації з Горлівки, яка було під постійними обстрілами сепаратистів та російських найманців. Згодом добровільно приєдналася до воїнів Збройних Сил України, котрі утримували блокпост біля Щастя. Пригадала Марія Василівна, як комбат вишикував бійців і представив її, назвавши комендантом. Тоді воїнам батальйону «Север» дошкуляли сильні морози, адже то був зимовий час. Мерзли на пронизливих вітрах під час чергування, не обігрівалося тіло і вночі у спальному мішку навіть у бліндажі.
Марія Василівна була єдиною жінкою у роті, тож їй доводилося, окрім господарських справ, (а це забезпечення воїнів одягом та провізією), виконувати обов’язки медичної сестри, а також вести фінансовий облік. Згодом вела всю документацію і такої роботи суттєво побільшало, коли їх батальйон перейшов під впорядкування МВС. Від по-стійного переохолодження жінка захворіла на запалення легенів, тож вимушена була залишити своїх побратимів та лікуватися в шпиталі. Після одужання її командирували до столиці, де вона у Головному Управлінні Військових Справ допомагала оформляти документи учасникам АТО. Але попрацювавши кілька тижнів, Марія Василівна через сильний біль у травмованій раніше нозі, прийняла рішення повернутися додому. Собі вона не оформила посвідчення учасника АТО, адже не за ним вона поривалася у вир цієї війни. Тоді її метою було одне бажання - допомогти, в міру своїх сил, Батьківщині та її захисникам.
Нині Марія Василівна активно спілкується в мережі Інтернет зі своїми друзями, яких значно побільшало за час перебування в зоні АТО. Ця тендітна жінка з твердим чоловічим характером, попри всі перепони, виконувала свій громадянський обов’язок і тепер є прикладом не лише власним дітям, але й для усіх нас.
Сергій АНДРУСЕНКО
