Якось так: швидко й, здавалося б, непомітно в щільній низці новин, подій і явищ наша районка добігла до свого 80-річного ювілею. Вік, скажемо прямо, - досить солідний! Напевне, серед нинішніх наших читачів уже небагато залишилось тих, кому свого часу пощастило потримати в руках її перший номер. А цілком можливо, що таких взагалі вже немає… Тож ми гадаємо вам буде цікаво поглянути, який вона мала вигляд, то й помістили поряд копію її першої сторінки (в дещо зменшеному форматі).
І, мабуть, вперше за всю історію найближчої для кожного з нас газети її ювілей відзначаємо в такій зовсім не радісній і зовсім не веселій атмосфері. Підстав бо ж для радості небагато – в країні війна, гинуть уже не сотні, а тисячі наших громадян, і найстрашніше те, що кінця й краю цій безглуздій бійні поки що не видно. В цьому плані ми по-доброму заздримо нашим колегам-попередникам, адже їхні ювілеї припадали на часи, позначені значно більшим піднесеннням і оптимізмом, оскільки то були роки мирної відбудови, розвитку промисловості, сільського господарства, різних галузей виробництва і форм суспільного життя. Та що там – навіть перший десятирічний ювілей готувався нашими колегами зі значно більшим натхненням і ентузіазмом, адже в лютому 1945-го наші війська били ворога на підступах до Берліна, питання про переможця вже було практично вирішене, інтрига полягала лише в даті: коли саме Німеччиною буде підписано Акт про капітуляцію…
І зовсім інша ситуація сьогодні: адже ми не лише не можемо передбачити напевне, коли саме закінчиться цей жахливий сон (іншими словами, те що відбувається, просто язик не повертається назвати), а навіть не можемо конкретно визначити, у якій саме іпостасі нам протистоїть ворог, про якого усі ми вже добре знаємо, але який перед усім світом поводить себе, як нашкодивший третьокласник, що намагається переконати вчительку, що це не він розбив шибку… А головне – наскільки далеко цей «шибеник», озброєний ядерною дубиною, готовий зайти...
Та що ж, як співав один з відомих бардів ще радянської пори: «Времена не выбирают, в них живут и умирают». Відтак мусимо витримати усі випробовування, уготовані нам долею. Зрештою, здається, Україна і українці сьогодні проходять чи не найсерйозніший іспит за всю свою історію, який повинен показати світові, чи гідний цей етнос мати власну державність, формувати свою політику, бути рівноправним суб’єктом міжнародних відносин, а чи наша окремішність не має виходити за межі тужливих співанок, що виконуються одягненими у вишиванки парубками та дівчатами.
Та повернімося до районки і до її ювілейної дати. Отож з’явилася наша газета в лютому 1935 року, одразу після утворення на початку року Петрівського району, на той час – у складі Дніпропетровської області. Спочатку вона називалася «За більшовицькі колгоспи» і, зрозуміло, уже самою своєю назвою мала закріпити непорушність соціально-політичних змін у сільському житті, що були зумовлені теорією колективізації, як однією з головних передумов побудови нового соціалістичного суспільства. Шлях до соціалізму більшовики пов’язували з переведенням селянства на рейки великого промислового виробництва. Отож для ідеологічного забезпечення такого процесу на місцях - в районах і створювалися власні друковані органи. З перших днів свого існування районка активно втручається в усі сфери життя району, висвітлює боротьбу партійних і радянських органів за подальшу перебудову села, утвердження соціалістичних відносин, культурне будівництво.
Зміна соціально-політичних процесів у державі кілька разів зумовлювала і зміну назви районки. Зокрема, після перейменування Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) - ВКП(б) на КПРС – Комуністичну партію Радянського Союзу, слово «більшовицькі» втратило актуальність, тож певний час газета називалася «За сталінські колгоспи». Втім з такою назвою вона проіснувала недовго, бо вже через рік після смерті Сталіна стали набувати обертів процеси з розвінчування його культу особи, а відтак і районка стала називатися більш політкоректним «Колгоспне село». З такою назвою газета протрималася до 1962 року, після чого на короткий період припинила своє існування: ще на той час робилися спроби певних змін адміністративно-територіального устрою, тож Петрівський район було реорганізовано, а відтак реорганізовано і райком партії, чиїм друкованим органом вона була. Представлялося, що новини місцевого життя висвітлюватиме єдина міжрайонна газета, яка друкуватиметься в Олександрії і до складу редакції якої увійшли й працівники колишньої петрівської районки. Однак уже менше, ніж за рік, всю цю процедуру реорганізації було визнано помилковою, тож уже у 1963 рік район знову увійшов повноцінною адміністративно-територіальною структурною одиницею, зі своє ж районною газетою. З 1963 року і по квітень 1965 року вона називалася «Комуніст» і, певне, через те, що по всьому Радянському Союзу таких «Комуністів» налічувалася не одна сотня, спеціальною постановою Політбюро ЦК КПРС було настійливо рекомендовано регіональним засобам масової інформації змінити назву, залишивши її тільки головному органу Центрального Комітету КПРС – журналу «Комуніст». Відтак з квітня 1965 року і до сьогодні районка носить назву «Трудова слава», і цій назві, до речі, цього року виповниться вже 50!
Серед найяскравіших постатей, які у різний час визначали обличчя районної газети, найпомітніший слід в історії місцевої журналістики залишили Черненко (на жаль, імені та по батькові і навіть ініціалів знайти не вдалося – на той час і опубліковані матеріали, і саму газету підписували лише прізвищем) – перший редактор районки, Є.Г.Фурса, З.А.Куницький, Р.М.Попович, П.Т.Повстянко, І.І.Левченко, І.Г.Лохвицький, Я.Г.Захарченко, І.Я.Ненько, І.Я.Літвінов, В.Я.Павельєв, А.К.Ткаченко, Г.Г.Крячко, В.П.Лавецький, В.Д.Вендров, В.І.Літвінов, К.С.Білаш, М.А.Сердюк, Л.М.Народовий, М.С.Солодченко, М.Г.Глущенко, В.А.Рябоконь.
У роки Великої Вітчизняної війни працівники редакції, як і мільйони інших радянських людей, стали на захист своєї Батьківщини від загарбника, і, на жаль, не усі з них дожили до світлого дня Перемоги. Відтак щоразу в усіх наших ювілейних випусках під рубрикою «До редакції не повернулися» ми їх згадуємо – це інструктори-організатори (були свого часу в районці й такі посади) К.С.Сидоренко, М.С.Балакар, О.І.Ігнатьєв та відповідальний секретар К.Х.Колосенко (на знімку вгорі).
А ще обличчя районки в усі часи її існування визначав потужний загін добровільних дописувачів, серед яких певне, варто згадати Героя Соціалістичної Праці М.М.Матяша, кавалера трьох орденів Слави В.Г.Косолапова, трудівників М.О.Лісового, А.Д.Антонюка, М.А.Давиденка, Д.Т.Єгорова, Л.Т.Вірченко, Г.В.Закотіна, Є.А.Кульшенко, М.І.Кулибабу, Ф.М.Бойка, Г.І.Краснюк, Г.О.Коломойця, А.Е.Банашека, І.Г.Терещенка, М.М.Гончара та ряд інших. На жаль, переважна більшість із перелічених вже також стали історією району, її найсвітлішими і найяскравішими сторінками.
Серед нинішніх позаштатних авторів не можемо не згадати Івана Васильовича Сердюка, який докладає чимало зусиль, аби зміцнювалися ниточки нерозривності поколінь, аби наша сьогоднішня молодь знала, розуміла і вивчала найважливіші віхи становлення і розвитку рідного району, зокрема Петрового.
Роль, місце і значення місцевої преси в різні роки визначалися також по-різному. За радянської доби професія журналіста була однією з найшанованіших в суспільстві – і за матеріальним статусом, і за рівнем впливу на основні суспільні процеси. Будь-який критичний матеріал в пресі мав ефект бомби, що вибухнула: проблема всебічно розглядалася, недоліки терміново усувалися, винні притягувалися до відповідальності, а загалом, у виграші від такого підходу залишалося суспільство, в даному разі – територіальні громади. Адже відповідальні особи, кожен на своєму місці, прагнули уникати подібної публічності, а відтак намагалися працювати так, щоб не ставати об’єктами критичних публікацій. До речі, й редактор районки вважався одним з найвпливовіших посадовців у районі – входив до складу бюро райкому партії, брав участь у прийнятті усіх найважливіших рішень. Відтак і читачі ставилися до газети, як до однієї з найвпливовіших інстанцій, куди можна було звертатися за допомогою, поскаржитися на свавілля чиновників, вирішувати з допомогою преси актуальні для кожної територіальної громади питання.
Звичайно, сказати, що для преси не існувало заборонених тем чи об’єктів для критики – було б нещиро. Усе, що стосувалося діяльності партійних органів, ідеологічної складової розвитку держави і, безумовно, діяльності конкретних партійних функціонерів – було поза критикою апріорі. І якщо в часи так званої перебудови і гласності центральні ЗМІ ще могли якимось чином порушити це табу, то місцеві ЗМІ, фактично, до самого краху СРСР, залишалися вірними солдатами тоталітарної системи.
Втім, як не парадоксально, що таке справжня цензура, районка стала відчувати на собі вже тоді, коли, здавалося б, для демократичних процесів відчинилися настіж усі вікна і двері, тобто після проголошення суверенної і незалежної Української держави.
Говоритимемо відверто – через не зовсім повне усвідомлення і розуміння багатьма з нас усіх тих процесів, що проходили в державі, спершу журналісти відчули певну ейфорію, від того, що відбувається. Гадалося, що ось, нарешті, ми, як і більшість наших колег в усьому світі, скористаємося справжньою свободою слова, тепер не матимемо заборонених тем, зможемо відкрито викривати усі недоліки і зловживання, не озираючись на звання і чини, і в такий спосіб сприяти становленню України, як сучасної, демократичної, цивілізованої держави…
Вже сьогодні, озираючись у ті роки, не перестаєш дивуватися: звідкіля взялося те відчуття, які для цього були передумови? Так, атрибути тоталітарної системи начебто зруйнувалися, але ж ті, хто її монтував, хто служив їй вірою і правдою – нікуди ж не поділися! Відтак, трохи випустивши зашпори, вони оговталися і вже навчилися ставити на місце журналістів, використовуючи витончені і формально неосудні засоби впливу. Головний із них – це спосіб матеріального тиску. Передусім, провінційних журналістів, які за радянської доби вважалися представниками однієї з найпривілейованіших професій, різко понизили в соціальному статусі, встановивши мізерні оклади (переважно на рівні мінімальних) та, певне, свідомо створивши умови, за яких виник відчутний перекос в цінах, що становлять складові собівартості друкованого виробництва, віддавши за безцінь в приватні руки (певне, не в чужі) папір, поліграфічні можливості, енергоносії тощо. Тож тепер засіб впливу на «надто балакучих» журналістів уже з’явився сам собою: «Сильно грамотні? – Ну то нехай самі себе утримують, нехай самі на себе заробляють!», розуміючи, що за існуючого диспаритету районка ні практично, ні теоретично непроможна бути не те що прибутковою, а навіть самоокупною. Особливо виразно ця тенденція стала простежуватися за часів президентства Л.Кучми та В.Януковича. Та й коли до влади прийшов нібито абсолютно «демократичний і народний» В.Ющенко, для реального відновлення свободи преси шляхом забезпечення її матеріальної незалежності, не було зроблено нічого. Що й зрозуміло: в період так званого первісного накопичення капіталу зайві очі й вуха можновладцям просто ні до чого. Чи зміниться щось сьогодні? Відверто кажучи, знайомлячись з матеріалом нашого колеги Анатолія Рябоконя під назвою «Літопис життя», який ви також зможете прочитати в цьому номері, я просто по-доброму позаздрив його оптимізму, зокрема словам, що «нині повертається час свободи, й «Трудова слава» чітко стоятиме на позиціях патріотизму й демократії».
Так, звичайно, цього б нам усім дуже хотілося, але як воно буде насправді… Насторожує, що ось уже рік, як Україну покинули представники начебто «злочинної влади». Але чи щось принципово в життєустрої наших громадян змінилося? Не маю на увазі економічні проблеми і провали, зрештою, справді: в країні війна, тож можна було б з розумінням поставитися й до курсової нестабільності, й до цінового росту, й до матеріального погіршення в рівні доходів кожного з нас. Але, зрештою, де ж ті реформи, про які так переконливо говорили зі сцени Майдану, де ж об’єктивно розслідувані справи, які справді б давали законні підстави називати попередників злочинцями, чому, зрештою, так стрімко тане рівень довіри наших зарубіжних симпатиків, які ще кілька місяців тому були готові вкладати в розвиток економіки України чималі кошти, а тепер усе більше і все частіше висловлюють сумніви щодо такої доцільності?
Чи випадково в статті, присвяченій ювілею районки, ми торкаємося саме цих, на перший погляд, віддалених від головної теми питань? А тому, що від того, як саме розвиватимуться події в країні, залежатиме й те, що чи доживе «Трудова слава» до свого сторіччя, чи, можливо, й 90-річний ювілей стане для неї недосяжною вершиною. Адже існують речі дуже тісно взаємопов’язані, такі як стан демографії, кількість робочих місць, а значить кількість наших потенційних читачів-передплатників. Це у разі, якщо збережеться район, чи й взагалі, якщо ми зуміємо відстояти нашу країну…
І все ж не хотілося закінчувати сказане на сумній ноті: все ж ювілей - це таке свято! Отож вітаємо з нагоди ювілейної річниці усіх колег – і тих, що працюють сьогодні, і тих, що колись були в штаті, або дописували в якості позаштатних сількорів. Вітаємо усіх наших читачів, і сподіваємося, що наша спільна взаємодія буде ще довгою і взаємно цікавою. Сподіваємося, що чорні дні для нашої країни таки минуть. Дуже хотілося, щоб це сталося уже в нинішньому ювілейному році, хоча те, що вже відбулося на «гарячому» Сході, напевне, ні для кого з нас вже ніколи не зникне безслідно, залишивши глибокі рани на серці і невимовний біль за загиблими і скаліченими кращими синами й доньками країни. Тож найголовніше побажання усім – мирного неба над головою, розуму і розсудливості тим, від кого залежить, щоб подібне побажання вже ніколи не було актуальним, щоб надалі можна було обмежуватися лише стандартним «щастя, здоров’я, удачі, благополуччя, оптимізму».
І дай Боже, щоб нинішній наш ювілей виявився не останнім, але нехай він востаннє відзначається в таких сумних і гірких реаліях.
Добра усім нам, наші дорогі читачі!
Володимир КІФЕНКО.
