Творчість наших читачів
Німа краса написаних картин -
Мистецтво досить щире і відверте
Та розумієш: тільки ти один
Живий отут. А все навколо - мертве.
Мазки на полотні то тут, то там...
Я відчуваю запах фарб та й годі.
Таланту майстра шану всю віддам,
Але вклонюсь живій лише природі.
***
Там за маревом ночі
У забуті світи
Схочеш ти, чи не схочеш,
Але мусиш піти,
Замете слід пороша
І розтанеш в імлі...
По собі щось хороше
Залиши на землі
***
Далекий край, лісів церлена мідь,
В чагарниках знайомий звір блукає.
Над вирвою стара сосна стоїть -
Вона усе до крихти пам’ятає.
Навколо тиша нидіє німа,
Крадеться вечір по слизькому глею
І тільки спогад часом крадькома
Стискає серце, начебто петлею.
***
Ключ журавлів у вирій відліта,
Кущі калини тліють біля хати.
Мої даремно втрачені літа,
Я вам не буду більше докоряти.
Бо в осені думок напозичав,
Дощі мені писати допоможуть,
Ще попрошу знайомого сича,
Щоб дні мої на рими перемножив.
***
Причал мій загубився хтозна-де,
Закутався туманами густими.
Я вкотре утікаю від людей,
Порозуміння не знайшовши з ними.
Крикливі чайки і цікавий краб
Спостерігають цілий день за мною.
На острові знаходжу дивний скарб,
Якого називають самотою.
***
Притулилась до плоту жура,
Заглядає розгублено в очі.
Їй давно вже у вирій пора,
А вона відлітати не хоче.
Хльоска вітер, немов батогом,
У вологу розвихрену просинь.
Сиплють клени червінці кругом,
Обдаровують золотом осінь.
***
Тремтять на вітрі неживі листки,
Безсонні ночі накликають втому,
Міст в небуття - невидимий, хисткий,
Але усі перейдемо по ньому.
Ніхто не схибить, ані ти, ні я,
Ні птах, ні звір, ні той шипшини кущик...
Природо віща, матінко моя,
Благослови усіх нас нині сущих.
***
Фарбує жовтень сонну далечінь,
Та падолисту поки що немає.
Лиш ранками його помітно тінь,
Яка в собі вже холоди ховає
Опівдні обігрієшся хіба,
(Підвечір сонце світить неохоче).
І бродить попід вікнами журба,
Закутавшись у чорну хустку ночі.
***
Повітря перегіркло полинами,
Далекі села губляться в степах,
Кружляє над ріллею сірий птах:
Здається, рідне є щось поміж нами,
А височінь не відає межі
І далечінь також кінця немає,
Але його лише одне лякає –
Що в цьому світі всі йому чужі.
***
Летять у безкінечність день за днем,
Ковтає їх брудна, бурхлива лета.
Мені б на хвильку стати журавлем,
Щоб злинути у небо, але де там!
Хіба вві сні, і то, як був малим,
Бо нині сни глузують наді мною.
Гірчить квітучих вишень білий дим
І падає на скроні сивиною.
***
Над обрієм гойдається зоря,
Порожні гнізда спогади колишуть.
Птахи повідлітали за моря
І криками уже не будять тишу.
Густий туман снується у яру,
Мені здається: він увесь із вати,
Листка малого в хату заберу -
Удвох нам легше буде зимувати.
***
Земля по спіралі колує,
Ніколи не спиниш її.
Здається, хаос тут панує,
Та в неї порядки свої.
Канонам земним підкорившись,
Ти істину істин затям –
Ніхто не помре не родившись,-
І це є законом життя.
***
Ах, як багато в цьому світі див:
Веселка і хмаринка, наче з вати,
І сніжка стане жменькою води,
Аби ростка від смерті врятувати.
Тут може бути все. І поміж тим
Надії іскра жевріє роками –
Що знов колись ти будеш молодим
В чужих світах, незнаних досі нами.
***
Гублять жовті листки ясени,
Тужать в небі знайомі лелеки.
Полечу з ними я восени
У краї невідомі, далекі.
Чи вернуся - то хто його зна,
Бо печуть важко зранені груди.
Тільки знаю – ще буде весна
Хай без мене, та все таки буде.
***
Скільки літ зозуля накувала -
Вже не пригадаю нині я.
Папороть ночами на Купала
Відцвіла в загублених краях.
Сивиною старість скроні вкрила
Що попросиш – зробить навпаки.
Ах, зозуле, пташко сивокрила,
Де мої розвеснені роки?
***
Давно згоріла осінь золота,
Рясні дощі відплакали за нею.
Шукає ворон втрачені літа,
До вечора блукаючи ріллею.
Кістки старих, обвітрених беріз,
Ані листочка – порожньо і голо,
І, душу розтривоживши до сліз,
На комишині вітер грає соло.
***
За вікном, здається, втихла хуга,
І втомився вітер голосить.
Так живу: ні недруга, ні друга
Може, в гості рими запросить?
Стануть вірші друзями моїми,
Й ніби відчуваючи вину,
Аж до ранку посумую з ними,
На папері душу розіпну.
***
Місяць над хатиною завис,
Щойно допили ми з ним вино.
І лечу я головою вниз,
В спогади глибокі аж на дно
Знаю: вже не повернуся знов
У давно покинуті світи,
Бо кругом поріс болиголов -
Густо так, що й стежки не знайти.
***
Прийду в цей світ, який увесь тремтить,
Для вічності – всього лиш на хвилину,
Щоб згодом усвідомити за мить
Що, врешті-решт, колись його покину.
Ця думка стисне душу, як удав,
Або лиш їй одній відомі пута.
Напевне, Бог свідомість людям дав
Не так як дар, а за гріхи спокуту.
***
Торішнім листям терпко пахне ліс,
В ярах притихли гомінкі потічки,
Хміль по старому кленові поліз
І заглядає: що там коло річки?
Знайомий птах кружляє в вишині,
Сьогодні повернувся він додому.
А як жилось йому на чужині?
І не питайте, не скажу нікому.
***
Утекти від образ сиротою без імені й роду,
Щоб нікого не знати й тебе щоб ніхто не впізнав.
Все залишити тут, взяти тільки одну лиш свободу,
Поселитись в лісах чи в степу серед буйності трав.
Прихистити сову, обігріти знайомого зайця,
Рятувати цей світ, за нещасного ставши грудьми.
Не боятися там ані злодія, ні сіроманця
Що для мене вони? Я їх бачу весь час між людьми.
***
Сьогодні поховали діда,
Він мав років десь біля ста
Ще позавчора пообідав,
Та вже вечеряти не став.
Мовляв: покликала дорога
Й пожартував ще, поміж тим,
Що неблизенький шлях до Бога,
А надголодь все ж легше йти.
***
Впадеш листком в обійми сірих днів
(З отих тенет не вирвешся ніколи)
І скажеш: «Як же, світе, ти збіднів
Що нині сад стоїть сумний і голий».
Задумається світ і як на те,
Усе збагнувши, стане зовсім іншим.
Твій сад весною знову зацвіте.
Лиш тільки ти до світу будь добрішим.
***
Бузковим цвітом день наскрізь пропах
(Здається, він давно не був таким)
Вітри читають трави у степах,
Гортаючи зелені сторінки,
Кує літа зозуля у саду
Та й кидає усі за живопліт.
Я на Купала в темний ліс піду
І їх віддам за папороті цвіт.
Григорій Василів.
Сінокіс
Хто був хоч раз на сінокосі,
Як прийде ця жнивна пора?
У селах дзвін – клепають коси,
Мов зговорились – з вечора.
У погріб зносять глеки квасу,
В таких же глеках - молоко,
Нехитрі їстівні припаси,
Бо йти косити – далеко.
На косовицю йдуть сім’єю,
Лиш тільки почина сіріть.
Кожен з торбиною своєю,
Дід підганяє, щоб поспіть.
Трави покриті ще росою,
А сонце - за горою спить
Й бреду босоніж я росою,
Що в світлі місяця блищить.
Дід починає першим ручку,
На грудях склавши собі хрест.
Короткі пальці склавши в пучку,
Торкнувся лоба, пупа, плеч.
За ним і ми підняли коси,
Бо діда важко здоганять.
Рівненькі кладемо покоси,
Та більшу ручку хочем взять.
Мантачки жваво б’ють об коси,
Лунає дзвінко в полі звук,
Усі забрьохались у роси
І на обід звалили лук.
Тіла від поту заблищали,
Аж паром йде мокра спина.
В тіні укупці посідали:
Вкосилась не одна копна.
Жінки сніданок розіклали:
Цибулька, яйця і сальце,
Кисляк і квас поналивали,
Так сяє в кожного лице.
Усі до їжі ближче сіли
І так на сало налягли,
Прицмокуючи, смачно їли,
І прохолодний квас пили.
А потім сіно підсушили,
Невечір загребли в валки.
- Буде худобу чим кормити,-
Радіють втомлені батьки.
І так було в нас з року в рік,
Лише тепер цього не стало.
Збувся корівки чоловік,
І луки всі позаростали.
Прийшла й до нас в село біда:
Корів в дворах повирізали,
Дорожча молока вода,
Так села, й ті повимирали.
А що ж оті, що на верхах?
Вони ж були селянські діти!
Творять таке, що просто жах.
Із нас сміються всі на світі.
Якби ту владу у село
Та повести на косовицю,
Може, тоді б до них дійшло:
Так керувати не годиться.
Тяжко дається молоко,
Ціни зрівнялися з водою.
Але ж «Боржомі», щоб продати -
Не намахаєшся косою.
І що зробить у нашім домі?
Свербить рука на сінокіс,
Але ж в дворах катма худоби,
Пройтись росою б босоніж...
Везе нам Польща молоко,
А США – везуть нам «ніжки Буша».
Напевне, імпорт харчовий
Селянство до кінця придушить.
Володимир Паладько.
