Геніальний син свого народу
26 липня цього року виповнилася 135-та річниця з дня народження великого українця та нашого земляка Володимира Винниченка. Володимир Кирилович народився у Єлисаветграді (тепер Кіровоград) у 1880 році в сім’ї простого селянина та міщанки. З дитинства він проявляв неабиякі здібності: ще в народній школі вчителька оцінила його рівень розвитку та порекомендувала батькам продовжити навчання сина в Єлисаветградській гімназії. Там молодий Винниченко створював разючий контраст зі своїми однолітками-багатіями, переважно росіянами або зрусифікованими українцями, адже в самому Володимирі неважко вгадувалось його українське пролетарське походження: бідно вдягнений хлопчик переважно говорив лише українською мовою, а коли говорив російською – видавав яскравий український акцент. Ще в старших класах він долучився до діяльності революціонерів, написав революційну поему. Реакція керівництва гімназії була миттєвою – його виключили з навчального закладу та відправили у карцер. Однак Володимир не збирався покидати навчання: здавши екстерном екзамени у Златопільській гімназії, він отримав диплом та пішов навчатись на юридичний факультет Київського університету. В Києві розпочинається широка політична та суспільна діяльність Винниченка: він створив таємне революційне студентське товариство, вступив до однієї з опозиційних партій, проводив масштабну агітаційну роботу серед селян та робітників. У 1903 році за цю свою активність його виключили з університету та посадили до Лук’янівської в’язниці, звідки він пізніше успішно втік. Потім знову підпільна революційна діяльність, написання творів, заборонених жорсткою царською цензурою – і знову арешти, в’язниці, дисциплінарні табори. Врешті, переховуючись від рук антигуманного російського правосуддя, Володимир емігрував за кордон. Повернувся вже з початком жовтневої революції у 1917, що поклала кінець російській монархії. Під час буремних подій в Україні він став членом уряду Української Народної Республіки, першим головою Генерального секретаріату та основним автором майже всіх декларацій та законодавчих актів нової держави. Винниченко став одним з тих, хто заклав фундамент сучасної української держави, стояв біля витоків української державної свідомості, адже де-факто теперішня Україна – це правонаступниця УНР, основного державоутворення в новітній українській історії.
Літературна спадщина Володимира Кириловича не менш цінна для українців: він і автор першого фантастичного роману в українській белетристиці, і творець безлічі драматичних творів, як то «Чорна пантера та Білий ведмідь», які ще досі ставляться на сценах театрів різних країн. За життя Винниченко був страшенно популярний серед своїх сучасників, він викликав захоплення у визнаних зірок пера. Ось як про його збірку оповідань «Краса і сила» говорив великий класик, Мойсей українського народу Іван Якович Франко: «Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка».
На сьогодні на Кіровоградщині продовжують жити нащадки письменника та державного діяча. Вони вважають своїм священним обов’язком зберігати пам’ять про свого величного родича, допомагають краєзнавцям відтворювати події з життя Володимира, надають унікальні речі його побуту музеям. Та, як на мене, пам’ять має берегтись у головах та серцях вдячних земляків-нащадків. Тільки від нас залежить, що ми зробимо з тією безцінною моральною спадщиною, що лишилась від цієї великої людини: збережемо, покладемо як фундамент класики в основу нової прогресивної української культури, чи забудемо, закинемо їм’я нашого славетного земляка на смітник історії.
