(пам’яті Марії Іванівни Кульшенко)
Її знають у селі як дбайливу господарку і матір, чуйну дружину. Знають і про те, що М.І Кульшенко воювала, пройшла важкий шлях у роки Великої Вітчизняної війни. Сьогодні Марію Іванівну члени історико-краєзнавчого гуртка запросили провести урок мужності.
...Гітлерівці увірвались до Керчі, перетворивши красиве місто над морем у руїни. Грабували, вбивали. Та не скорити наш гордий і волелюбний народ. Злітали у повітря казарми німецького гарнізону, склади зброї, зникали солдати. Вдень і вночі не давали ворогові спокою підпільники і партизани з Аджимушкайських каменоломень.
Марусі йшов сімнадцятий рік. Неодноразово виконувала доручення підпільників, пробираючись до катакомб. В умовленому місці зустрічалась з командиром партизанського загону, з рук в руки передавала накази підпільного міськкому партії, важливі документи, зведення. Того вечора пішла на завдання - в місто не повернулась. Фашисти заблокували всі підходи до підземелля, замінували входи і виходи.
Потяглися довгі шість місяців голоду і холоду, темряви. Загін вів важкі кровопролитні бої з ворогом, котрий будь-що намагався зломити опір партизан. Кінчилися патрони, хліб, медикаменти. В одній із сухіших ніш підземелля обладнано госпіталь. Стогін, важкі зітхання тяжкопоранених, безсилих людей. Ні їжі, ні води. Маруся та її подруги заспокоюють їх, вселяють віру в те, що партизанам допоможуть. Сидячи біля вмираючого, вона іноді вголос мріяла про щасливе життя після розгрому ворога, сонячні дні, відбудоване рідне місто. Бачачи, як оживає обличчя бійця, нишком витирала сльози.
- Потерпіть, мине ще кілька днів, і наша армія пожене ненависного ворога, визволить нас із цього кам’яного полону, - казала дівчина.
- Води, - тихо покликав котрийсь.
- Водички, тьотю Мусю, - прохрипіла дівчинка.
Хапала один котелок, інший... Ні краплі...
Багато разів гітлерівці заявляли сміливцям, щоб здавались, але ніхто з них не думав стати зрадником свого народу. Попередили востаннє, у відповідь - мовчання. Замінували всі виходи заново, потім мурували інші, запасні, підтягли установки і почали нагнітати під землю газ...
З групи їх залишилось 12. Страшними привидами виповзли одного дня із щілини в скелі. Лежали, ковтаючи холодне повітря і сніг. Потім за домовленістю розповзлися в різні боки. Вона, чіпляючись за каміння і чагарник, брела до дядька, який жив у одному з сіл.
Ось і перше село на її небезпечному шляху. Та з’являтись у ньому не можна: одразу дізнаються, звідки вона. Будинок комендатури стоїть край села. Озирнулась безпомічно, безнадійно. Скільки сил доклала, щоб вибратись із підземелля, скільки кілометрів пройшла пухлими ногами, щоб отак загинути і навіть не в рідному місті, серед вірних друзів-комсомольців, а в далекому селі і ніхто не знатиме про її останні хвилини життя.
Надії на порятунок не було. Раптом побачила, що зі степу слідом за нею йде старий болгарин із в’язкою кураю. Поспішає, ось близько вже його кроки. Підійшов, глянув, сумно похитав головою. Підтримуючи за плечі, повів до себе, наказавши йти повільно і спокійно. Порівнялися з комендатурою. Метушаться поліцаї, румунські солдати. Один із них став посеред шляху. Старий болгарин привітався по-румунськи і зігнувся в поклоні. Не чекаючи запитань, поспішив пояснити, що сам не може назбирати багато палива, то на допомогу взяв стару бабу. Солдат байдуже ковзнув поглядом по згорбленій, пухлій з голоду постаті дівчини і відступив убік: проходь швидше!
Не раз ще доводилось переховуватись, тікати від облав. Дійшла до хати дядька, вижила, а згодом зі сльозами радості на очах зустріла тут визволителів.
За мужність М.І. Кульшенко нагороджена медаллю «За бойові заслуги» і партизанською медаллю.
...Розповідь про свою тривожну юність закінчила. Певний час у залі панувала тиша. Учні були горді за цю жінку. Урок мужності вдався.
Єванжеліна КУЛЬШЕНКО. с. Іскрівка.
(«Трудова слава» № 3 від 13 січня 2004 року)
