«Свято зі сльозами на очах»… Саме так через емоційний стан, що, певне, у кожного з нас завжди викликав цей день, а ще – з легкої руки геніального Давида Тухманова, чий музичний хіт давно став класикою вітчизняної патріотичної спадщини, ми називали і називатимемо Свято Великої Перемоги.
Водночас цьогорічний День Перемоги, схоже, може стати для усіх нас ще й святом з гіркотою на душі та каменем на серці, адже вперше в своїй історії ми переживаємо те, що ніколи не могло наснитися у найжахливіших сновидіннях: святий і священний для усіх нас День Перемоги відзначатиметься, фактично, у стані війни, нехай поки що й «холодної». Причому, навіть не з союзниками, а, що значно трагічніше, - з учорашніми нашими співвітчизниками – громадянами донедавна єдиної з нами могутньої і величної країни.
І ще одна гримаса сьогодення: примирити два, як ми завжди вважали, - братські народи - сьогодні, серед інших, намагаються й ті, кого наші діди й батьки разом здолали у далекому вже травні 1945-го…
І, в даному разі не так вже й важливо з’ясовувати та звинувачувати, хто більше винен в цій ситуації: кожна зі сторін має свою правду і жодна не прагне дослухатися до аргументів іншої. Єдине, в чому майже немає сумнівів, так це в тому, що ні нам, ні росіянам не вистачило мудрості стати добрими, щирими сусідами, шануючи і поважаючи культуру, історію і традиції одне одного. Щоправда, народ навряд чи в цьому винен, відповідальність мають нести керманичі, котрі своїми авантюрними, недолугими діями спричинили до такого стану. А страждатиме ж, звісно, як це зазвичай буває, саме простий люд. Сьогодні ми спостерігаємо, як наслідком недолугого державного управління попередніх років, а також відвертого зовнішнього тиску на нашу державу стало творення нових, штучно вигаданих «національностей», таких, як «народ Крыма», «народ Донбасса», не виключено, що на момент виходу цього номера з друку з’явиться ще якесь, до цього не відоме етнографам національне новоутворення. Ніхто не заперечує проти проявів місцевого патріотизму, допоки ці прояви не починають суперечити здоровому глузду і не принижують, применшуючи роль і значення інших національних чи територіальних груп. Водночас, коли політичний лідер однієї з таких груп – нехай навіть на сьогодні вона є титульною нацією в найбільшій і дуже впливовій у світі державі (звичайно ж, маю на увазі нашу глибокошановану Північно-Східну сусідку та її президента) заявляє, що Перемога – заслуга цілковито російського народу, і, що, мовляв, її було б досягнуто й без участі інших народів, які входили до складу колишнього СРСР, - подібні заяви не просто викликають обурення, а й змушують на такого лідера дивитися з острахом та насторогою. Що, власне, майже увесь світ зараз і робить.
Разом з тим, мисляча частина світової спільноти ніколи не ставила під сумнів той факт, що перемога над фашизмом – це спільний успіх багатьох країн світу, з багатьма народами і національностями. Визначальна роль належить Радянському Союзу – країні теж багатонаціональній, до складу якої входили сотні націй і народностей. Але якщо почнемо з’ясовувати, яка з цих народностей буде найгіднішою вважатися переможцем, а тим більше, якщо почнемо доводити це зі зброєю в руках, - можна сміливо робити наступний висновок: ми не здолали фашизм до кінця. Ми перемогли лише його зовнішній прояв, водночас, не помітивши, коли і як він оселився поміж нами - нащадками вчорашніх переможців.
Саме до таких розмірковувань сьогодні, за кілька днів до чергової річниці з Дня Перемоги, спонукали події дня сьогоднішнього, а разом з тим - теплий спогад про свого колишнього сусіду - чеха за національністю (з домішками, здається, єврейської, можливо, й ще якоїсь крові) – людини глибокопорядної, високоерудованої, інтелігентної, який, окрім того ще й був активним дописувачем нашої районки. Петрівчани середнього і старшого віку, певне, добре пам’ятають колоритну постать головного зоотехніка районного управління сільського господарства Адольфа Едуардовича Банашека. Здається, не існувало жодної галузі людської життєдіяльності, в якій він не володів хоча б основними поняттями, в районній бібліотеці не було книжки, якої б він не прочитав, а в періодичних виданнях кросвордів, які б він не розв’язав. А ще Адольф Едуардович був героїчним учасником бойових дій у Великій Вітчизняній війні, активним учасником оборони Сталінграда і штурму Берліна. Щоправда, ми, тоді підлітки, про це дізналися уже більшою мірою під час прощання з ним, адже з огляду на свою природну скромність, він рідко з’являвся в громадських місцях зі своїми численними бойовими нагородами. Тож, пригадується, були просто вражені, коли в ході поховальної процесії (було це вже понад три з половиною десятиліття тому) побачили його портрет – бравого статного бойового офіцера, а також численні нагороди – ордени і медалі, викладені на червоних атласних подушечках. Як уже згадувалося, А.Банашек був активним дописувачем «Трудової слави», її громадським кореспондентом. І хоч тематика матеріалів, з якими виступав на сторінках районки була доволі різноманітною, переважно пов’язаною з професійними питаннями продуктивності тваринництва, воєнної теми, схоже, торкався неохоче. Що й не дивно: багато з тих, хто пройшов крізь горнило цієїжахливої трагедії, воліли її забути назавжди.
І все ж в одному зі святкових номерів, що вийшов 9 травня 1974 року, в рубриці «Бойова естафета» (сторінка військово-патріотичного виховання) було вміщено його статтю «Тих днів слава не померкне», яка в черговий раз доводить інтернаціональний характер Великої Перемоги, в досягненні якої українці відігравали далеко не останню роль, і передає той дух братерства, ідейної спорідненості та душевного благородства, якого так сьогодні бракує усім пострадянським народам, і які намагаються потоптати деякі занадто вже самовпевнені й амбітні політикани.
Тож пропонуємо читачам районки ознайомитися з цим матеріалом сорокарічної давності, який, можливо, хоча б до певної міри змусить сьогодні стишити запал усім агресивним головам, зрозуміти, що справжня історія країни не обов’язково має виглядати саме так, як її намагаються тепер подавати в Кремлі чи на Банковій. Можливо, дасть Бог, це усвідомлення дозволить не наробити ще більше помилок, ніж їх уже зроблено.
Володимир Кіфенко.
