З історії братської могили Петрового

З кожним роком все далі й далі вглиб десятиліть відходить у минуле друга світова війна. Усе менше залишається її безпосередніх учасників. Відтак «білих плям» відносно війни не меншає, а навіть стає більше. Зараз в Інтернеті інколи можна натрапити на таку «історичну правду» про військові дії на фронтах, що часом соромно стає за те, як шанує нинішнє покоління історичну пам’ять про своїх дідів та прадідів, котрі на своїх плечах винесли ввесь тягар війни. Учасники війни (ті, хто ще залишається «у строю»), далі своєї домівки уже не в змозі відійти і повідати молодому поколінню про її страхіття. А молодому поколінню, зазвичай, вже не до того, аби завітати до цих людей бодай на хвилинку, щоб почути від них про правдиві, а часто і жахливі речі, що творилися на фронтах. Загалом же за останні 40 століть відбулося майже 14,5 тисяч військових битв. Водночас у XX столітті крові пролилося чи не більше, ніж за усі попередні 40 століть. Остання війна виявилася найбільш жорстокою, людиноненависницькою, і тому у народів світу змінилося ставлення до самої війни, водночас виробилося чітке уявлення про МИР між народами. Ця доктрина ВІЙНИ і МИРУ дає можливість сьогодні трохи краще розуміти нашу дійсність.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни у містах і в селах, в степах і в лісах Європейської частини Радянського Союзу залишилася велика кількість братських могил та одиночних поховань загиблих у боях бійців і командирів РСЧА (із 1946 року РСЧА була перейменована у Червону Армію, а із 1957 - у Радянську Армію). На початку 1947 року було прийняте рішення Уряду Радянського Союзу про створення у столицях, в обласних та районних центрах союзних республік меморіальних комплексів, присвячених подіям Великої Вітчизняної війни, які повинні були берегти пам’ять про загиблих і прославляти героїзм живих її учасників. Ця постанова Уряду Радянського Союзу у повній мірі стосувалася і нашого районного центру. У цьому матеріалі я розповім (на підставі власних спогадів і з використанням архівних матеріалів) про створення нашої районної братської могили загиблих воїнів і про її подальшу міграцію. Отже навесні 1948 року Петрівський районний комітет партії та райвиконком прийняли резолюцію «Про створення у районному центрі Петрове районної братської могили воїнів і командирів РСЧА, які загинули під час визволення Петрівського району від фашистських завойовників у 1943-1944 роках». До відома читачів, за визволення нашого Петрівського району загинуло більше 10300 бійців і командирів РСЧА. Із цієї кількості загиблих вдалося встановити імена тільки 7885, а решта - так і залишилися невідомими. Місцем для братської могили архітектурний відділ райвиконкому обрав частину дикоростучого паркового масиву, де вулиця Кірова примкнула до вулиці Сталіна (теперішньої Ілліча). Місце це вважалося найбільш вдалим, тому що райком партії та райвиконком знаходилися тут же, поруч на вулиці Сталіна. Це приміщення було побудоване ще у 1935 році після того, як Петрове стало районним центром Дніпропетровської області. Але будівельних матеріалів на той час не вистачало, тому вирішили розібрати Миколаївську церкву, яка служила прихожанам ще із 1903 року і знаходилася у п’ятому десятку. Відомо, що закривати церкви і боротися із релігією почали ще у 1918 році. Ось один з прикладів, як організовувалася ця боротьба (мова оригіналу): «10 мая 1919 года. №13656/2. Председателю ВЧК тов. Дзержинскому. В соответствии с решением ВЦИК и Совнаркома необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией. Попов надлежит арестовывать как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше. Церкви подлежат закрытию. Помещения храмов опечатать и превращать в склады. Председатель ВЦИК Калинин. Председатель Совнаркома Ульянов (Ленин). Чи не через цю, до речі, на той час секретну вказівку 2 жовтня 1919 року був по-звірячому вбитий настоятель нашої Іскрівської Хрестовоздвиженської церкви, ієрей Миколай - із 1999 року святий великомученик Миколай Іскрівський?

Про ліквідацію (шляхом підриву) Миколаївської церкви питання постало ще у 1930 році, але шкода було чудової цегли, з якої вона була зведена і яку ще до революції випускав місцевий поміщик Шапошников. Цегла не мала собі аналогів, бо дзвеніла, як граніт. Центральна садиба Шапошникова знаходилася у Баштиному. І церква таки діждалася своєї сумної участі, її розібрали, але із цегли, що вилучили, був побудований райком партії та райвиконком. А ще кажуть, що релігія «не допомагала» будувати світле майбутнє! Ця будівля знаходилася на місці теперішньої площі біля райдержадміністрації, поруч з проїжджою частиною вулиці Ілліча, там, де зараз Дошка Пошани. Отже місцем для братської могили обрали частину дикоростучого парку, розчистку якого доручили райкому комсомолу, котрий згуртував молодь на виконання цієї важливої справи під гаслом: «Подвиг батьків увічнимо в славі!». За квітень-травень 1948 року цей куточок набув оновленого вигляду і був підготовлений для формування самої братської могили. На Пленумі Петрівського райкому партії у квітні 1948 року було прийняте рішення, щоб братську могилу сформувати із останків 859 червоноармійців, які загинули за визволення районного центру Петрове, і долучити до братської могили останки Героїв Радянського Союзу, похованих окремо на території району, зокрема: В.О. Засядька - старшого лейтенанта, який був похований у Водяному; М.В. Колесникова - старшого сержанта та І.П. Літвінова - старшого сержанта, які були поховані у селі Новомосковське, яке знаходиться між селами Олександродар та Варварівка (на той час - також територія Петрівського району), С.А. Путилова - старшого сержанта, похованого в Петровому. Навесні 1949 року усі приготування були завершені, і 9 травня 1949 року братську могилу із прізвищами 859 червоноармійців, які загинули при визволенні Петрового та району, і чотирьох Героїв Радянського Союзу урочисто відкрили. Поблизу були виставлені лавочки, де любили посидіти колишні фронтовики і за неспішною бесідою пригадати свої фронтові дороги та бойових товаришів, яким уже ніколи не судилося повернутися до рідних осель. На меморіальних дошках братської могили були занесені прізвища представників майже усіх національностей колишнього Радянського Союзу.

Але життя не стояло на місці, і невдовзі партійно-державний апарат перемістився на вулицю Комінтерну. Тут у 1954-55 роках побудували окремі приміщення для райкому партії та райвиконкому. Райком партії розмістився у приміщенні, де пізніше вже знаходилася селищна рада, а райвиконком - у приміщенні, де ще донедавна була музична школа. У 1957 році поряд побудували готель (зараз тут ЦДЮТ - центр дитячо-юнацької творчості). А у 1956 році запрацювало кафе «Чайка» (зараз - «Україна»). У народі цей заклад прозвали «Чайна», тому, що у написі «Чайка» стилізована літера «к» була дуже схожа на «н». І тому, траплялося, партійно-адміністративний апарат перед початком роботи проходив через цей заклад, тобто «Чайну», де для них була відокремлена і завжди сервірована закрита кімната, певне, для приведення у належний тонус окремих представників партійно-господарського активу. Для загального наповнення цієї центральної частини села у 1957 році сюди було вирішено перенести й братську могилу, тож у 1958 році районна братська могила отримала вже інше місце «приписки». Розмістили її вище сільської ради, що знаходилася у маленькій хатинці вище готелю, майже на тому місці, де зараз знаходиться будівля відділу освіти. Ця хатинка збереглася і по теперішній час, а будівлі відділу освіти тоді ще не було. І відтоді усі політичні та культурні заходи проходили саме тут, на вулиці Комінтерну. Але післявоєнний демографічний сплеск дуже скоро вніс корективи у подальшу долю перебування партійно-адміністративних закладів у цьому місці - вулиця Комінтерну не могла уже помістити усіх учасників парадів та мітингів. У 1964 році райком партії та райвиконком отримали нове, спільне приміщення, яке побудували на вулиці Ілліча (де зараз розміщені Податкова інспекція та районний Центр зайнятості). А братська могила певний час ще залишалася на вулиці Комінтерну. Тож вже невдовзі знову постало питання про чергове її перенесення у більш пристосоване та просторе місце. Цим місцем стала частина Парку відпочинку у місці примикання вулиці Свердлова до вулиці Жовтневої. І у 1970 році районна братська могила отримала, хочеться вірити, вже своє постійне місце знаходження. На площі біля братської могили тепер вистачає місця усім: «і мертвим, і живим». Але відгомін Великої Вітчизняної продовжує виявляти не поховані належним чином останки наших солдат, які загинули, визволяючи Петрівщину у 1943 - 1944 роках. Так у  багатьох петрівчан ще досить свіжі в пам’яті хвилюючі хвилини, коли у жовтні 2013 року до районної братської могили долучили останки сорока бійців, які загинули на території району у 1943 - 1944 роках. Та, на жаль, вплив часу та дії «чорних археологів» зробили свою справу - імена загиблих залишилися невстановленими. Тож неспроста на багатьох братських могилах поруч із іменними меморіальними плитами викарбувано напис, який є справедливим не лише для другої світової: «Хоч твоє ім’я і невідоме, але подвиг твій безсмертний». І, звичайно ж, для другої світової залишається актуальним вислів генералісимуса О.В.Суворова: «Доки останній загиблий солдат не буде похований, всіляка війна вважається не закінченою».

Моя розповідь залишилася б не повною, якби я не включив до неї матеріал про пам’ятний знак «Героям - землякам», які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Трагічною долею відгукнулася Велика Вітчизняна як для всього Радянського Союзу загалом, так і для Петрівщини зокрема. На пам’ятному знаку загиблим воїнам - землякам закарбовано 496 прізвищ. Половина із занесених сюди прізвищ земляків поклали свої голови вдалині від рідної домівки, а іншій половині навіть не пощасливилося відійти далеко  від свого двору: вони загинули тут же, на рідній Петрівщині, неподалік від своїх осель, адже багато кого з них  призвали до лав Червоної Армії відразу після визволення Петрового від загарбників, їх не навчених, не пристріляних, не обмундированих, а часто – й беззбройних кинули закривати своїми тілами прорив фашистських військ. 29-30 жовтня 1943 року під Лозоваткою фашистські війська прорвали лінію фронту і успішно повели контрнаступ у напрямку Водяного та Варварівки. Для ліквідації цього прориву радянське командування вимушене було залучити  резервні сили. Тут фронт стояв до березня 1944 року, і вирішальною стала танкова битва під Богданівкою (не звичною нам, що є центром однойменної сільської ради, а невеличким селом з такою ж назвою, що було колись між Малинівкою та Чечеліївкою, ближче до Маловодяного). Але призовники - петрівчани, які були призвані у жовтні 1943 року, не діждалися наступальних дій Червоної Армії. Про цих захисників навіть німецькі генерали згадували, як про «...невідомі окремі частини Червоної Армії...». Чому ж так вчинили із нашими призовниками? А сталося це ось через що. Після 22 червня 1941 року, коли  частини РСЧА відступали масово, обороняючись, а деякі просто утікали від навального наступу фашистських військ,було призвано до лав РСЧА велику групу призовників - петрівчан. Вони пішим ходом дійшли до станції П’ятихатки, де  їх посадили в автомашини і повезли на Захід, назустріч відступаючій армії. Їхали до тих пір, доки був бензин в автомашинах. А далі усе було, як у кіно. Офіцери супроводу в одну із ночей залишили наших призовників і розтанули безслідно, а потім до штабу округу від них надійшла доповідна, що, мовляв, це призовники залишили офіцерів і порозбігалися по домівках. Воно так і було - наші призовники, після того як їх залишили офіцери супроводу, не розуміючи, як слід діяти далі, просто повернулися по своїх домівках. Але про цей призов 1941 року їм нагадали, коли в 1943 році звільняли Петрове від німців. Усіх під одну гребінку наших земляків обізвали дезертирами і погнали на передову «спокутувати провину» кров’ю. Тож близько 230 земляків склали свої голови, навіть не відійшовши далеко від рідної хати, в основному це сталося під Водяним і Варварівкою. Рідні потім виїжджали на ці поля, хто чим міг, аби забрати тіла загиблих. Дані про кількість загиблих земляків на фронтах війни почали формувати лише із 1965 року. Виконавцями цих дуже важливих даних стали ентузіасти, ветерани війни О.П. Свинострига, B.C. Педан, О.М. Сердюк та інші. Але ці троє зробили основну узагальнюючу роботу. На початок 70-х років XX століття списки загиблих земляків були готові, залишилася справа тільки за монументом. Пам’ятний знак «Вічна слава Героям - землякам» було урочисто відкрито у жовтні 1973 року і приурочено 40-річчю визволення Петрового від фашистських загарбників.

На честь 55-ї річниці визволення Петрівщини від німецько-фашистських орд у 1989 році було урочисто відкрито стелу землякам - семи Героям Радянського Союзу та двом повним кавалерам ордена «Слави».

Сумом навіває сьогодення. Знову палахкотить полум’я війни, і уже з’явилися сотні і навіть тисячі могил загиблих у цій війні. А це все, здебільшого, 20-ти, 30-тилітні молоді люди... Хочеться закінчити цю сумну, та разом з тим і героїчну розповідь про воєнне лихоліття словами прекрасної радянської поетеси, активного учасника Великої Вітчизняної війни Юлії Друніної:

« ...Я только раз видала рукопашный,

Раз наяву и тысячу во сне...

Кто говорит, что на войне не страшно,

Тот ничего не знает о войне...»

Iван Сердюк

На знімках: поруч з першою братською могилою в другій половині 60-х років було зведено красень-кінотеатр – на той час найсучаснішу і найпомітнішу споруду в Петровому; колишня будівля райкому партії та райвиконкому (пізніше – районного управління сільського господарства); перша братська могила, що була створена в Петровому в Парку відпочинку (зараз поруч з цим місцем розмістили дитячий майданчик). Друге місце знаходження районної братської могили на вулиці Комінтерну (тепер тут неподалік знаходиться  будівля відділу освіти).

Фото з домашнього архіву І.Сердюка.