Тетяна КУЗЬМЕНКО (в дівоцтві - Рубан) – наша землячка. Вона народилась в Петровому, закінчила тут школу, проте пізніше життя розлучило її з Петрівщиною і закинуло до сусіднього району. І хоч Тетяна Павлівна вже давно не проживає тут, сентиментальна жіноча душа все ще тужить за малою батьківщиною. Туга ця вилилась у відверті та зворушливі вірші. Пропонуємо їх вашій увазі.
Спів душі
Єднання із природою
В промінні сонячнім веселка бавиться
І сяйвом радісним світ обійма!
Красивий ранок. День починається,
Мороз тріскучий. Зима.
Холодом скована, мов намальована,
Природа в царстві сну.
Творцю, спасибі за даровану
Красу земну.
Сріблястий іній в повітрі плаває,
Тремтливо мерехтить.
У цій картині життя енергія,
В ній щастя мить.
Живе єднання із природою,
Бажання любити й прощать.
Звучить мелодія - веселки подиху.
О, благодать!
* * *
Казкові сни
Заквітчана чар - зіллям дівчина
Вербові коси розпустила,
Пливе на човнику по річці,
Немов лебідка легкокрила.
Вода у річці тій хлюпочеться,
Пташки летять у небі синьому,
А вітер по щоках лоскочеться,
І бачу я себе дитиною.
То ж я стою на тому березі,
Весною ніжною милуюся.
...Той сон наснився мені в березні,
Я посміхнулась і дивуюся,
Що дні ідуть, роки минають,
А мені сняться сни казкові.
Як добре, коли нас кохають,
Ще краще, коли всі здорові.
* * *
Вже весна мандрує моїм степом
Вже весна мандрує моїм степом,
Теплим подихом поміж землею й небом,
Ніжним поцілунком доторкається,.
Свіжий вітер, сонце посміхається.
Все пробуджується - таїнство життя,
О, весна! Чарівна наша гостя,
Ти приходиш із піснями й цвітом,
Я милуюсь цим чудовим світом.
Так, мене можливо засмутити,
Але, поки живу, я буду гарно жити,
Вірити в добро, світ пізнавати, кохати,
Й тебе, весно, кожен рік стрічати.
* * *
Стихія
Білий голуб в небі грозовім,
Мирна птаха в розпалі стихії,
Вітер гне тополі до землі,
І стіною сунуть хмари сірі.
Голуб в небі заспокоює мене,
Білий, він тривогу відвертає,
Хоча злива з градом не мине,
Та моїх надій не поламає.
І нараз здалося, ніби й я,
З вітром, хмарами понад землею мчуся,
Я землі своєї немовля,
І тому стихії не боюся.
Заспокоїлась природа, буря стихла,
І веселка посміхнулася здаля,
Голуб в небі знов розправив крила,
У природі є гармонія своя.
* * *
Липень - жнивар
Липень засмажує колос важкий
Й теплим дощем поливає,
Вітер у полі гуляє стрімкий
Й щиро з дощем розмовляє:
«Колос я сонечком висушу,
- Зберуть його, не лий, почекай».
Дощ шелестить: «Я прошу,
Друже, не заважай».
Ніч усю вітер той дощ умовляв,
З сонцем ранковим він в полі гуляв,
Золотом вмите колосся дзвенить,
Стигла мелодія в серці щемить.
Липень, ти літа синочок-жнивар,
Людям приносиш ясний хлібний дар.
* * *
Бабине літо
Вже не літають ніжні парасольки
Квітучих трав, що відцвіли у літі,
В осінніх ранках свіжість прохолоди,
Та мої мрії, ще теплом зігріті.
То проясніє, то знову захмарилось.
Сіється з неба імла дощова,
Літечко з нами на рік розпрощалося,
Осінь поважна вступила в права.
Знає вона всі закони природи,
Вчасно прийшла, не спізнилась й на мить,
Птахів зібрала в гучні хороводи,
Та іще бабине літо не спить.
Тихо вступає на вранішні роси,
Ниточки срібні несе за собою,
Потім вплете їх у мої коси,
Разом з любов’ю й журбою.
* * *
Краю мій
Знову в рідний край прилинула,
У дитинства колиску мою,
Пташка в гіллі гніздечко покинула,
Як і я колись хату свою.
Розрослись осокори крислаті,
Гомонять між собою в гаю.
Ой, роки, вас промчалось багато...
Знов на рідній земельці стою.
Я тут боса у травах ходила,
У долоні збирала росу,
Умивалася нею і вірила,
Що вбираю твою я красу.
Дика груша моя під горою,
Верби, схилені до води.
Краю рідний, ти в серці зі мною,
Ти йому додаєш доброти.
* * *
Слова
Слова бувають різні:
Ласкаві, щирі, грізні,
Пронизливо колючі,
Зрадливі і болючі.
Й такі, немов отрута,
Там, де любов забута,
Слова є, що гартують,
І ті, що шанс дарують.
Частіше їх би чути,
Й сказати - не забути,
Були б люди добріші,
Надійніші, мудріші.
І віру б не втрачали,
Подумали б - мовчали,
І мовили б словами,
Що лікували рани.
* * *
Спів душі
Я не кажу, що це вірші.
Це просто стан тої душі,
Що відчуває непокору,
Й з надією здіймає вгору
Не руки, ні. А свої очі,
І йдуть слова ясні й пророчі,
Від сонця променем живим,
Я тихо розмовляю з ним
Про квіти, трави і росу,
Про краю рідного красу,
Про юність - часточку життя,
Про світ незнаний і буття,
Про те, що бачу, відчуваю,
Радію, плачу і кохаю,
Про діток, материнську долю,
Про сонце, простір і про волю.
Написане - то мої крила,
В них до життя зростає сила,
Я не кажу, що це вірші,
Це спів нестримної душі.
* * *
Спогади
Дрімає ранок у засніженій колисці,
Муркоче кіт, мов кличе спогади дитячі:
Як мама подає вареники в великій мисці,
А ми - малі і неслухняні, нетерплячі
Наввипередки поспішаєм собі взяти,
Батько подивиться і лиш бровою поведе.
«Всім вистачить», - спокійно мовить мати,
І голос лагідний до серця мого йде.
Які ж смачні вареники у мами!
Дровами пахне в хаті, затишком, теплом.
Так добре нам колись жилось
з батьками,
І спогади про них єднаються з добром!
З потрібними і мудрими словами,
З турботою і дотиком долоні.
Ці відчуття не губляться з роками,
І так здається не одній мені.
* * *
Умій прощати
Душа, мов пустка, зачинилась з скрипом.
А в ній нікого... Ні, хтось є. Чекає.
Там одинокий сум тримає скрипку,
І музика звучить. Життя триває.
У мить таку ніхто їй не потрібен,
Скрипка поплаче, стихне. А вона...
Відчинить двері, стомлена й привітна.
Зустріне новий день вже не одна.
Хай з сумом - щось їй треба пережити,
Благословить і відпустить, і він піде.
А їй захочеться радіти і любити,
Зростить із паростків любові
зернятко золоте,
Щоб сіяти добро, стрічати й проводжати,
Душа моя - зумій прощати!
Тетяна Рубан (Кузьменко), Долинський район, с. Катеринівка.
