Не той учитель, хто одержав виховання й освіту вчителя,
а той, у кого є внутрішня впевненість у тому,
хто він є, ким повинен бути й не може бути іншим.
Лев Толстой

В сучасному стрімкому світі – світі новітніх технологій і неймовірних злетів людської свідомості здається є все… Сучасна поліграфія дивує нас своєю багатогранністю. Особливо цікавою є серія «100 великих», та в ній, як на мене, відсутня книга «100 великих педагогів», або «100 великих учителів».

Та однієї книги не вистачило б, щоб помістити в ній імена справжніх вчителів, чий образ вкарбований в дитячих душах. Це вчителі, що віддали свої серця дітям, та стали для них тим першим в житті дороговказом.  

Учитель - це покликання, учительство - це служіння, а не праця. Тому вчитель має працювати не ради заробітку, не для виживання чи прожитку, а для виконання своєї місії на землі. Тому ідеальний учитель - це такий, для якого вчительство - сенс життя. Його вища користь - бути затребуваним, бажати й уміти віддаватись процесу, не очікуючи нічого натомість. Це альтруїзм в абсолютному значенні. 

Про такого вчителя, що став світочем для багатьох дітей, хочеться сьогодні згадати. Це Іван Якович Антоненко – вчитель з великої літери, лідер, який вмів вести за собою та запалювати промінчик надії у всіх, хто йому довіряв. 

Іван Якович народився 7 березня 1933 року в селі Мишоловки нашого району (одне, на жаль, із зниклих) в сім’ї селянина. Роки його босоногого дитинства були перекроєні голодом та війною. Хлопець неодноразово дивився в очі смерті, та в будь-якій ситуації залишався людиною. По війні юнак закінчив школу та вступив до Олександрійського педагогічного училища. Тяга до точних наук спостерігалася в Івана ще з дитинства, тож по закінченню училища сімнадцятилітній юнак став вчителем математики Малинівської семирічної школи. 

Перші кроки Івана Яковича на педагогічній ниві були досить вдалими. Він зміг прищепити своїм учням любов до дивовижної науки – математики. Зрозумівши, що знайшов своє місце в цьому не простому світі, молодий вчитель вирішує продовжити підвищення власної педагогічної майстерності, вступивши до Кіровоградського педагогічного інституту.

Молодого, перспективного вчителя досить швидко помітили і запросили працювати інспектором Петрівського районного відділу освіти. Та Івану Яковичу щоночі снилася школа і дзвінкоголоса дітвора. Тож в 1964 році його було призначено директором школи-інтернату в Балахівці.

Крім педагогічного зростання, даний період приніс зміни і в особисте життя молодого директора школи. Він одружується з молодою, завзятою вчителькою - Таїсією Семенівною. Їх об’єднала не тільки школа та любов до дітвори, їх поєднала любов до математики. Незабаром в молодій сім’ї з’явився довгоочікуваний син – Олександр. 

Та доля знову посилає Івану Яковичу випробування. Його призначають директором школи, якої, фактично,ще не було. Потрібно було організувати і відкрити у молодому селі Володимирівці восьмирічну школу. (Діти працівників радгоспу змушені були добиратися на навчання до Ганнівки або до хутора Петрівського, і це викликало велике незадоволення у їхніх батьків). Під школу були виділені два нові багатоквартирні будинки (що призначалися для переселенців). Перед новопризначеним директором постало ряд першочергових завдань:

- як перепланувати житлові будинки під навчальні класи;

- як сформувати новий вчительський колектив, щоб це були не просто фахівці свого предмету, а справжні вчителі – сподвижники, однодумці;

- як правильно облаштувати шкільне подвір’я.

Дякуючи допомозі дирекції радгоспу, вдалося досить швидко зробити перепланування будинків. У першому корпусі розмістили 6 класних кімнат та два кабінети - фізики та біології, а також вчительську кімнату, кабінет директора (в якому знаходилася і бібліотека), та піонерську кімнату, що об’єднана була із музеєм. В другому корпусі знаходилося дві класні кімнати, майстерня, спортивний зал та шкільна їдальня. На подвір’ї школи збудували централізовану котельню, складські приміщення, створили геомайданчик, розбили фруктовий сад та стадіон. Батьки допомогли підготувати школу до відкриття. 

І вже 1 вересня 1968 року Володимирівська восьмирічна школа гостинно відкрила двері, вітаючи своїх перших учнів. Учительський колектив сформувався з молодих завзятих вчителів – новаторів. І вже за досить короткий час про школу у Володимирівці заговорили, як про одну з найкращих в районі. Знання, які вона давала своїм учням, були настільки глибокими і грунтовними, що вони без проблем продовжували навчання в інших навчальних закладах. 

Здавалося, все зроблено і вирішено, та сивочолий невгамовний директор знову б’є тривогу: два корпуси восьмирічної школи не можуть вмістити зростаючу кількість дітей шкільного віку. Тож знову будівництво - вже середньої школи. Учительський та учнівський колективи так прагнули розпочати навчання в новій школі, що майже все літо працювали на її будівництві.

 А директор, як завжди, в клопотах. Здавалося, що від його уважного погляду ніщо не сховається: ні поганий настрій колеги, ні розбишака карапуз, що спускається потайки перилами, ні особливості атмосфери в кожному класі. Іван Якович знаходив «золотого ключика» до кожного учня та вчителя: завжди вислухає, дасть пораду, допоможе …

Нелегка учительська доля, а директорська ноша - ще важча.

За довгу та кропітку роботу Іван Якович неодноразово нагороджений чисельними грамотами Петрівського районного відділу освіти, Кіровоградського обласного відділу освіти, грамотами Міністерства освіти УРСР, медаллю «За трудову доблесть». Івану Яковичу присвоєно почесне звання – «Відмінник народної освіти».

А 31 січня 1997 року страшна звітка облетіла район: саме в цей день перестало битися серце Івана Яковича Антоненка. 

Майже все вчительство району приїхало до Володимирівки того морозного лютневого дня, щоб провести в останній путь свого колегу, наставника і просто чудову людину з великим серцем. 

Він назавжди залишиться зразком справжнього учителя для мене та й для багатьох колег, які його знали, а також для вдячних вихованців.

Неля Дудник, вчитель історії Володимирівської ЗШ І – ІІІ ступенів