Історія України – трагічна та непроста. В період всього свого існування наш народ переживав безліч переломних моментів, подій, що ставили під сумнів подальше існування української державності та українства загалом. Здавалося б, драматичне минуле давно лишилось лише на сторінках підручників з історії, проте зараз Україна зіштовхнулась з новим надскладним етапом, можливо, з однією з найбільших трагедій усього українського буття – неоголошеною війною з північним сусідом, Росією. Минуло вже більше року від початку цих буремних подій і цей рік забрав життя тисяч людей, у тому числі – наших солдатів, захисників рідної землі. До лав ЗСУ та інших збройних формувань, що боронять цілісність держави на Сході, потрапили і багато жителів селища та району. Хтось – як призовник, а хтось добровільно став на захист кордонів нашої Батьківщини. Саме з таким відчайдухом, відомим не лише в межах Петрового, а й в усій Україні Максимом Громовим і довелось нам поспілкуватись. Багато хто чув уже історію цього юнака: будучи ще школярем, він став одним з учасників Революції Гідності, брав безпосередню участь у трагічних подіях на Майдані, сутичках з правоохоронцями, що захищали тоді радше не закон, а інтереси бандитського клану, який захопив усі вертикалі влади в Україні. Після початку російської інтервенції, появи сепаратистських бандугрупувань Максим зрозумів, що бездіяти, доки в країні коїться страшне лихо, він не може. Тому усіма правдами та неправдами, потай від родичів він пішов до лав добровольчої сотні «Крим» в складі батальйону «Дніпро-1». Зараз наш герой - повнолітній і перебуває на фронті легально та належить до 42 окремого мотопіхотного батальйону ЗСУ. Нам випала нагода зустрітись з ним, коли Максим повернувся додому у відпустку. Під час зустрічі він охоче відповів на питання нашої газети.

- Отже, Максим, де ти зараз проходиш службу? В якому саме місці дислокується ваш батальйон?

- Наразі ми займаємо територію під Горлівкою, що на Донеччині. Точніше сказати не можу, самі розумієте – таємниця. Оскільки ми знаходимось у другій лінії оборони, безпосереднього контакту з противником на нашій позиції зазвичай немає. Ворожі кулі до нас не долітають, а от під час щоденних артилерійських обстрілів ми опиняємось у зоні ризику. Тому займаємось укріпленням оборонного ешелону, адже в тому випадку, якщо бійцям з першої лінії доведеться відступати, вони йтимуть до нас. В перервах між обстрілами ми тренуємо новоприбулих товаришів по службі.

- З якими проблемами вам доводиться стикатись під час виконання ваших службових обов’язків?

- Проблем – безліч. По-перше, те, що з навчальних центрів приходять абсолютно ненавчені та нетреновані люди. Вони непристосовані до умов перебування на фронті, неготові до безпосередньої участі в бойових діях. Тому багато часу займає роз’яснювальна робота, вишколи та тренування. По-друге, нас добряче розчарувала 5 хвиля мобілізації: до складу нашого батальйону долучились люди віком 55-60 років, що далеко не такі фізично сильні, здатні до адаптації та навчання, як люди молодшого віку. Частіше за все їх ніхто і не змушує робити усієї тієї роботи, що лягає на плечі молодших бійців. Іноді під моє керівництво потрапляють майже 60-річні солдати. За статутом я маю право наказувати їм, проте як я можу це робити? Вони ж мені в дідусі годяться! Також існують проблеми з постачанням боєприпасів і це неймовірно небезпечно. Ще надзвичайно дратує постійно діючий наказ про одностороннє припинення вогню – тобто по нас стріляють, а ми маємо просто сидіти, незрозуміло чого чекаючи.

- Які думки виникають, коли повертаєшся з зони бойових дій сюди, на мирну територію?

- Досить важко адаптуватись до контрасту, що існує в межах однієї країни. Виникає враження, що деякі люди тут не розуміють, що на території їхньої держави йде війна і всього за кількасот кілометрів лунають постріли, калічаться і гинуть їхні співгромадяни. Радує, що так пасивно на події в нашій державі реагують далеко не всі, навіть в Петровому існує великий відсоток людей з активною громадською позицією, діє досить потужний волонтерський рух, до якого долучаються небайдужі земляки.

- Чи змінилось щось на твою думку, за рік АТО в ефективності її проведення, умовах перебування там військовослужбовців тощо?

- Головна різниця в тому, що рік тому ми йшли в наступ, проводили успішні операції, а зараз сидимо в глухій обороні. Тому ефективність проведення радикально знизилась. Щоправда, зараз нас набагато краще забезпечують засобами захисту – касками та бронежилетами, а рік тому не було й цих найнеобхідніших речей. Уся техніка, яку старою та розбитою нам надали на початку війни, зараз відремонтована нашими власними силами. 

- А земляків часто зустрічаєш там?

- Дуже часто доводиться зустрічати військовослужбовців з Кіровоградської області, там їх справді багато. З петрівчанами я теж часто там бачусь. Наприклад, лише в моєму батальйоні служать чотири хлопця з нашого району. Іноді ми зустрічаємось, аби поговорити. Так буває приємно побачити знайоме обличчя земляка. 

- А як щодо настроїв, які панують серед солдатів?

- Переважно патріотичні, за рідкими неприємними виключеннями. Щоправда, більшість моїх товаришів по службі поділяють мою думку про те, що потрібно здійснити наступ, адже всі стомлені від цієї «війни артилерій», коли щодня свої голови кладуть 5-10 солдат. Звичайно, при наступі ці втрати будуть ще більшими, але вони будуть виправдані, а не марні, як зараз. У випадку наступу всі ці жахи війни, що розтяглися вже на рік, можна було б завершити за місяць. А взагалі я, як і безліч моїх побратимів, мрію, що коли війна завершиться і в Україні запанує мир, ми зможемо побудувати ту державу, до якої прагнемо і яку заслуговуємо, щоб все те горе, яке спіткало нас, не було даремним. Надто високу ціну ми вже заплатили.

Спілкувалася Євгенія Кіфенко

На знімках: Максим разом із сержантом 80-ї аеромобільної бригади під час виводу військ з Дебальцево в лютому; за лаштунками телепрограми «Хоробрі серця» разом з журналістами каналу «1+1» та іншими учасниками шоу; Максим разом з побратимом під Донецьком.