Днями до редакції вкотре вже завітала керівник районного волонтерського руху Алла Горністова, яка щойно повернулася з зони АТО і тепер поділилася своїми найсвіжішими враженнями про події на фронті. Детальніше про подробиці цієї поїздки ми розповімо в одному з наступних номерів, адже Алла Павлівна теж пообіцяла надати їх у формі звіту. Натомість, якщо коротко охарактеризувати загальне відчуття від побаченого в ході останнього рейду (цього разу наші посланці побували в північно-східних регіонах Луганщини, поруч з державним кордоном з Російською Федерацією), то їх можна окреслити двома основними тезами, або як часто говорять в подібних випадках – хорошою новиною і поганою. Безумовно, хорошою новиною можна вважати те, що бойовий дух наших воїнів, відчуття патріотизму та готовності до останньої краплі крові захищати рідну землю нині перебувають на дуже високому рівні. Відчутно зросла й бойова підготовка, налагоджена взаємодія між підрозділами та й забезпеченість боєприпасами і пальне-мастильними матеріалами сьогодні здійснюється на належному рівні. Що ж до поганої новини… Судячи з усього, кремлівським ідеологам таки вдалося досягти своєї головної мети і перетворити частину України в зону постійно діючого конфлікту, який протягом багатьох років, а, можливо, й десятків років, не даватиме змоги розвиватися на повну потужність економіці країни, усіляко стримуватиме її на шляху інтеграції в різноманітні європейські та світові структури. Показово, що й серед більшості місцевого населення уже настає протверезіння стосовно ефемерності недавніх фантастичних міфологем про захмарні російські зарплати та пенсії, які, щойно приєднавшись до Росії, кожен з них почне отримувати. Разом з тим, на жаль, це зовсім не означає, що тепер вони з покаянною головою повернуться обличчям до своєї неньки-України. По-перше, надто ж бо в багатьох із них, а якщо й не у них самих, то в когось із рідних, друзів та близьких руки в крові місцевих українських патріотів, а то й цілком аполітичного мирного населення. Тож крах мрії про «Новоросію» буде пов’язаний для них з неминучою розплатою за скоєне у вигляді щонайменше довготривалого тюремного ув’язнення. А по-друге, хто ж, гадаєте, залишиться винним у їх свідомості у нездійсненності утопічної мрії про «молочні ріки та кисельні береги» під омофором двоголового орла та головного захисника усіх «русскогаварящіх»? Звісно ж - ненависні «укропи». Так що сподівання на просвітління у їх головах та формування державницького патріотизму, схоже, річ якщо й взагалі коли-небудь здійсненна, то дуже ж бо вже віддаленої перспективи.
Втім, конкретніше про це поговорити, сподіваємось, ще матимемо нагоду, а поки що пропонуємо увазі читачів районки звіт волонтерської групи про їх попередню поїздку в зону АТО, що відбулася близько місяця тому. До вашої уваги – інформація, надана Аллою Павлівною.
Цього разу наш маршрут був прокладений до бійців 34-го батальйону, в якому несуть бойову службу чимало наших земляків. І оскільки мали намір доставити вантаж у найвіддаленіші точки, то вирішили не ризикувати самостійно в пошуках блок-постів у малознайомій місцевості, а заздалегідь домовилися з командиром батальйону, щоб він дав нам когось у супровід. Відтак до нас доєднався заступник командира Сергій Миколайович, який і мав вказати найкоротші і найбезпечніші маршрути до об’єктів призначення. А ще нас заздалегідь попередили, що сепаратисти абсолютно не дотримуються режиму перемир’я, тож про всяк випадок усіх оснастили бронежилетами. Вже під час руху Сергій Миколайович попросив заїхати до друзів-прикордонників, його земляків з Одеси. Тут також дуже зраділи нашому приїзду й зокрема теплим речам та їжі, оскільки їх земляки-волонтери до них так жодного разу й не доїхали. Натомість ми тут зовсім неочікувано зустріли нашого земляка Л.Руденка. І, як з’ясувалося згодом, лише якихось 5 кілометрів не доїхали до місця, де несуть службу ще троє наших земляків – ми занадто запізно дізналися про місце їх дислокації, тож довелося призначені для них теплі речі досилати «Новою Поштою». На жаль, зараз дуже часто трапляються такі випадки, коли, з огляду на зміну бойової обстановки, військові підрозділи змінюють місце дислокації, а поіменні списки особового складу цих підрозділів до центрального командування надходять зі значним запізненням або ж і не надходять взагалі. Тож і не дивно, що, у випадку, не приведи Господи, загибелі бійця чи його полону, рідня нерідко не в змозі розшукати свого сина, батька, брата. Звичайно, зв’язок намагаються підтримувати з допомогою мобільних телефонів. Але наскільки є надійною зона покриття мобільного зв’язку в прифронтовій смузі – можна лише собі уявити. Та й не завжди є нагода регулярно підзаряджати акумуляторні батареї, і взагалі - «мобілки» воїнів також не бувають постійно увімкненими, адже при використанні сучасних засобів ведення електронної розвідки вони стають особливо вразливим орієнтиром для координації прицільного артилерійського чи мінометного вогню.
Особисті вітання та слова вдячності від петрівчан уже невдовзі ми мали нагоду передати нашим бійцям – В.Бойку, Я.Іванішину, О.Холоду та Д.Мар’янову. Сьогодні ці хлопці стримують ворога від подальших загарбницьких дій під Горлівкою. Слід було бачити, з якою насолодою вони смакували привезеними домашніми пиріжками, згадуючи запах рідних осель, лагідні руки дружин, матерів. А як тремтливо вони вдихали аромат свіжовипеченого петрівського хліба! Далі почали приміряти на себе тепле взуття, тільники, жартуючи при цьому, що тепер вони стали «степовими моряками». І, звичайно ж, не виявилися зайвими дерев’яні піддони, матраци, подушки. Розбираючи їх по бліндажах, хлопці жартували, що аби ще перини, то тут можна було б і оселитися назавжди.
А особливо раділи привезеним «буржуйкам», переконуючи нас, що тепер уже точно не мерзнутимуть. Ми ж, оглядаючи тимчасові оселі-бліндажі, раділи, що хоч чимось, із вашою допомогою, дорогі петрівчани, змогли покращити їх побут. А привезені сокири та бензопила тепер значно прискорять процедуру забезпечення дровами. Щоправда, як повідомив О.Холод, там вони вже гріються не лише дровами: в паузах між артобстрілами бійці з їхнього блокпосту починають запасатися й вугіллям, яке вибирають з-поміж шматків породи на донецьких териконах.
І вже традиційно (на це ми звернули увагу ще під час попередньої поїздки), воїни найбільше радіють листам з батьківщини, дитячим малюнкам. Їх тут колективно читають, обговорюють, а потім бережливо кріплять на стінах бліндажів. Адже подібні звістки є постійним нагадуванням кожному й про власних дітей та онуків, які залишилися вдома і яких вони змушені захищати вдалині від рідної домівки. А державний прапор України, переданий вихованцями групи «Метелик» з дитячого садка «Рудана», навіть викликав хвилю заздрощів і ревнощів серед бійців, адже кожен хотів розмістити його саме в своєму бліндажі. Особливістю цього синьо-жовтого стяга стало те, що на ньому, за ініціативи вихователя Ольги Петрівни Тесленко, були обведені контури долоньок малюків групи, а також пописані побажання бійцям. Та все ж ми вибачилися перед усіма і віддали прапор, а також вишитий рушничок зі словами «Слава героям!» (його власноруч свишила петрівчанка С.М.Больбот) саме в бліндаж до наших земляків. Натомість в кожен бліндаж ми змогли передати по іконі, подарованій нашим батюшкою – отцем Михайлом Царуком, та по церковній свічці – для освячення цих їх тимчасових домівок.
До речі, коли за кілька днів я зателефонувала під вечір одному з наших бійців, то він повідомив, що саме в цей момент бандформування ведуть обстріл їх позицій. Тож бійці, даючи відсіч ворогові, тим часом запалили свічку-оберіг і звертаються з молитвою до Всевишнього з проханням уберегти їх від загибелі, і від каліцтва. На щастя, цього разу всі залишилися живими і неушкодженими.
А ще під час нашої поїздки воїни з гордістю похвалилися новим потужним озброєнням, якого ще влітку вони не мали, проте яким,через так зване «перемир’я», їм ще поки що жодного разу не дозволили скористатися, хоча ворог систематично веде обстріли їх позицій. Хлопці відверто зізнаються, що такі незрозумілі дії вищого командування не кращим чином позначаються на їх бойовому духові. Адже якщо ти не розумієш, в чому зараз полягають твої функції, чому ти не маєш права належним чином відповісти на постійні озброєні провокації, навіть коли, трапляється, гинуть твої товариші, - то в свідомості кожного з’являється більше запитань, аніж відповідей на них. Ряд цих запитань вони поставили й нам: «Що там чути по телебаченню від влади?», «Що влада планує робити найближчим часом?» і тому подібні. Ми, звичайно, намагалися їх усіляко заспокоювати, запевнили, що дуже любимо їх і ні на мить про них не забуваємо, а ще глибоко вдячні, що вони стримують ворога, аби нищівна чума бандитизму-сепаратизму не розповзалася й далі по Україні, але часто, на жаль, і самі не знали, що відповісти на поставлені питання. Бо й справді – війна якась дивна, коли прояви честі і благородства змушена виявляти лише одна сторона, у той час, - як протилежна не дотримується ні законів війни, ні законів совісті, ні людської моралі.
Що дуже потішило, так це те, що живуть усі наші бійці дуже дружно – справді великою спільною родиною. Це відчувається в різних аспектах, скажімо, навіть у найменших побутових дрібницях. Ось і продукти – кому б що хто не привіз, але все передається на спільну «кухню», а вже потім розподіляється порівну між усіма бійцями. Так само, по-братськи, діляться й куривом, хоча цигарок тут, зазвичай, найбільше не вистачає.
На двох блок-постах, на яких ми побували, є свої штатні кухарі. Вони, до речі, щедро пригостили й нас своїм борщем – досить смачним, треба зазначити. Також далеко не у кожної вправної господині виходить такий добрий венігрет, яким нас частував Григорович – один з цих кухарів. Натомість він же попростив нас наступного разу привезти борщової заправки, тож це замовлення ми обов’язково виконаємо.
Що ж іще нам замовили? Безумовно, з огляду на те, що холод нещадно насувається – хлопці просять теплих спальних мішків, рукавиць, ватних штанів, валянок. Будемо везти також засоби від застуди, кашлю, антигрипозні препарати, адже ми звернули увагу як багато бійців відверто застужені: шморгають носами, кашляють, чхають. Тож привезені нами ліки від нежиті виявилися дуже доречними, як, власне і гелі від ревматизму, що їх надала п/п О.Д.Яковенко. Але, зрозуміло, що з настанням зимових холодів потреба в ліках лише зростатиме.
На одному з блок-постів наш Дмитро Мар’янов поскаржився, що немає надії відремонтувати свого КамАЗа, адже осколком міни в ньому пробило радіатор. Ми тут же зв’язалися по телефону з керівниками СФГ «Роксолана» - братами Юрієм та Віктором Больботами – й розповіли їм про цю біду. І вони вже вкотре прийшли на виручку: передали цілий радіатор через наших колег-волонтерів з Олександрії Дмитрові, тож вже за лічені дні його машина знову стала в стрій. А ми поверталися додому з відчуттям виконаного обов’язку.
Командир батальйону на прощання просив передати слова щирої вдячності усім жителям Петрівщини за підтримку: «Ми щасливі тим, що ви у нас є!»
І ці слова дуже багато значать в ці суворі воєнні дні. Адже лише завдяки небайдужості кожного з нас ми можемо підтримувати наших дітей, чоловіків, братів на цій війні. Їм там зараз ой як нелегко! Відтак закликаємо усіх нас не скаржитися на своє життя, не дорікати їм, що вони там, а нам тут зараз так важко…
Ми маємо підтримувати їх не лише найнеобхіднішими речами, але й морально. І мусимо їм бути безмежно вдячними, за те, що вони своїми грудьми закривають нас від страшної загрози. Адже ми їх дуже любимо і чекаємо вдома неушкодженими і з перемогою.
Алла Горністова, голова районного волонтерського руху.
На знімках: допомогу бійцям, як мовиться, збирали «усім миром»; «степові моряки» вдячні за турботу; такі вони - справжні герої, що змушені в цей непростий час полишити своє мирне ремесло і взяти зброю до рук, аби захистити Вітчизну; О.Холод демонструє землякам-волонтерам крупнокаліберний станковий кулемет - фактично скорострільну міні-гармату; бензопила і пічки-буржуйки чи не найжаданіші предмети для бійців; КамАз Дмитра Мар’янова знову на бойовому чергуванні.
