Майбутнє України в надійних руках
Цього року ми відзначаємо День молоді в атмосфері, далекій від святкової. Вже другий рік на території Донбасу точиться війна, тисячі українців заплатили своєю кров’ю за недолугість, нерішучість, а часто і зраду політиків та керівників держави. Головний тягар війни ліг на плечі простих молодих хлопців і дівчат. Про одного з тих, хто є втіленням кращих рис нашої молоді, сьогоднішня наша розповідь.
Роман Бурковський практично ровесник незалежної України – народився 2 жовтня 1990 року в простій трудовій сім’ї. Батько працює в галузі сільського господарства, приватний підприємець, мама – працівник газової дільниці.
Роман після закінчення Національного транспортного університету працював менеджером транспортної логістики в одній з Дніпропетровських компаній. Оскільки в університеті була військова кафедра, Роман отримав звання лейтенанта запасу, тож після мобілізації 3 квітня 2014 року був призначений командиром взводу переносного зенітно-ракетного комплексу «Игла» 93-ї механізованої бригади. Впродовж першого місяця тривали навчання на полігоні: пуски ракет, бойове злагодження. Після цього підрозділ був направлений в зону АТО.
Бойовий шлях розпочався з селища Добропілля в Донецькій області. Потім були блок-пости «Красноармійськ», «Карлівка», а останні 6 місяців – селище Піски, що поряд з Донецьким аеропортом. У зв’язку з тим, що противник не застосовує авіацію, довелося виконувати функції піхоти. Підрозділ був поділений на невеликі групи по 5-6 бійців, розміщені на бойових позиціях по всьому селу. Роман отримав на озброєння станковий гранатомет «АГС». Вели вогонь безпосередньо по противнику, відповідаючи на його обстріли, брали участь і у зіткненнях з диверсійно-розвідувальними групами сепаратистів. Було все: перша кров, широко розкриті від несподіванки і жаху очі, перша допомога пораненим… Та людина до всього звикає. Набралися бойового досвіду, навчилися воювати.
Роман розповідає, що особисто бачив серед бойовиків, у тому числі полонених, і чеченців, і росіян, і найманців інших національностей. Доказом того, що Росія бере безпосередню участь у військових діях та постачає сепаратистам зброю, є те, що неодноразово знаходили документацію, яку вели російські офіцери, та й на озброєнні так званих «ополченців» багато такої техніки, якої ніколи не було на озброєнні Збройних Сил України.
- Рік, що минув на війні, я не вважаю втраченим даремно, – каже Роман. - Я отримав бойовий досвід, виконав свій обов’язок перед Батьківщиною. Зрозумів, що хлопці проливали кров і поклали свої голови за те, щоб війна не пішла далі. Рік тому Україною прокотилася нечувана хвиля патріотизму, було дуже багато добровольців, які стали на захист Вітчизни. Якби цього не було, то у нас вже не було б ні Харкова, ні Дніпропетровська… Однією з рис менталітету українців була приказка «Моя хата скраю…». Сьогодні багато хто зрозумів, що «Моя хата скраю, бо чужа палає». Тому згадали й інше значення приказки: «Моя хата скраю, тож я першим ворога зустрічаю».
Нині, на жаль, і на фронті, і в тилу ширяться настрої розчарування. Ми стали заручниками війни, яку рік тому, коли з Росії ще не йшли так звані «гуманітарні конвої» а у терористів ще не було такої кількості сучасної зброї, можна було закінчити впродовж одного місяця. Тоді всі чекали рішучих дій, знали, що відновити територіальну цілісність держави, покінчити з терористами можна швидко. Якби це сталося, то наші втрати були б набагато меншими. Але тоді керівництву держави не вистачило рішучості. До того ж, сьогодні зрозуміло, що війна – це джерело надприбутків для багатьох по обидві сторони лінії фронту. Можливо, я щось і не розумію, можливо, у керівників держави є якась інформація, не доступна широкому загалу, але я висловлюю свою думку про війну, яку, до речі, ще й досі називають АТО. Це парадокс – Україна прагне, щоб увесь світ визнав Росію агресором, який веде війну проти нашої держави, сама при цьому не визнаючи, що це справжня війна.
Ми з Романом говорили і про інші проблеми, пов’язані з війною, майбутнім країни. Він переконаний, що і жителі Донбасу, і самі росіяни ще «наїдяться» так званого «Руського міра», що їм зрештою стане гидко. Бо ж не можна в сучасному світі думати і діяти за законами і принципами позаминулого століття, використовуючи у внутрішній політиці шовіністичну ідеологію, а у зовнішній – право сили.
Тож враження від спілкування з Романом Бурковським оптимістичне, – це людина майбутнього, в руках таких, як він, доля України. Бачу, що ці руки міцні і надійні. Своє особисте майбутнє він пов’язує з правоохоронною системою, тож побажаємо йому успіхів на цьому шляху.
Нинішня політична еліта доводить свою неспроможність адекватно реагувати на сучасні геополітичні виклики, будувати таку державу, якої прагнув Майдан Гідності, і за яку воюють такі хлопці, як Роман. Тож чим швидше їм на зміну прийде нова генерація, тим швидше Україна відродиться.
Анатолій РЯБОКОНЬ.
На знімках: Роман з мамою та сестрою Дашею - студенткою Київського університету; колективне фото з бойовими побратимами (наш герой - в центрі) під час служби на підступному Донбасі; нарешті прийшла пора змінити військові обладунки на цивільний одяг.
Фото автора і з особистого архіву Р.Бурковського.
