Схоже, на цьому тижні – вперше за останні ось уже багато місяців – районка не розповідатиме про так звані соціальні ініціативи нашого «турботливого» президента. Сьогодні, коли широкому загалу відкрилися завіси привласнених резиденцій: Межигір’я, Сухолуччя, Синьогори, - всі побачили, куди ж і на що саме було спрямовано основний акцент президентської щедрості і турботи. На тлі зруйнованої країни, занедбаних і занехаяних від постійної нестачі коштів міст, сіл та селищ вражаюча безсоромна розкіш та несмак повсякденного побуту вчорашнього Глави держави просто шокували і змусили всерйоз засумніватися в адекватності особи, якій народ довірив таку відповідальну місію – бути лідером нації. Мало чим відрізняється й побут його поплічників, недавніх стовпів режиму – вчорашнього Генпрокурора Пшонки та повноваженого представника України в Венеціанській комісії, свого часу сумновідомого грубим нехтуванням законності Голови Центральної виборчої комісії Ківалова. І, здається, ми сьогодні стоїмо лише на початку подібних, певне, ще більш жахливих і вражаючих відкриттів. Відтак уже особливо й не дивуєшся тому, що ці створіння віддали наказ фізично знищувати свій народ, тих, хто, на їх думку (і як виявилося – небезпідставну), почав становити загрозу існуванню цього безсоромного оазису розкоші посеред розграбованої країни.
У ці дні кожен сам перед собою ставить питання: а що ж ми, суспільство? Невже не бачили, не розуміли чи, принаймні, не здогадувалися, що насправді відбувається в країні? Певне, здогадувалися, але… мовчали. І за це, очевидно, маємо нести свою частку відповідальності, як мінімум – перед власною совістю.
Однак, на щастя, виявилося, що не всі серед нас ладні мовчати, терпіти й надалі знущання та приниження. Саме тому й виник революційний Майдан, саме тому й з’явилися сміливці, здатні сказати тиранові в очі, що він тиран, і мужньо вистояти під кийками, а потім і під кулями відданого тиранові «Беркуту». І кривлять душею ті, хто намагається все це пояснити лише прагненням наблизитися до Європи чи відірватися від Росії. Насправді, значно сильнішим чинником, що спонукав до протесту, виявилося небажання жити далі в наскрізь корумпованій країни, з продажним і зневаженим судочинством, з «силовиками», які чомусь, всупереч присязі, перетворилися з правоохоронців у владоохоронців, з суцільним потоком несправедливості і брехні, який став нормою практично в усіх сферах, що стосувалися взаємин держави і її громадян.
Гірко, що черговий шанс змінити наше суспільство нам дався цього разу так тяжко. Близько сотні героїв заплатили за цей шанс найдорожчим – власним життям. Ще кілька сотень здоров’ям – фізичним і психічним. Але вони змусили усіх нас повірити в свій народ, у те, що ми справді горда і вільна нація, яка заслуговує набагато щасливішої долі. І тепер з нашого боку буде непростимою злочинністю не скористатися знову дарованим нам шансом розпочати заново, з чистого аркуша будівництво по-справжньому вільної, соціальної та справедливої країни, країни, яку б поважали й цінували у світі і за яку нам ніколи б не було соромно. Переконаний, віднині за усіма нашими діями та вчинками прискіпливо спостерігатимуть душі тих, хто віддав своє життя саме за таку, омріяну нами Україну, хто навіки залишиться у нашій пам’яті й наших серцях гордим представником славної Небесної Сотні. І ми в жодному разі не маємо права схибити, не виправдавши їх сподівань.
Слава Україні! Героям слава!
Володимир КІФЕНКО.
