Наприкінці минулого вже 2013 року в залі засідань районної ради відбулися звітні збори ради ветеранів Петрівського кар’єру, на яких підбивалися підсумки роботи за 2013-й рік та визначалися плани і завдання на рік 2014-й. У ході обговорення моєї доповіді (як голови ради ветеранів найбільшого в нашому районі підприємства) піднімалися і ряд інших злободенних питань. Зокрема, порушувалося питання про виділення в майбутньому постійного місця, де б ветерани могли проводити свої збори, наради, інші соціально важливі акції. Не оминули увагою і гострі проблеми сьогодення, зокрема говорили про роль і місце трудящої людини та її вплив на розвиток суспільно-політичних процесів у сучасній державі. Вплив сьогодні, говоритимемо відверто, - мінімальний. Принаймні найменший за останні майже 100 років. Зумовлено це, на наш погляд, недостатнім рівнем соціального партнерства між владою і суспільством, між працівниками і роботодавцями. І важливу місію посередництва в цьому, безумовно, важливому процесі мали б узяти на себе профспілки. Не секрет, що саме профспілкові організації в усьому світі є головним «комунікатором» в розв’язанні проблем трудящих, відстоюванні та захисті їх соціальних прав. Натомість у нас наявність профспілок визначається хіба що їх реєстраційною присутністю. Однак про результативну діяльність щось поки що мало де можна почути. Скажімо, за останні 22 роки, тобто відколи Україна стала незалежною державою, профспілкові лідери в нашому районі, здається, жодного разу не організували проведення святкових урочистостей з нагоди Першотравневих свят, та й самі жодним чином не засвідчили особистою участю причетність до цієї події. Хоча відомо, що на планеті Першотравень вважається своєрідним символом боротьби трудящих за свої права, а саме для нашої країни сьогодні цей символ, здається, є актуальнішим, ніж ще будь-де в світі. Свого часу якраз завдяки першотравневим протестним виступам трудящі домоглися права на 8-годинний робочий день, інших соціальних здобутків. Тож прикро, що цього дня у нас про них навіть не згадують, адже ці здобутки були позначені людською кров’ю і навіть людськими жертвами протестувальників – демонстрантів.
Отож серед рішень, прийнятих на зборах, було підтримане звернення до голови районної ради Світлани Тилик з пропозицією передати свій досвід роботи в профспілковій організації голові ради районних профспілкових організацій Л.Й. Куницькій, адже саме на Петрівському кар’єрі соціальний захист трудящих на сьогодні є взірцем для більшості підприємств і організацій району, й передусім – для агроформувань. Напрацьовані ж ці здобутки значною мірою були саме в той період, коли профспілкову організацію (у нас її називають «цехком») очолювала Світлана Олександрівна. І ці традиції на кар’єрі зберігаються й понині, без уваги профспілкових активістів не залишаються не лише теперішні працівники, а й колишні - ветерани праці кар’єру. Натомість, коли пенсіонерами стають працівники агроформувань району, зокрема ті, що починали свою трудову біографію ще колгоспниками, про їх життя і долю, про здоров’я і проблеми вже ніхто не цікавиться і, відповідно, не піклується. А це ж люди, котрі так само, як і ми, відбудовували цю державу в повоєнні роки, були її становим фундаментом, за що й отримали тепер ось таку «дяку». Це в той час, коли Президент нашої країни заявляє: «Ми перед ветеранами – у вічному боргу». То хто ж і коли планує цей борг хоча б частково повернути? Адже зневага до ветеранів, у свою чергу, викликає неповагу до традицій і здобутків багатьох попередніх поколінь загалом. Разом з тим ще два століття тому видатний класик російської і світової літератури Олександр Сергійович Пушкін говорив: «Неуважение к предкам есть первый признак дикости и безнравственности. Гордиться славою своих предков не только можно, но и должно, не уважать оной есть постыдное малодушие». А що маємо ми? І що ж ми за суспільство таке?
Повертаючись до діяльності профспілок, хочу запитати: а хіба не є моральним обов’язком саме цієї структури слідкувати, щоб дотримувалися права і інтереси пайовиків? Сьогодні так виходить, що лише виконавчі органи влади домагаються, аби дотримувалася норма виплати за оренду паїв, щоб процент цей ніде не був нижчим від 4%. А чому б і профспілкам не долучитися до цієї місії, чому не домагатися, щоб вказаний відсоток взагалі був не нижчим за 5%? Або чому не домагатися, щоб в кожному господарстві були створені усі умови для праці та відпочинку трудівників, щоб були виділені приміщення для проведення зібрань, відзначення скорботних чи урочистих подій і тому подібне? А то, скажімо, в ТОВ «Агрофірма «Фортуна» людям уже протягом п’яти років обіцяють виділити таке приміщення, проте далі обіцянок справа так і не пішла. А хіба ж ця проблема є актуальною лише в «Фортуні»? Ось тут би, здавалося, й мали б підключитися до її розв’язання профспілковіктивісти. Однак їх голосу поки що не чутно.
Отож хочемо ще раз звернутися до голови районної профспілки Л.Куницької: шановна Ліліє Йосипівно, будь ласка, скористайтеся нагодою довести на ділі, що в районі загалом і в господарствах зокрема, є, і готові до активних дій профспілкові організації. Зрозуміло, що сьогодні, з різних причин, робити це значно складніше, ніж за радянської доби. Тим відповідальнішою є роль профспілкових лідерів. Покажіть, що профспілки – це потужна сила, про яку повинні пам’ятати не лише 1 травня, а й 9 травня, 22-го червня та й узагалі - повсякдень і повсякчас. Вашими вірними помічниками мають стати ватажки галузевих профспілок – культпрацівників, медпрацівників, працівників освіти та усіх інших. Лише тоді ми зможемо спо-діватися, що життя усіх наших трударів та ветеранів змінюватиметься на краще.
Іларіон ГЛУЩЕНКО, голова ветеранської організації Петрівського залізорудного кар’єру.
