Підприємство, що визначає промислове обличчя Петрівщини
Серед улюблених розваг нашого дитинства, яке припало на 60-і – 70-і роки минулого століття, були велосипедні мандрівки по рідному краю. Країна поступово оживала від згубних наслідків кровопролитної війни 1941-1945 років, розвивалася економіка, тож велосипеди перестали вважатися предметом розкоші, а до середини 70-х, практично, кожен підліток мав у своїй власності особистого «сталевого коня».
Щоправда, стверджувати, що ці подорожі носили якийсь свідомий культурно-пізнавальний характер, мабуть, буде перебільшенням. Зазвичай, маршрути виникали спонтанно: ватагами по 5-10 веломашин вирушали до колгоспного саду поїсти черешень, знову ж таки на колгоспному полі нарвати гороху (тоді сільгоспвиробники до таких підліткових «набігів» ставилися поблажливо, не забороняли, вимагаючи лише гілок не ламати та поле сильно не витоптувати), або окунутись спекотної пори в жадану прохолоду Інгульця десь у раніше ще не розвіданому місці чи просто поганяти курними степовими дорогами.
Пригадується, якось під час однієї з таких поїздок в степи у напрямку Богданівки, нагасавшись до знемоги, під”їхали до геодезичного табору, що розташувався поруч однієї з лісосмуг. Тоді такі експедиції були звичним явищем на землях району. Поруч з бурильною машиною, ще якимось технологічним транспортом та вагончиком, у якому жили геологи, помітили невеличкий причіп-цистерну з питною водою, тож під’їхали, аби попросити дозволу напитися. Звичайно ж, нам не відмовили, а тим часом між підлітковою компанією та чоловіками-геологами зав’язалася розмова.
- Ну як, знайшли що-небудь? – поцікавився хтось із наших.
- Аякже! Звісно, знайшли… - відповів один з чоловіків.
Чомусь вирішивши, що він просто глузує, як це часом трапляється, коли дорослі розмовляють з молодшими, ми вирішили підтримати іронічно-жартівливий тон, тож продовжили спілкуватися словами відомого кіногероя з фільму, який на той час лише недавно пройшов широкими екранами країни:
- Золото й брильянти?..
- Та ні, я вам серйозно кажу, - відповів нам співрозмовник. – Може, якраз золота й брильянтів немає, однак ваші надра тут дуже багаті іншими корисними копалинами. Ми тут виявили і графіти, і каоліни, і ще ледь не півтаблиці Менделєєва. Однак найголовніше – тут знайдено багатющі поклади залізної руди, причому, як показують аналізи – руди дуже хорошої якості. Тож скоро життя у вашому селищі зміниться кардинально…
Поверталися додому трохи спантеличеними: з одного боку вже майже не було сумніву, що геолог говорив правду, а з іншого – якось важко було собі уявити, що в нашому глибоко провінційному патріархальному селищі вже невдовзі можуть статися радикальні зміни, що селище, фактично, вже незабаром перетвориться на невеличке містечко.
Тепер вже якось не віриться, що з часу тієї розмови, окремі деталі якої запам’яталися так чітко і виразно, минуло вже майже чотири десятиліття. Геолог, як бачимо, майже не помилився: справді, уже за лічені роки Петрове стало докорінно видозмінюватися: розпочалися роботи по будівництву залізорудного кар’єру, паралельно - по будівництву житлової інфраструктури та інших об’єктів, що становили ознаки промислового індустріального містечка. І, схоже, для того, щоб Петрове дійсно стало містом – не вистачило просто часу. Аби Радянська держава, яка припинила своє існування у 1991-му році, протрималася ще хоча б років 10-15, то, певне, й роботи по розбудові інфраструктури райцентру не припинилися б так несподівано, як це мало місце на початку 90-х років, а значить і Петрове могло б стати якщо не містом, то, принаймні містечком.
На користь цієї версії говорить покинутий фундамент так і не побудованої дев’ятиповерхівки, що мала височіти напроти хлібозаводу, недобудовані корпуси центральної районної лікарні та, як планувалося, сучасної музичної школи… Зрештою, навіть фактична завантаженість збудованої водоочисної станції, яка не використовується навіть на чверть від своєї проектної потужності, свідчить про те, що новобудови мікрорайонів селища мали б бути щонайменше в кілька разів більшими. Не реалізованими залишилися й наміри по спорудженню на території району підприємства з первинної переробки залізорудної сировини, по створенню нових об’єктів транспортного сполучення з Криворіжжям та ще багато інших цікавих проектів.
Тож не ставлячи під сумнів високий моральний чинник, яким було позначене здобуття Україною своєї державної незалежності, мусимо разом з тим визнати, що справжня Українська держава, про яку ми всі мріємо і побудувати яку сподіваємося, - поки ще лише у наших планах і у наших мріях. Нинішня країна, на жаль, не змогла підтримати той темп, той масштаб розвитку території, який неодмінно супроводжував би діяльність Петрівських залізорудних кар’єрів за радянської доби.
Звичайно, не можна сказати, що сьогоднішній ЦГЗК байдужий до долі нашого району, до долі селища зокрема. Усе ж найбільші і найважливіші проекти розвитку території не обходяться без підтримки комбінату.
Тут маємо згадати і ту визначальну частку підприємства, яка була вкладена в роботи по газифікації району, і вагому співучасть у роботах по ремонту покрівель багатоповерхових житлових будинків, а ще – відновлювальні роботи на Петрівській водоочисній станції, роботи по благоустрою селища, зокрема – дитячі майданчики, автобусні зупинки, співучасть у роботі над проектом відбудови парку відпочинку і набережної, та й багато інших важливих і необхідних для розвитку селища та району справ.
І все ж, говоритимемо відверто, - сьогоднішня співучасть ПАТ «ЦГЗК» у вирішенні найнагальніших проблемних питань життя Петрівщини позначена, головним чином, розумінням і усвідомленням певного морального обов’язку перед територією, яка є ресурсною базою для розвитку і зміцнення самого комбінату. Колись рано чи пізно, ця ресурсна база вичерпається, а до керівництва комбінатом прийдуть уже зовсім інші люди, які не обов’язково пам’ятатимуть про той вклад в розвиток підприємства, що був досягнутий завдяки поки що ще й досі щедрим надрам родючої Петрівської землі. Чи буде й тоді комбінат таким чутливим і дбайливим до проблем району? Питання, здається, швидше риторичне. Хоча все могло б бути зовсім по-іншому, аби Петрівщина інфраструктурно була тісніше інтегрована в усі складові й компоненти гірничовидобувного комплексу, як це й передбачалося тоді, за радянської доби.
Та все ж, як би там не було, ось уже 35 років Петрівський залізорудний кар’єр залишається найголовнішим і найпотужнішим підприємством району. З одного боку, нібито й дійсно не так давно розпочалися процеси по перетворенню Петрівщини в промисловий гірничовидобувний регіон, але тим часом – уже кілька поколінь працівників устигли змінитися на Петрівському кар’єрі за цей період. З’явилися уже справжні робітничі династії, коли на місце роботи своїх батьків прийшли і не менш успішно працюють тепер уже їх діти, а часом навіть і онуки.
Загалом же для нас, петрівчан, працювати на Петрівському кар’єрі – означає бути доволі успішною і порівняно забезпеченою людиною. Принаймні, за нашими вітчизняними мірками. Адже, практично, в різні періоди діяльності (які й для ЦГЗК не завжди були простими), працівників комбінату вирізняла більш-менш пристойна заробітна платня, обов’язковий так званий «соціальний пакет», яким передбачаються спеціальні кошти на відпочинок та оздоровлення, знову ж таки – за радянської доби кожен з працівників міг впродовж лічених років отримати житло, а висококваліфіковані та затребувані на виробництві – взагалі впродовж лічених місяців.
До речі, на комбінаті завжди шанобливо і з повагою ставилися до своїх найкращих працівників. Щороку з нагоди професійного свята – Дня металурга або за підсумками року, що минув, вони нагороджувалися грошовими преміями, пам’ятними відзнаками та цінними подарунками. «Найсвіжішою» такою відзнакою за підсумками уже минулого 2014 року відзначений Сергій Васильович Тук – водій, задіяний на транспортуванні гірничої маси в технологічному процесі в кар’єрі. Він нагороджений «Золотою Зіркою» холдингу МЕТІНВЕСТ. А найвищої відзнаки ПАТ «ЦГЗК» - «Золотого нагрудного знаку» з присвоєнням титулу «Людина року – 2014» - удостоєні начальник Петрівського кар’єру Олександр Вікторович Тилик та водій, задіяний на транспортуванні гірничої маси в технологічному процесі в кар’єрі ГТЦ-2 Андрій Іванович Антоненко (детальніше про них - в матеріалах на 1-й стор. - Ред.).
Своєрідною візитною карткою майже усіх структурних підрозділів, що входить до складу ПАТ «ЦГЗК», є їх активна участь у спортивному та культурному житті. Приємно відзначити, що і в цьому компоненті життя комбінату наші сьогоднішні ювіляри – працівники Петрівського кар’єру вважаються одними з кращих. Свого часу – впродовж кількох років поспіль – саме наша петрівська команда була неперевершеною на змаганнях КВН (клубу веселих та винахідливих). Певне, значною мірою ті успіхи стали можливими завдяки творчим зусиллям та режисерській майстерності тодішнього голови цехкому підприємства Світлани Тилик. Втім, і сьогодні, на щорічному огляді-конкурсі виступів художньої самодіяльності, петрівчани мають свої «козирі». Скажімо, неперевершеним є зведений хор працівників Петрівського кар’єру та ГТЦ-2, також вищих балів журі удостоєні, зазвичай, виступи чоловічого ансамблю «Петрівські козаки» та жіночого ансамблю «Ми просто королеви».
І звичайно ж, сумні події сьогодення, які ось уже впродовж року мають місце на нашій землі, не обійшли стороною й петрівських рудокопів. Сьогодні вже десятеро з них змушені тимчасово змінити свою мирну професію на професію захисника Вітчизни, аби зі зброєю в руках стати на сторожі її єдності, цілісності, непорушності. Серед них, зокрема, помічники машиніста екскаватора Сергій Вікторович Савченко та Олександр Леонідович Тульчевський, механік Сергій Володимирович Кицела, слюсарі з ремонту автомобілів ГТЦ-2 Павло Іванович Кращенко, Валерій Миколайович Ромадін та Владислав Вікторович Панчак, машиністи бульдозера Дмитро Валентинович Курінний та Сергій Миколайович Пасічник, водій автотранспортних засобів Дмитро Григорович Мовчан та електрогазозварювальник Олександр Анатолійович Бохер.
Слід зазначити, що витрати на обмундирування та забезпечення найсучаснішим захисним спорядженням для воїнів узяв на себе комбінат.
Отож побажаймо нашим рудокопам, як власне і всім іншим захисникам нашої Батьківщини, якомога ско-рішого закінчення війни і повернення додому, до мирної і улюбленої праці. Як і коли це станеться, - відверто кажучи, сьогодні спрогнозувати дуже важко, як і важко вже уявити, що наше сприйняття свого місце на планеті, усвідомлення своїх стосунків з найближчими і найпотужнішими сусідами зможе знову колись повернутися до категорій дружби й добросусідства, як це було ще кілька років тому (чи, принаймні, так вважалося). Але в будь-якому разі очевидним є те, що наша країна стоїть на порозі серйозних змін, і аби ці зміни відбувалися саме в бажаному для усіх нас ключі, ми усі мусимо виявити чимало витримки, мужності і терпіння. А ще – наполегливості в бажанні створити країну саме такою, в якій би відчували себе потрібними і захищеними як рудокоп чи хлібороб, так і вчитель та лікар, як учень чи студент, так і пенсіонер.
Сподіваємося, що вже святкуючи 40-річний ювілей Петрівського кар’єру, ми будемо бодай на крок ближчими до досягнення цієї мрії. А поки що привітаємо наших рудокопів та усіх інших мешканців району, хто бодай якимось чином причетний до діяльності гірничо-металургійної галузі з 35-річчям утворення Петрівського кар’єру. Хочеться побажати у цей святковий день, щоб ваша ударна праця стала вагомим внеском у справу зміцнення обороноздатності нашої держави та розвитку її економіки, а створена наново військова міць служила не засобом ведення чергових воєн, а лише запорукою недоторканності наших кордонів та мирного неба над головою. Отож – миру вам всім, міцного здоров’я, щастя, наснаги в роботі, добробуту й благополуччя вашим родинам.
Володимир КІФЕНКО.
На знімках: «Чаша» Петрівського кар’єру вражає своїми масштабом і розмірами; колективи художньої самодіяльності Петрівського кар’єру вважаються одними з найкращих на комбінаті.
