Втішно читати, коли наша районка подає матеріал про молодих людей, котрі мають честь, гідність, з повагою ставляться до людей похилого віку, та й самі є зразком працелюбності, відповідальності, не мають шкідливих звичок. А особливо приємно, коли значна кількість таких молодих людей зосереджені в установі, яка за своїм призначенням покликана надавати допомогу немічним, інвалідам, особам похилого віку тощо. В даному разі – маю на увазі працівників Територіального центру соціального захисту населення.
Розумію, що дехто з читачів може мені закинути: «Ну й що ж тут такого? – Надавати допомогу людям є їх прямим обов’язком». Воно ніби й так, але… Хіба мало ми маємо прикладів, коли до виконання своїх професійних обов’язків ставляться абияк, чи як влучно говорять в народі: «Аби день до вечора»? Натомість тут з такими мені зустрітися не довелося, за що дуже вдячний усім працівникам установи. Ось свіжий приклад: на мою заявку, зроблену в Територіальний центр, до нашого помешкання прибули двоє молодих працівники – Олександр Чудний та Віталій Щербина, аби здійснити санітарне очищення прибудинкової території від сухих дерев та гілок. Хлопці вкрай відповідально поставилися до виконання цієї роботи, працювали, практично, без перепочинку, і навіть, коли робочий день уже закінчився – не пішли, доки не привели в порядок усе до останньої гілочки, за що ми їм, звичайно, дуже вдячні. А крім того, при обрізці ще й радили, де краще ту чи іншу гілку зберегти – чи то на стовпчики, чи на держаки для городнього інвентаря. Словом, одразу видно, що вони, як мовиться, «діти хазяйських батьків».
Так само добрих слів заслуговує і перукар цієї установи Юлія Чикун, котра завжди уважно і дбайливо ставиться до обслуговування своїх клієнтів, і теж ніколи не покине їх, якщо навіть робочий час уже закінчився, але в черзі ще хтось залишився. Вдячні ми й швеї Валентині Щуці, котра має справді золоті руки, тож після того, як вона виконає те чи інше замовлення, продукція від неї виходить лише відмінної якості.
І ще чимало видів послуг надають працівники Територіального центру. Ознайомитися з їх переліком можна як у самому закладі, так і, наприклад, в приміщенні ради ветеранів Петрівського кар’єру.
Заради справедливості мушу визнати, що не завжди мої колеги-пенсіонери бувають справедливими і вдячними за надані їм послуги: то не так туалетне відро поставили, то не таку чвертку горілки принесли. Певне, варто поклопотати перед районною радою ветеранів, щоб подібних випивох-вередунів узагалі не обслуговували.
І на противагу сказаному не можу не згадати й про інші приклади – недарма ж бо мовиться, що усе пізнається в порівнянні.
В даному разі маю на увазі той, на жаль, не дуже уже й незначний прошарок молоді, котрі з вечора до ранку просиджують в кафе-барах чи інших «забігайлівках» сумнівного характеру, а потім ідуть: хто на роботу, а хто й на навчання. Можна лише уявити собі, яка вже з них буде робота чи наука! І дуже сумно, що щороку серед таких гультіпак зростає й відсоток осіб прекрасної статі. Як гадаєте, з огляду на вироблені в молодості звички, чи вдасться їм створити повноцінну здорову сім’ю? Сумнівно, чесно кажучи…
Показово, що батьки таких гульвіс своєї відповідальності за їх становлення не відчувають зовсім, намагаючись звинувачувати у їх вихованні кого завгодно: школу, вулицю, колектив, суспільство, але ніяк не себе самого. Разом з тим, недарма народна мудрість говорить: «Каліки (ледарі, п’яниці тощо) не родяться, а робляться». Слід мати на увазі, що кожна молода мама, народжуючи немовля, отримує справжнісінький Божий дар у вигляді своєрідного «тіста» із плоті і крові, з якого вона сама вже має «зліпити» справжню людину. Тож що стане результатом такого «ліплення» - залежить, головним чином, від родини, в якій немовля виховуватиметься, ставатиме особистістю. Можливо, це буде талановитий науковець, знаючий інженер, або й просто порядна, відповідальна, працьовита людина, а, можливо, на жаль, - випивоха, дебошир, ледацюга… Адже усі вони також колись були дітьми, і, певне, їх батьки сподівалися, що в майбутньому будуть ними гордитися, але, виходить, самі приклали для цього недостатньо зусиль.
Хоча, звичайно, мабуть, не зовсім правильно і суспільству, зокрема державі у вигляді своїх різноманітних інституцій, абсолютно відмовлятися від впливу на формування свідомості таких громадян. Скажімо, я б на рівні місцевих органів влади ініціював би заборону діяльності усіляких кафе, барів, ресторанів, інших пивничок після 24.00.
Діяльність подібних закладів у нічний час жодним чином не обумовлена ні логічно, ні моральними принципами, ні фізіологією людського організму, бо хіба ж може людина, що веде нормальний спосіб життя, посеред ночі перейматися тим, аби наїстися, а тим більше –наковтатися алкоголю?
Виходить, що громадськість, дозволивши подібні речі, просто сприяє ненормальним проявам людської психіки. Не кажу вже за моральну сторону цього явища: як можна зараз напиватися до нестями та витанцьовувати під впливом алкоголю у той час, коли в країні ведуться бойові дії і гинуть люди? Що ж ми за народ такий, якщо таке допускаємо?
І наостанок ще про один аспект нашого з вами буття, який свого часу мене дуже вразив, адже теж йдеться про рівень моральності нашого суспільства.
В даному разі маю на увазі те, як у нашому районі пройшло Першотравневе свято. Зрозуміло, - сьогодні у нашому житті вже багато чого змінилося, за останні пару десятиліть різко змістилися ідеологічні орієнтири, за якими живе суспільство. Однак День Міжнародної солідарності трудящих мав би залишитися поза ідеологією, адже йдеться про рівень соціального захисту людей праці, говоритимемо відверто – ру-шійної сили розвитку цивілізації. Недарма ж бо, попри зміни ідеологічних формацій, скасувати це свято ніхто так і не наважився. Однак як пройшло святкування його в Петровому? Вийшли на площу кілька робітників Петрівського кар’єру, ветерани цього ж підприємства, до них доєдналися пару працівників райдержадміністрації… Та й усе! Виходить, для нас питання соціального захисту людей праці не актуальне? Певне, у нас із цим благополучніше, ніж в багатьох країнах тієї ж Західної Європи? Адже чим пояснити, що, приміром, у Норвегії та Швеції, Німеччині та Франції, Бельгії та Фінляндії громадяни збираються цього дня, аби офіційно відзначити це свято як національне, а ми… Нібито й день вихідним зробили, але для чого він, чому присвячений – більшість молоді не знає й не розуміє. Хіба це правильно? Хіба не слід було б цього дня зібратися усім разом, аби бодай промовити кілька слів на вшанування пам’яті дідів і прадідів, які боролися за права трудящих? Адже сьогодні цей день відзначають як національне свято майже в сотні країн світу, а ще майже у півсотні, зокрема в тих же США, Японії та Австралії, День праці також є державним святом, хоча й святкують його в інший час. І лише ми, забувши про свою історію, тепер уже відмовляємося і від звичаїв, і від традицій. Гадаю, історія цього нам може не пробачити, а її присуд буває особливо гірким та болісним.
Іларіон ГЛУЩЕНКО, пенсіонер.
смт Петрове.
