Вірші, які пропонуємо увазі читачів, написала київська студентка Анастасія Дмитрук. Вони стали «хітом» Майдану, а в Інтернеті – справжньою «бомбою». Вже за кілька днів після того, як там з’явився перший вірш – «Никогда мы не станем братьями», литовські музиканти поклали його на музику і зняли відеокліп, який набув шаленої популярності в «Ю-тубі», став мандрувати сторінками інших соціальних мереж, набравши вже мільйони переглядів.
Дехто може сприйняти його неоднозначно, тож вважаю за потрібне подати вступне слово. Для цього повернуся у спогадах в далекі вже роки Перебудови, започаткованої, як тоді вважалося, Комуністичною партією Радянського Союзу на чолі з її Генеральним секретарем М.Горбачовим.
1988 – 1989 роки. Країна вирує, в деяких «братніх» радянських республіках ллється кров, в Прибалтиці, а потім і в інших регіонах виникають громадські організації («Саюдіс» в Литві, Народні Фронти – в інших республіках), які проголошують ідеї децентралізації влади, надання республікам більших прав в економіці, культурній політиці тощо. В Україні, до речі, така організація – Народний Рух України за Перебудову – виник останнім, коли Народні Фронти вже існували скрізь – від Москви до Молдавії.
Тоді точилися дискусії щодо майбутнього країни на всіх рівнях – від центральної преси, мітингів у великих містах, до кожного села. Почали лунати голоси про надання республікам повної незалежності, а згодом розпочався так званий «парад суверенітетів» - республіканські Верховні Ради почали приймати декларації про суверенітет республік. Однією з перших, до речі, проголосила про свій суверенітет Росія, Україна ж знову була останньою на цьому «параді».
Я особисто, як і багато моїх однодумців, вважав, що Радянський Союз можна і потрібно було реформувати, зберігши його «кістяк» - Росію, Україну та Білорусію, але на нових засадах – як федерацію або конфедерацію державних утворень з широкими автономними правами.
У серпні 1991 року стався антидержавний заколот верхівки КПРС і КДБ (так званий ГКЧП), який запустив практично некерований процес остаточного розвалу СРСР (хоча реально СРСР вже розвалився, бо ряд його суб’єктів вели між собою кровопролитні війни, в багатьох регіонах спостерігалися антиросійські виступи з масовою різнею). В цих умовах Верховна Рада України проголосила, що Україна – незалежна держава, а на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року народ підтримав це рішення. Втім, вже за кілька днів президенти Росії, України та Білорусії - Єльцин, Кравчук і Шушкевич підписали Біловезьку угоду про створення Союзу незалежних держав – СНД. Тоді гадалось, що це і є найоптимальнішою формою співпраці колишніх союзних республік, щось на зразок конфедерації.
Та виявилося, що така ситуація чомусь влаштовує далеко не всіх російських політиків. Значна їх частина виступила з агресивним несприйняттям незалежності України, а О.Руцкой, який тоді належав до вищого керівництва Росії, заявив навіть, що готовий сісти за штурвал бомбардувальника і летіти на Київ, щоб покарати «зарвавшихся националистов».
Дивно і сумно бачити, що російські політики будь-які, навіть найменші прояви самостійного мислення, вважають націоналізмом. Свого часу в націоналісти записали Верховну Раду України, хоча тоді переважну більшість складали комуністи, потім націоналістами величали і Кравчука, і Кучму, і навіть Ющенка, який насправді вляпався в історію як людина, що не виправдала надій і сподівань українського народу. Не був для Кремля націоналістом хіба що Янукович, що і зрозуміло, бо ж він насправді виявився «смотрящим» за Україною, вірним васалом Путіна.
Таке болісне сприйняття нашої незалежності пояснюється тим, що насправді всі керманичі Росії – від царів до Леніна - вважали, що Росія без України, як держава, неможлива. Тож і Путін вважає своїм обов’язком повернути Україну в лоно «вєлікой і нєдєлімой», але водночас навіть не прагне це робити шляхом привабливих та взаємоприйнятних пропозицій, а діє виключно шляхом грубого тиску та шантажу.
Для росіян демократія є чимось незрозумілим і непотрібним, недарма ж вони її прозвали «дєрьмократієй». Пам’ятаю червень1990 року, я саме гостював у свого батька в Ростові-на-Дону. Росія готувалася до президентських виборів, лідером перегонів був Єльцин. Всі паркани і стіни були обвішані плакатами з його портретом, поверх яких красувалися написи: «Бориску – на царство!». Вже тоді росіяни сприймали керівника держави, як нового царя, царем, фактично, вважають нині і Путіна. Недаремно ж і Миколу другого проголосили святим, і царський двоголовий орел та царський прапор-триколор нині є символами Російської Федерації.
Повертаючись до теми братерства, хочу зауважити, що саме кремлівські керманичі цілеспрямовано руйнували міф щодо «споконвічного братерства українців і росіян». Руйнували своїм зверхнім шовіністичним ставленням до України та українців. Адже саме вони перетворили СНД в мертве, недіюче утворення, бо замість засад демократії і рівноправності, коли всі члени мають рівні права у прийнятті рішень, запровадили диктат Росії, мотивуючи це питомою вагою найбільшої держави – учасника (в ЄС, до слова, навіть найменша держава має рівні права, і всі рішення приймаються консенсусом). Саме вони, голосами Руцького, Жириновського, Дугіна та інших україноненависників, висловлюють справжнє ставлення до нашої держави, агресивне несприйняття її незалежності. Саме вони показали справжню суть «братерства», здійснивши агресію проти України, анексувавши частину нашої території, погрожуючи продовженням агресії та розпалюючи сепаратизм в південно-східних регіонах держави.
Все сказане вище відчула своїм серцем київська студентка, висловивши це у вірші. Та вона переконана, що Україна не підкориться новітньому цареві, що вона залишиться єдиною, бо, хоча ми всі різні і спілкуємось різними мовами, але ми – єдиний народ. Про це – її другий вірш.
Анатолій РЯБОКОНЬ.
Никогда мы не будем братьями
Никогда мы не будем братьями,
Ни по Родине, ни по матери.
Духа нет у вас быть свободными.
Нам не стать с вами даже сводными.
Вы себя окрестили «старшими»…
Нам бы – младшими, да не вашими.
Вас так много, а жаль – безликие.
Вы огромные, мы – великие.
А вы жмёте, всё вы маетесь.
Своей завистью вы подавитесь.
«Воля» слово вам незнакомое,
Все вы с детства в цепи закованы.
У вас дома – «молчанье – золото»,
А у нас жгут «коктейли Молотова».
А у нас зато кровь горячая,
Что же вы за «родня» незрячая?
А у нас всех глаза бесстрашные,
Без оружия мы опасные.
Повзрослели и стали смелыми,
Все у снайперов под прицелами.
Нас каты на колени ставили,
А мы восстали, и всё исправили.
И зря прячутся крысы, молятся.
Они кровью своей умоются.
Вам шлют новые указания,
А у нас тут огни восстания.
У вас царь, у нас демократия.
Никогда мы не станем братьями!
Я і ти – це і є Україна
Це моя і твоя війна
За мою і твою свободу.
Ти із Заходу, я зі Сходу,
Ми - щаслива одна сім’я.
І ніхто нас не роз’єднає,
Нас ніколи ніхто не здолає,
Бо ми разом – могутня сила,
Це моя і твоя Україна!
І весь світ нас з тобою знає,
Нас з тобою весь світ поважає,
Бо ми биті, та не подолані,
Ми з тобою ніким не підкорені.
А нам брешуть, а нас обманюють,
Нас, мов звірів, з тобою зтравлюють.
Але марно, дешева акція.
Я і ти – то велика нація!
І ніхто нас не роз’єднає,
Нас ніколи ніхто не здолає.
Ми тут вільні, царям не вклонимось,
Ми ніколи царям не підкоримось!
Бо нам воля дорожча золота.
Наше слово б’є краще молота.
Я і ти – це велика сила!
Я і ти – це і є Україна!
