Серед багатьох українських прізвищ «Стрілець» з’явилося невипадково, адже на протязі кількох століть українцям доводилося боронити свою землю. Не уник цієї долі й Павло Якович Стрілець в роки Великої Вітчизняної війни. Тепер уже ветеран Великої Вітчизняної війни Павло Якович пригадує ті тяжкі часи лихоліття:
- В окупованому Петровому фашистів значно побільшало у 1943 році, коли Радянська Армія почала визволення України, і фронт проходив через наш район. Під час війни семирічна школа в райцентрі працювала і, окрім основних предметів, учні вивчали ще й німецьку мову. Коли в їхню хату поселили окупантів, то, завдяки шкільним знанням, Павлик міг дещо розібрати з їхніх розмов.
Йому пригадалося, як одного вечора німці добре випили і один з них взяв з маминих рук немовля і, притуливши до грудей, заплакав. Потім сказав ламаною російською мовою, що дома залишив таку ж крихітку. Ненабагато старший за нього солдат писав біля лампи листа мамі, в якої він залишився один, а, прочитавши, вкотре розривав його, і на очах з’являлись сльози. Дізнавшись про це, Павлова мама запропонувала переховати його, аби вберегти від смерті, на що той не погодився, адже знав, що за цей вчинок фашистів розправляться з ним і з їхньою родиною.
Не менш збудженим виявився і третій постоялець. Він гучно грав на гітарі, волаючи слова улюбленої пісні. Мама підійшла до нього і попросила співати тихіше, тому що налякані діти не можуть заснути. Той сердито глянув на неї і почав лаятись, тоді німець, котрий тримав сестричку, став між ними і промовив до мами: «Не чіпай його - він небезпечний фашист». На ранок німці вирушили на передову в напрямку села Зелене. Крізь сон Павлик чув, як мама потихеньку просила: «Прокидайся, вже корівку треба пасти». Відтоді, як батька ще в 1941 році забрали на фронт, він був опорою для неї і молодших шести братів та сестер. Коли фронт прокотився через Петрове, фашистська авіація частенько скидала смертельні «гостинці» по колонах радянських військ, котрі рухалися в напрямку Червонокостянтинівки. Від нальотів бомбардувальників (а їх було кожного разу більше двох десятків) гинули як військові, так і мирні жителі, горіли не лише хати. А одного разу, під час чергового нальоту, на їхньому десятку загинуло багато живності, а на подвір’ї родини Павла було вбито бичка, корову та кабанчика. Після звільнення Петрового неподалік розташувалася зенітна батарея, і хлопчина допомагав їм, чим міг, а бійці пропонували йому воювати далі разом. Коли ж юнак сказав про це мамі, та веліла йому дочекатися призовного віку. Тоді на фронт забрали багатьох старших товаришів, котрі були необізнані із військовою справою, тож на них нерідко чатувала смерть або поранення. Сімнадцятирічного Павла військомат залучив до патрулювання вулиць та охорони різних стратегічних об’єктів на території селища. Доводилося ходити по кілька днів пішки від села до села з військовими пакетами до сільських голів. А невдовзі вже й сам поповнив ряди новобранців. Восени 1944 року їхня колона крокувала до залізничної станції Долинської, звідки товарними вагонами доправляли до військової частини, розташованої в Миколаєві. На той час військове керівництво вже зрозуміло, що не варто посилати непідготовлених людей на неминучу смерть, адже зброї вже було достатньо, тому потрібно було бійців, котрі могли б її вміло використовувати. Отож Павла з товаришами навчали військової тактики, веденню рукопашного бою та стрільби з різної зброї, а ще він стажувався в шофери. Під час чергового військового завдання за кермом «Студебекера» транспортував боєприпаси у яссько-кишинівському напрямку, але потрапили під бомбардування. Тоді Павло Якович, отримавши контузію, кілька місяців взагалі нічого не чув. Після лікування у шпиталі успішно опановував мінометну справу, краще від усіх стріляв по мішенях із снайперської гвинтівки. Командир, запримітивши цей хист юнака, сказав, що із його здібностями та прізвищем йому потрібно бути снайпером. Та все ж на службі доводилося більше мати справу з вантажними автомобілями, здебільшого американськими. Згодом «газиком» возив навіть генерала.
Та найбільш пам’ятною подією у житті захисника Вітчизни став День Перемоги. Саме напередодні вишикувалися на плацу, командир сказав: «Ну, що ж хлопці, завтра на фронт». Та не судилося, вранці прокинулися від неймовірного шквалу залпів різної зброї, пізніше стало відомо, що ворог капітулював.
Служба Павла Яковича в лавах Радянської Армії тривала сім років. Демобілізувавшись, знайшов роботу в Жовтих Водах. У 1953 році одружився з петрівчанкою Марією Рубан, і тоді влаштувався працювати до Петрівського молокозаводу. Тут ветеран трудився аж до виходу на пенсію. За сумлінну працю відзначений безліччю Грамот і Подяк, а найголовніше - шанобливим ставленням людей, бо і дотепер має товариську вдачу та чудову рису характеру - людяність.
Сергій АНДРУСЕНКО
На знімках: в День Перемоги (2012р.); Павло Якович Стрілець (крайній справа) з бойовими побратимами (1944р.);
