Так сталося, що більшість сучасного населення пострадянського простору ще й досі зберігає найфантастичніші уявлення про деякі періоди свого минулого. Здебільшого це стосується тих «білих плям» історії, які в радянські часи цілеспрямовано використовувалися для позбавлення народів від «шкідливої» національної пам’яті. Договір 1654 року, укладений в Переяславі гетьманом Богданом Хмельницьким, як і його наслідки, є найхарактернішим зразком безсоромної фальсифікації. Саме на цій фальшивці будувалися протягом століть стосунки між Росією і окупованою нею Україною. Саме на ній базується сучасна путінська пропаганда, яка намагається довести, що Росія має «історичні» права на контроль над Україною.
Ленін задовго до більшовицького перевороту 1917-го року у своїх працях називав Російську імперію тюрмою народів, підкреслював, що кожна нація має право на самовизначення. Та не даремно кажуть, що сутність російського демократа визначається ставленням до українського питання. Ленін, звичайно, був не демократом, а кривавим диктатором, який фактично створив ідеологічні основи явищ, названих пізніше націонал-соціалізмом і фашизмом. Тож після захоплення більшовиками влади його ставлення до України різко змінилося. Він був дуже відвертим щодо цього, бо прямо казав, що Росія без України просто не зможе існувати, бути повноцінною і життєздатною державою. Тому змирився з виходом з імперських обіймів Фінляндії, Польщі, країн Балтії, але тільки не України.
Серед сучасних російських політиків, які вважають себе демократами і опозиціонерами, більшість, на жаль, мають щодо України імперсько-шовіністичні погляди. І це зумовлене саме тим, що росіяни (як і українці) впродовж століть виховувалися на фальшивці про «возз’єднання двох братніх народів», юридично оформлене Переяславською угодою.
У перші роки радянської влади, яка проголошувала, що веде безкомпромісну боротьбу з колоніалізмом та імперіалізмом, історик-марксист академік Покровський писав, що Російська, Британська, Іспанська, Французька, Португальська і інші імперії створювалися свого часу найдієвішим способом – вогнем і мечем. Але дуже скоро цю, незручну для новітніх імперіалістів – більшовиків, теорію відкинули, як шкідливу і вигадали нову, згідно з якою імперії стали ділити на «погані» і «хороші». Погані – всі, крім Російської, бо Росія, мовляв, не рабство несла іншим народам, а прогрес і процвітання. До цієї «теорії» додалася теза поро «месіанство Росії», її «особливу» роль у світовій історії і розвитку цивілізації. Факти ж свідчать, що для десятків малих народів, які потрапили під владу відсталого, по-азіатському нерозбірливого і надзвичайно жорстокого царизму, це «процвітання» закінчилося зникненням, вони просто вимерли.
То що ж підписали в Переяславі Хмельницький і представники російського царя? Про це важко говорити зі 100-відсотковою упевненістю, бо оригінал угоди не зберігся (або ж і досі зберігається в найпотаємніших російських архівах). Спираючись на різні документи тієї епохи, які збереглися, а також на реальний перебіг подій після підписання Переяславської угоди можна говорити про те, що ніякого «возз’єднання» України і Московії в єдину державу не було (сам термін «возз’єднання» вигадали комуністичні ідеологи в 40-50 роки минулого століття, готуючись до 300-річчя відзначення цієї дати). Була військово-політична угода про об’єднання зусиль задля спільного протистояння зовнішнім загрозам. Свідченням того, що козацька держава зберегла свій суверенітет є те, що вже після Переяслава Хмельницький підписав договір про союз зі Швецією (причому, в цей момент Швеція і Московія воювали між собою). Ще одним фактом, який спростовує думку про об’єднання в єдину державу є те, що у відповідь на прохання козаків надати військову допомогу у боротьбі проти поляків, Московія довго відмовлялася і надала деяку незначну допомогу аж через шість років. А головним аргументом, який взагалі руйнує міф про «історичне» значення Переяславської угоди є те, що вона була перш за все військовим союзом проти Польщі. Але вже через два роки Московія і Польща без участі козацької держави підписали у Вільно сепаратну угоду про перемир’я, фактично таким чином денонсувавши Переяславську угоду.
Переяславська рада, яка трактувалася, як «всенародне волевиявлення» насправді була нелегітимною навіть з точки зору козацьких традицій, бо відображала думку досить незначної кількості козацтва. У ній взяли участь менше 300 чоловік. Документи свідчать, що союз з Московією Запорізька Січ (а Україна в ті часи мала назву «Держава Війська Запорізького») не визнала категорично. До запорозьких лицарів приєдналася більша частина православного духовенства на чолі з Київським митрополитом Сильвестром Косівим. Крім того, багато полків і полковників, які не були прямо підпорядковані Хмельницькому, просто проігнорували його затію. В самій Гетьманщині чимало полків (зокрема Уманський і Брацлавський) також не визнали угоду і не присягали. Демонстративно відмовилися від присяги герої війни 1648 року полковники Богун, Глух, Гуляницький, Сірко. У багатьох полках сталися заколоти проти переговорів з Московією, багатьох людей змушували складати присягу силою – батогами. Хмельницький, аби збільшити кількість тих, хто нібито його підтримує, не зупинявся ні перед чим: старосту Переяслава, який був смертельно хворим, притягли на присягу разом з ліжком, на якому він лежав. Наступного дня нещасний помер. Жителі багатьох населених пунктів, зокрема Чорнобиля, тікали в ліси, аби не присягати. Такими були реалії, які згодом перетворилися на міф про «всенародне прагнення возз’єднатися з братнім російським народом» (до речі, у ті часи не було ніякого російського народу, бо була держава Московія, піддані якої звалися московитами).
Ще один міф полягав у тому, що присяга в Переяславі була односторонньою – нібито козаки і народ козацької держави присягав на вірність Московії-Росії. Але збереглася царська грамота 1654 року, в якій говориться про гарантії прав і вольностей Війська Запорозького. До того ж, ця присяга не мала жодного відношення до земель України, які не підпорядковувалися Гетьману – Подолії, Волині, Галичини, Закарпаття, Буковини, Кримського ханства, Причорномор’я (Таврії). Ці землі відмовилися від союзу з Московією і не визнавали його. Слід згадати і про величезні території Запорозької Січі та частину земель Гетьманщини, які також не підкорилися волі Хмельницького. Є свідчення, що і сам Хмельницький згодом зрозумів свою помилку і говорив про необхідність офіційного розірвання договору, але помер, не встигнувши це зробити. Після його смерті недалекому і безвольному Юрію Хмельницькому підсунули фальшивку, в якій вже суттєво урізалися права козацтва, з Москвою слід було узгоджувати рішення про переговори з іншими державами, військові дії, призначення гетьмана, полковників, Київський митрополит змушувався визнати владу Московського патріарха, що взагалі суперечило міжнародним нормам і церковним канонам, бо українська церква прямо підпорядковувалася Константинополю. Потім були нові фальшивки і наступ на козацькі вольності, аж поки Україна не була остаточно загарбана Московією.
Черговий міф стосується «економічного і духовного» розквіту України у складі Росії.
Насправді козацька держава втратила економічні зв’язки з державами Європи, Кримом, Туреччиною і була прив’язана до економіки Московії, яка базувалася на азіатському способі виробництва з його відсталістю, орієнтацією на рабську працю. «Возз’єднання братніх народів» обернулося для України колосальними жертвами, виснаженням ресурсів, нищівним ударом по національній культурі, мові, самосвідомості. Гадаю, що красномовним підтвердженням цієї думки є слова не якогось там націоналіста, а Леніна, який свого часу писав: «В России преследование этой письменности и преследование славянских наций в сфере просвещения на родном языке приобретают неслыханные размеры. Украинских и польських крестьян искусственно оберегают от грамотности?».
У 1652 році архідиякон Павло Алепський, який подорожував Україною, свідчив, що: «почти все домашние, и не только мужской персонал, но и жёны, и дочери умеют читать!». У 1740-1748 роках в семи полках Гетьманщини Полтавської і Чернігівської губерній на 1034 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою – по одній школі на 746 душ населення. А у 1804 році вийшла заборона на навчання українською. Результатом цього та інших репресивних щодо української мови та культури заходів стало те, що у 1897 році, згідно із переписом, наймалограмотнішим народом Російської імперії виявилися саме українці. Таким чином «культурне відродження» у складі імперії призвело до стрибка від майже цілковитої грамотності до повної темноти.
Один з чесних вчених, старший науковий співробітник Інституту історії Академії наук України Михайло Брайчевський під час нетривалої хрущовської «відлиги» початку 60-х років минулого століття виступив проти відвертої історичної брехні щодо поняття «возз’єднання», яке вважав антиісторичним. Він зумів довести, що Україну в Переяславі відкинули назад – до найвідсталіших форм феодалізму, перетворивши її на «задвірки» імперії. Радянські (а тепер і російські) «історики» намагалися і намагаються довести, що чорне – це біле. З їхніх тверджень виходить, що український народ століттями боровся проти… власної національної незалежності, вважаючи її найбільшим злом. Що він намагався позбутися власної державності, мови і національної самобутності, долучившись до великої російської культури, об’єднавшись з братнім народом в єдиній державі. А ті, хто піднімав народ на боротьбу проти цього, були найбільшими ворогами. Імена Мазепи, Петлюри, Бандери і інших борців проти імперського поневолення викликають шалену лють у московських імперіалістів.
Сьогодні путінська пропаганда шаленіє, намагаючись нинішніх борців за незалежність України змалювати фашистами-кровопивцями, бо «кремлівські карлики» розуміють, що без України відродити імперію неможливо. Вони не хочуть збагнути, що часи імперій залишилися в минулому, що будь-яка країна може успішно розвиватися, лише сповідуючи принципи добросусідства, демократії і взаємовигідної співпраці. Та це проблеми Росії, а не України. Наше завдання – згуртуватися, не піддаватися на провокації, зціпивши зуби перебороти труднощі і піти шляхом прогресу і розвитку.
Анатолій РЯБОКОНЬ
(з використанням матеріалів збірника «Загадки истории Украины»).
