Коли говорять «минуле століття», здається, мова йде про досить віддалений період часу. Та все ж навіть 20-30 роки ще пам’ятають окремі довгожителі, а середину та останні десятиліття - досить багато людей середнього і старшого поколінь. У минуле відійшла країна, що нагадувала великий гуртожиток «республик свободных», і нині кожна з них стала суверенною державою, що сама хазяйнує в своїй хаті, де своя правда. Але ж як тепер далеко не все бездоганно в житті суспільства, так і тоді не все було погано. В 50-70 роки у кожному населеному пункті району велося будівництво житла, господарчих споруд та закладів культури. Керівники колгоспів і радгоспі не менш зацікавлені були мати в селі хорошого завідуючого клубом, ніж, наприклад, агронома чи зоотехніка, а все через те, що тоді скрізь була потреба в робочій силі, а випускники шкіл та молоді спеціалісти охоче йшли працювати передусім в ті господарства, де дбали не лише про виконання планів, а й про дозвілля своїх працівників та їх родин. Однією із тодішніх знаних працівниць культурної сфери району була Валентина Микитівна Нємчик.
Від самого дитинства доля не стелилась їй під ноги барвистим килимом. Безтурботне дитинство дівчинки відібрала війна. У ті тяжкі роки, коли тато воював на фронті, мама Варвара Кузьмівна переїхала з малими дітьми із Одещини до села Солдатського нашого району. Там Валя і виростала, навчалася в школі, де полюбила гарні пісні і танці. В колгоспі імені Петровського тоді було багато талановитої молоді, дівчина згодом теж стала брати активну участь у художній самодіяльності Богданівського сільського клубу. Після школи вступила до Олександрійського зооветеринарного технікуму, а закінчивши його, працювала завідуючою фермою. Колектив, в якому трудилося багато юнаків та дівчат, виборов звання «Ударник комуністичної праці», а ще дарував односельчанам та жителям інших сіл гарний настрій чудовою концертною програмою. Після одруження з луганським хлопцем Володимиром Нємчиком, Валентині довелося змінити професію. Молода сім’я переїхала до Іванівки, де чоловік отримав посаду головного інженера колгоспу «ІІІ Інтернаціонал», а вона стала директором Іванівського БК. Її зусиллями цей заклад культури незабаром став кращим у районі. Там запрацювали гуртки, було створено агітбригаду та хор. Виступали не лише у своєму селі, а й на сцені районного Будинку культури, де глядачі їх зустрічали бурхливими аплодисментами. Тоді потяг до художньої самодіяльності остаточно переміг і допоміг визначитися з подальшою трудовою діяльністю. Після переїзду до райцентру, Валентина Микитівна працювала інструктором РБК та була обрана головою профспілки працівників культури. Тоді вона проводила районні семінари працівників культури, а також показові семінари на базі клубних закладів. На фото - один із них, що проходив у Іскрівському БК.
Валентина Микитівна була завжди трудолюбивою та дисциплінованою, вимогливою до себе та інших. Її портрет на протязі багатьох років не покидав районної Дошки пошани. Також жінка брала активну участь у громадському житті району. До людей відносилась з добром та повагою і відчувала таке ж ставлення й до себе. Саме співчуття і підтримка добрих, небайдужих людей допомогли їй перенести велике горе, що випало на її долю. Після автоаварії помер чоловік, а згодом і єдина донька. Тяжко жити одними спогадами і терпіти біль від вічної розлуки. Та з цією тугою Валентину Микитівну не залишили вірні друзі - Любов Новик, Марія Чечельницька, Людмила Висоцька, Ніна Романько, рідні і сусіди.
Жінка не схилилася під ударами долі, а стала ще сильнішою. Не зважаючи на свій поважний вік та проблеми із здоров’ям, вона вже третій рік доглядає за старшою сестрою, прикутою після травми до ліжка. Важко повірити, що цій гарній та невтомній жінці незабаром виповнюється 75 років. Тож хочеться побажати їй залишатись такою ж енергійною ще на довгі і довгі літа, а найголовніше - міцного здоров’я.
Лідія ЗАРЄЗІНА
