Отже наш хоробрий земляк тепер став добре знаною особистістю вже й далеко за межами рідної Петрівщини. Тож пропонуємо увазі читачів районки інтерв’ю з ним, вміщене на сайті «Newsru.ua», в якому він розповідає про деякі подробиці війни на Сході.
З інших видань
Один з наймолодших бійців Української армії Євген Гончаренко завчасно покинув вінницький шпиталь, в який потрапив з контузією після боїв на Савур-Могилі, і повернувся в зону АТО. 17-річний боєць приєднався до свого підрозділу «Крим» і погодився поспілкуватися про ту операцію.
Євген - доброволець. В армію його не взяли, бо ще не виповнилося 18. Зрештою, обманним шляхом, він потрапив до одного з добровольчих підрозділів. Подробиць не розповідає.
- Женю, чому ти покинув госпіталь? Скільки ти взагалі там був і скільки потрібно було?
- Був я там чотири дні. Взагалі ж лікарі говорили про місяць на госпіталізації і місяць вдома на відновленні. Чому повернувся? Бо відчуваю себе відмінно. Написав рапорт на ім’я начальника госпіталю на виписку і поїхав до своїх на фронт.
- Зрозуміло. До речі, про фронт. Перемир’я...
- Всі засмучені цим. Нам команди стріляти не дають. Але у сепаратистів перемир’я немає. Вони як стріляли, так і продовжують. І ЗСУ зазнають втрат.
- Тоді чим зараз займається підрозділ, якщо армія не бере участі в збройних сутичках?
- Ми готові, чекаємо наказу висуватися. Поки ж що тренуємося на базі і доукомплектовуємося. Як людьми, так і спорядженням. Вчора ось, наприклад, отримали дуже класні берці.
- Міністерство оборони чи волонтери?
На весь підрозділ ми отримали від МО один пістолет ТТ і три ПМ. І то, ТТ потім забрали. Автомат у мене, наприклад, трофейний. Втім, як і у всього підрозділу. У чому вони нас не обділяють, то це в боєприпасах, яких тут повно.
- А форма? Взуття?
- Нічого такого від МО нам не приходило. Спочатку ми все купували за свої гроші. Але одяг і взуття - витратний матеріал. Гроші ж мають властивість закінчуватися. На даний момент, все, що на нас одягнене, і у що ми взуті - виключно від волонтерів.
- Берці, дивлюся, і справді класні...
Так, привезли 10 пар. Дуже зручні, спасибі величезне людям, які перераховували на них гроші! Як нам пояснили, це подарунок за Савур-Могилу, коли ми 6 днів її утримували. А за два тижні до цього наш підрозділ брав активну участь і в штурмі цього кургану.
- Ти теж штурмував?
- Особисто я не брав участі в штурмі, мене командир не пустив. Сказав, щоб я залишився на базі і справи з документами уладнав, а вони, мовляв, на якесь там несерйозне завдання їдуть.
- Ти так про це розповідаєш, нібито засмутився сильно?
- Звичайно! Мене б і на оборону не взяли. Просто потрібні були сапери, а в підрозділі таких не було. У мене ж є відповідна підготовка. Ось я і вмовив. Півдня нив, щоб узяли.
- Сапер? У 17 років? Коли ти встиг?
- До цього я займався історико-пошуковою діяльністю. Там часто доводилося стикатися з вибухівкою, з підривами і розмінуваннями. Це все проводили сапери МНС, а я у них дуже швидко всьому навчився. Плюс ще в зоні АТО пройшов короткий курс підготовки.
- Твоя мама зараз прочитає це все, і отримаєш ти ременем по одному місцю.
- Мама думає, що я працюю волонтером у Дніпропетровську, в госпіталі, доглядаю за пораненими.
- Все зрозуміло. На Савур-Могилі страшно було?
- Першого дня, коли нас безперервно бомбардували. Потім звик. Десь навіть стало весело. А коли вже новенькі прийшли, змінити нас, вчив навіть, як ховатися.
- Вас тільки бомбардували чи штурм живою силою теж був?
- Був. Один раз. За кілька заходів. Ми були на самому верху, біля стели. Внизу, на вході, біля музейних танків, був наш секрет. З лісосмуги в поле виїхали три танки, це тільки ті, які я бачив, може, їх було і більше. Нас обстрілювали міномети, а танки стріляли по стелі і кам’яній стіні, за якою ми ховалися. Хвилин через 20 ми почули внизу автоматні черги. Це наш секрет прийняв бій. Але ми години дві, напевне, не могли навіть висунути голови, щоб подивитися, що там відбувається.
- А коли змогли?
- Мабуть, коли у них снаряди вже скінчилися. Обстріл став набагато менш інтенсивним. Тільки тоді ми змогли підняти голови і побачити, що відбувається внизу. Там була купа народу і було відразу складно розібрати, хто ворог, а хто свій. Наш кулеметник помітив групу людей у полі і відкрив по них вогонь. Я взяв бінокль, який тут залишився від попередньої групи, і побачив, що чоловік 20 у жовтих пов’язках з різних сторін штурмують будівлю. Я відразу гукнув кулеметнику, щоб той припинив вогонь.
- Жовтими пов’язками себе ж ідентифікують бійці Української армії...
- У тому-то й річ. Я подумав, що це наші. Ми зв’язалися з низом по рації. Командир секрету повідомив, що це «сепари», під наших маскуються, а наші всі в будівлі. Ну тоді ми себе вже не обмежували. Відкрили по них нищівний вогонь.
- Яка відстань була від вас до сепаратистів?
- Від 300 до 700 метрів. Складно було влучити, хоча нашому командирові Ісі з АК-74 це вдалося. Трьома короткими чергами йому вдалося влучити в «сепара». Я потім вже трофейним далекоміром, який ми знайшли на місці бою, вимірював відстань - 715 метрів.
- А з «низом», що там було?
- Вони вели бій на той момент вже три години. Артилерія їм не могла допомогти, оскільки бій був ближнім. Тож викликали резервну групу підкріплення. Три кілометри з Петровського вона добиралася під обстрілом півтори години. Тим часом з секретом зник зв’язок. Я зголосився добровольцем, щоб спуститися до них і відновити зв’язок. Зі мною Іса відправив ще двох. Спустилися туди під обстрілом. Командир секрету виявився контуженим і був не в змозі віддавати накази. Зовсім уцілілих не було, якщо говорити не тільки про поранення. Ще кілька легких «300-х» і двоє контужених. На той момент вже під’їхала резервна група і поранених відправили на броні в госпіталь.
- А хто був цілий, що робили?
- Надійшов наказ всім, хто може вести бій, піднятися нагору. З усього секрету таких виявилося двоє. Це ті, хто був контужений. Вони могли виїхати, але піднялися разом з нами.
- Втрати були?
- У нас ні. У ворога - більше третини групи. Хоча складно судити. Особисто я бачив шість трупів. Решту вони могли забрати. Цих шістьох на ранок вже теж не було.
- Ти говорив про трофейний далекомір...
- Так. Знайшов такий у вбитого коригувальника. Там ще й рація була і спеціальний прилад для наводки.
- Що за далекомір?
- Лазерний прилад розвідника-1, з російськими інвентарними номерами. На 20 км. Ще знайшов РПГ-26. Три штуки. Поряд з трупом. Мабуть, кинули, коли тікали. Теж російські. 1996-го випуску, Україна таких не випускає.
- На цьому бій закінчився?
- Поки ми на гору піднімалися, вони здалеку по нас стріляли. Чути було, як свистіли кулі. Деякі зовсім поруч лягали, біля ніг. Через приблизно дві години, як тільки стемніло, вони знову пішли на штурм.
- Багато їх було?
- Там я вже погано пам’ятаю подробиці, оскільки сам був контуженим. Знаю тільки, що вони піднялися на 2/3, а ми, в підсумку, викликали вогонь артилерії на себе.
- Ого...
- Тричі.
- Допомогло?
- Ага. Після цього вони більше не зважилися штурмувати курган. Мабуть, не очікували такого опору і таких втрат особового складу. У нашого ж підрозділу втрат взагалі не було, хоча нас було набагато менше. Наступні дві доби вже росіяни крили гору артилерією і мінометами, але без успіху.
- Як дізнався, що росіяни?
- «Гради», приміром, просто видно було звідки летіли. З території РФ. А на самій Савур-Могилі знайшли снаряд, що не розірвався. Дуже великий. За словами полковника, це був 203-мм снаряд. У нас таких гармат на озброєнні немає, а у сусідів є. Наприклад, 2С7 «Піон». Дальність стрільби - близько 40 км. А до кордону від гори трохи більше, ніж 10.
- Добре. Як ви вийшли з гори?
- Прийшла зміна ввечері. Ми їм все показали, допомогли з окопами. Насилу всі вмістилися вночі там, бо окопів не вистачало. А якщо немає окопу, то шанси стати 200-м різко зростають. Нас удень, на наступний ранок, відправили в Петровське.
- На відпочинок?
- По ідеї, ми повинні були через два дні знову повернутися. На зміну. Ми знайшли собі місце, пару людей встигли в душ сходити, тільки чайник поставили... Прибігає полковник: «Терміново, на гору! Там штурм!». Ну, ми одягатися. Тут розвідка доповідає, що єдину дорогу перекрили танки. У такій ситуації керівництво прийняло рішення людьми не ризикувати.
- Що було потім?
- Тієї ж ночі й Петровське зрівняли з землею артилерією. Втрати техніки, яка перебувала в селі, сягали близько 80%. Зруйнований був госпіталь, знищений склад боєприпасів. Будинок, в якому ми були, був знищений першим. Перші два снаряди приземлилися у двір, третій потрапив у будинок. Почалася пожежа, у якій ми втратили всі речі. Поки ще було можливим, підрозділ перебував у будинку, але пожежа робила свою справу - будинок руйнувався. Довелося по вулиці, під розрив снарядів, перебиратися в інший підвал. А це дві вулиці.
- Добралися без втрат?
- Ми - так. Трьох медиків поранило, коли в госпіталь потрапив снаряд. Два з них виявилися важкими. Плюс з гори привезли одного вбитого і п’ятьох поранених, трьох важких. Коли арт-обстріл закінчився, виявилося, що їхати на гору просто нема кому. Усі механіки-водії відмовилися. Був там один реально безстрашний. Діма «Скажений». Він постійно на гору мотався, під «артою», доставляючи воду і припаси. Готовий був нас везти і цього разу, але в попередній поїздці, коли він вивозив поранених з Савур-Могили, танковий снаряд, розірвавшись поруч, вибив один каток з «бехи». На чесному слові і якимось дивом він дістався з пораненими до села.
- Герой!
- Так, саме так! Йому дали БМД (бойову машину десанту), але він відмовився туди везти людей. Сказав: «Краще я один здохну, аніж ви всі». Йому навантажили боєприпасів і їжу, і він повіз це на курган. Коли повернувся, у машини заклинив двигун.
- Пішки йти на гору варіант розглядався?
- Розглядався. Але було вирішено, що це самогубство. Дорога прострілювалася танками і снайперами. Можна було пройти тільки на великій швидкості, як, власне, «Скажений» це і робив постійно. Отож нам було дано команду відступати. Ми пішли після обіду, а вже вночі село захопили «сепари».
- Яка доля тих, хто на той момент залишався на Савур-Могилі?
- Це поки що секретна інформація, яку в інтересах збереження життя тих же хлопців розголошувати не можна.
Розмовляв Родіон Шовкошитний.
