Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,
І голос твій нам душі окриля.
Встає в новій красі, забувши лихоліття,
Твоя, Тарасе, звільнена земля!
Ці рядки Василя Симоненка перегукуються із народним розумінням Тараса Шевченка - поета і людини. Адже для кожного українця Тарас Шевченко означає так багато, що створюється враження, ніби ми про нього все знаємо і він завжди з нами. Та це лише враження. Він невичерпний і нескінченний. Не тому, що він кращий від інших. У ньому наша історія, реальність. Україна - це Шевченко, Шевченко - це Україна.
Народився Тарас Григорович 9 березня 1814 року в с. Моринцях на Черкащині в сім’ї кріпаків. На початку XIX ст. Кирилівка і Моринці належали до маєтку Енгельгардта. Народився ж малий Тарас у хаті свого діда по матері Якима Бойка. За переказами хата існувала до 1918 року. Хрестили новонародженого 28 числа. Хрещеним батьком був Григорій Іванович Дяденко, житель села Моринці. Так записано в церковній книзі на 24-у аркуші, яка тепер зберігається в Київському державному музеї Т.Г. Шевченка. Ні ієрей, ні хрещений, ні батько з матір’ю не могли уявити собі, що новонародженому Тарасові судилася доля особлива, слава всесвітня, слава навіки. У дитинстві Тарас часто ходив у гості до діда Якима в Моринці. Кажуть, дід багато розповідав йому про козацтво та гайдамаків, про залишки оборонних валів часів Ярослава Мудрого, про Наливайкову криницю, яка за переказами була викопана мужніми селянським ватажком Северином Наливайком ще у XVI ст. Розповіді діда будили уяву Тараса, викликали інтерес до історії рідного краю. З дитинства хлопець був допитливим, любив малювати, співати.
Тарасові було 9 років, коли він, Катря, Ярина, Марія, Микита і Йосип залишилися без матері. Батько одружився вдруге. Мачуха мала трьох своїх дітей і життя в хаті стало нестерпним. Коли ж через два роки помер і батько, хлопець пішов у найми. Тарасові дуже хотілось вчитися. Але шкільний дяк, до якого наймався малий за можливістю навчатися, виявився п’яницею і змушував його красти. Нехтуючи забороною, Тарас таємно перемальовував картини зі стін панського будинку. За це його одного разу дуже покарали. Але й помітили неабиякі здібності кріпака і вирішили віддати його до майстра вчитися на «кімнатного живописця». У 24 роки друзі викупили Тараса з кріпацтва. Він з великим завзяттям узявся за науку. Навчаючись у Петербурзькій академії мистецтв, він водночас здобував знання із мови, літератури, історії, географії, навіть математики і незабаром став освіченою людиною. Друзі - земляки посприяли виходу у світ першої книги його віршів - «Кобзаря», який «вибухнув, мов джерело чистої холодної води, заяснів невідомою доти в українському письменництві виразністю, простотою і поетичною грацією вислову». Приїхавши з Петербурга на Україну вже вільним громадянином, відомим поетом і художником, Шевченко в 1843 році відвідує й село Моринці. Двічі приїздив він сюди 1845 року.
Важке дитинство, важке життя, таким ми знаємо Тараса Шевченка ще з шкільних років, вивчаючи його біографію, та всім нам мало відомо, що існують ще дані про його творчі досягнення. Приміром, найбільш популярними є вірші Кобзаря, а от його драматургії не віддано належноїуваги і академічних годин. Шевченко створив кілька п’єс, однак тільки «Назар Стодоля» та уривок з «Микита Гайдай» збереглися повністю. Є ще багато фактів про Шевченка, які належить визнати: на ранню творчість Шевченка впливала творчість Цертелєва, Метлинського, Срезневського та козацькі літописи, а ще наукові праці з історії України. Кажуть, що першим геній юного Тарасика помітив його батько, його слова до рідних про те, що: «він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо» стали наче пророцтвом, але певно й сам батько не відав, наскільки розквітне геній його сина. Найпродуктивнішим Тарас Шевченко був восени 1845 року. Поеми: «Єретик», «Сліпий», «Наймичка», а ще «Кавказ» та послання «І мертвим, і живим…», вірші «Холодний Яр», «Минають дні, минають ночі…», «Заповіт» та інше, найвідоміше з того, що тепер цитує україномовний світ, було створено у цей період. Та заради справедливості вказати треба, що віршами Кобзаря мовить не тільки людність, що знає українську, його поетику та прозу перекладено на кілька десятків мов світу.
Послідовники і популяризатори слова Шевченка найбільш охоче перекладали «Заповіт». Вперше за цю справу взявся 1862 року Антоні Гожалчинський, переклав «Як умру, то поховайте» на польську. А далі вогонь емоційної наснаги монолітного українця розповсюдився світом. Цікавим є також те, що найбільша кількість пам’ятників у світі Тарасові Шевченку встановлена у Львові, серці духовності України. Примітно, що на усю Галичину, де Шевченко не бував, припадає півтисячі пам’ятників. У Римі в Кобзарі побачили риси античного філософа, то ж в такій оригінальній манері і звели пам’ятник. Найвище на світ дивиться Шевченко з піку його імені у Кабардино-Балкарії. Це найвище місце на землі, де монумент поету встановили на висоті у 4200 метрів над рівнем моря. А загалом шану у камені великому поетові і художнику помножено на понад 1100 разів майже на усіх континентах світу, окрім Африки, хоча, здається, у Південно-Африканській Республіці нещодавно обіцяли звести монумент.
Наостанок хочеться згадати про той факт, що своїми віршами Кобзар немов дивився у майбутнє і відтворював його на папері, взяти приміром такі рядки митця: «Та не однаково мені, як Україну злії люде, присплять, лукаві, і в огні, її окраденую, збудять...Ох, не однаково мені», здається ці слова пряме відображення важкої ситуації в нашій країні зараз, коли ми всі кожного дня доводимо, що дійсно українці, як ніколи краще розуміємо Тарасову любов до України, адже й самі її відчуваємо.
Підготувала Вікторія Махнюк
