Не йдіть на пенсію, Степановичу!
20 вересня 2003 року. Зал засідань районної ради заповнений натовпом святково одягнених, усміхнених, радісно збуджених людей з квітами в руках. Вони зібралися, щоб вшанувати з нагоди 60-річчя Миколу Степановича Філіпенка – першого заступника голови райдержадміністрації. Тут разом з рідними і близькими ювіляра керівники і працівники апаратів райдержадміністрації і районної ради, представники відомств, відділів, державних установ і організацій. Збентежений ювіляр сидить у кріслі, підводиться і ніяковіє, коли найчарівніші жінки дарують квіти, цілують, промовляють найщиріші побажання, а друзі обіймають, міцно тиснуть руки. Голова РДА В.І.Ганжа пригадав, як був здивований ювіляр, коли дізнався що його призначено першим заступником, як із перших днів активно працював, щоб виправдати довіру. Того дня для Миколи Степановича співали пісні, читали зворушені вірші. Наступного ранку репортаж про урочистості почули по районному радіо тисячі слухачів. Тож коли М.С.Філіпенко йшов на службу, його щиро вітали всі зустрічні. А дві жінки просили: «Не йдіть на пенсію, Степановичу, бо на нашій вулиці ще немає природного газу».
Я згадав події більш, ніж десятирічньої давності, коли дізнався по обласному телебаченню, як бідує населення одного з районів, де навіть у райцентрі немає газу. Потім почув, що лише 27 відсотків населених пунктів Кіровоградщини газифіковані. І подумав, що якби не така особистість, як М.С. Філіпенко, то і в Петрове газ прийшов би на кілька років пізніше або й досі не дійшов би. Один мудрий дід сказав: «Найкраще, що зробив керівник району В.І.Ганжа – те, що призначив своїм першим заступником М.С. Філіпенка, хоч намічався інший, той, що пройшов триваліший вишкіл в райкомі партії».
Народився М.С. Філіпенко 20 вересня 1943 року в невеличкому селі Височанове Бобринецького району. Ставши дорослим, здобув професію кіномеханіка і 3 роки обслуговував сільських глядачів. Замолоду здобув популярність за сумлінне виконання своїх обов’язків. В армії служив у військах ПВО, водив командирський всюдихід. У розмови офіцерів ніколи не втручався, але вчився у них поводитися, шляхетно спілкуватися. В армії став комуністом. Повернувшись, працював водієм автобуса. Але його енергійність, уміння спілкуватися з людьми привели на посаду голови сільського споживчого товариства, яке об’єднувало пайовиків шістьох невеликих сіл. Трудився невтомно, встигаючи заочно навчатися в кооперативному технікумі. Товариство досягло товарообігу в мільйон карбованців, хоч при вартості буханця хліба 16-20 коп., бублика – 3-5 коп., а літра гасу (обов’язкового в асортименті сільмагу) – 7 коп., досягти високих показників було складно. У райкомі партії вирішили, що М.С.Філіпенку по-плечу складніша ноша. Направили в партшколу з підготовки керівних кадрів для сільгосп-підприємств. По закінченню партшколи був направлений у Петрівський район у крихітний колгосп в с. Олімпіадівку – заступником голови і секретарем партійної організації. Не минуло й року, як колгосп об’єднали з потужнішим. А М.С.Філіпенка «кинули» на стезю громадського харчування, де з перших днів зрозумів, що тут бувають ситуації, коли його знання, досвід, воля – безсилі докорінно поліпшити стан справ. План підприємство виконувало завдяки реалізації бубликів і солодощів через шкільні буфети і їдальні та ніколи не виконувало завдань з реалізації кухонної продукції. Бо ж сільський споживач заходив до кафе чи забігайлівки «остограмитися», випити кухоль пива, до якого нав’язували неапетитні пиріжки.
Добрий знайомий – голова колгоспу «Дружба» В.А. Свердленко запропонував посаду механіка, а оскільки був вічно заклопотаний розбудовою птахофабрики, порадив М.С.Філіпенку освоїти фах будівельника. Так Микола Степанович почав заочне навчання у Полтавському інженерно-будівельному інституті. Згодом став економістом у Міжколгоспбуді, а потім очолив колектив. З гордістю згадує, що економічно слабка і бідна обладнанням організація зрештою піднялася з колін, коли домоглася випускати до мільйона штук цегли, коли придбали на Закарпатті обладнання пилорами, деревообробні верстати, солідний запас будівельного лісу і дешевого шиферу. Будували корівники, телятники, добротні зерносховища. Микола Степанович гордий, що збудував Чечеліївську школу, кілька багатоповерхових житлових будинків, брав участь у здійсненні проекту будівництва «Малинівських черемушок» з 28 будинків і котельні.
Та почалася «розбудова». За вказівкою «згори» значну частину обладнання Міжколгопбуду було передано Олександрійському райагробуду. А на базі колишнього міжгосподарського комунгоспу створили комбінат комунальних підприємств з функціями сільбуду. Директором призначили М.С.Філіпенка. На перших порах нове об’єднання виконувало чималий обсяг будівельних робіт. Зокрема, на двох корпусах райлікарні замінили дахи, на замовлення населення зводили будинки, літні кухні, прибудовували веранди, копали погреби.
У липні 1994 року М.Філіпенку запропонували посаду заступника, а потім першого заступника голови райдержадміністрації. Найбільшим клопотом була центральна котельня, яка за проектом мала працювати на дешевому пічному паливі. Згодом останнє подорожчало, потім і зовсім зникло. Довелося перейти на дорожче дизельне, яке також подорожчало. Оскільки котельня за добу спалювала до 60 тонн солярки, виникла загроза, що вона «зжере» значну частину бюджету, тож Філіпенко наполягав, що ситуацію врятує газифікація. «Шеф» заперечував, що при фінансовому стані, в якому перебував район, газифікація нездійснена. Але природним газом вже користувалися в Петрівському, Володимирівці, Іскрівці, Луганці. Переваги блакитного палива були такі переконливі, що у 1998 році М.С. Філіпенко отримав доручення щільно зайнятися газифікацією. А восени 1999 року біля пам’ятного знака «Танк» зібрався величезний натовп з нагоди відкриття ГРС і запалення голубого вогника. Були тут численні гості з Кіровограда, Кривого Рогу, Жовтих Вод. Багатьом, причетним до газифікації Петрового, було вручено Грамоти, сувеніри, грошові винагороди. М.С.Філіпенко того дня отримав Пам’ятну медаль, іменний годинник від Президента України і популярну в той час гетьманську булаву. Попереду були грандіозні завдання з газифікації Петрового, де він мав ще зробити вагомий внесок.
Газетної сторінки не вистачило б, щоб описати перешкоди і труднощі при прокладанні трубопроводу Жовті Води – Петрове. Для врізки у магістраль високого тиску потрібно було на кільканадцять годин залишити без газу Жовтоводські підприємства і населення, оповістивши їх належним чином (за гроші!). Окремі керівники вимагали матеріальної компенсації за вимушений простій обладнання. Потім з’ясувалося, що 9 кілометрів труби високого тиску через відсутність так званого катодного захисту стали непридатні для експлуатації. Довелося шукати партнера, який зіпсовані труби дістав би з ґрунту, продав на металобрухт і посприяв придбати нові. Завдяки сприянню депутата О.Єдіна вдалося демонтувати рейки непотрібної залізничної колії, здати на металобрухт і таким чином дофінансувати прокладання трубопроводу високого тиску. Окремі партнери, дізнавшись, що прохач з багатого Маріампольського краю, просили посприяти у придбанні дешевого м’яса, вершків, овочів і фруктів, кавунів… Був і дуже напружений момент, коли партнер запитав М.С.Філіпенка, чи готовий той закласти під заставу свою садибу і автомобіль, якщо район не погасить заборгованість. Ризик був величезний, але Микола Степанович знав, що чимало петрівчан продали автомобілі, корів, сіно, дачні будиночки, щоб наступної зими мати дешевий газ в оселях, тому дав усну джентльменську згоду.
Була в житті Миколи Степановича темна смуга, коли помер син, залишила імпозантна дружина, сталися неприємності на службі і він опинився у стані глибокої і тривалої депресії. Вдова передчасно померлого колеги навідалася в житло Миколи Степановича, коли він лежав «пластом», не маючи змоги підвестися і ступити хоч один крок. Добросердечна жінка викликала лікаря, придбала рекомендовані ним ліки, самовіддано доглядала за хворим і недуга поволі відступила, а турботлива доглядальниця стала законною дружиною. 33 роки живуть у злагоді з Тамарою Олексіївною. Виростили і виховали доньку Таню, яка закінчила юридичну академію.
20 вересня Миколі Степановичу виповнилося 70. Незважаючи, що переніс операцію на серці, має гарний вигляд, тримається бадьоро. Як говорить про себе – потроху фермерує.
Коротко про те, що зробив для мене і районного радіомовлення М.С.Філіпенко.
У липні 1996 року мене викликав заступник голови райдержадміністрації М.І. Парасоченко і сказав, що мене звільняють з посади керівника районного радіомовлення за віком і наказав передати ключі від студії вчительці початкових класів Н. Проти незаконного звільнення протестували ветерани війни і праці І.М.Запека, Г.В.Шишкін, П.В.Коновалов, В.О.Сазонова, депутат обласної ради І.В.Корнієнко. Але при офіційному обговоренні кадрового питання мене підтримав М.С.Філіпенко, сказав, що доки працюватиме він, доти редактором радіомовлення буду я.
Так завдяки Миколі Степановичу я ще 8 років очолював шановане петрівчанами районне радіо.
Завершуючи розповідь, спробував уявити, що робив би Микола Степанович, якби Господь омолодив його років на 15-20 і він знову став би правою рукою глави району. Напевне збудував би агрегат з виготовлення альтернативного палива з соломи, непродуктивних стебел кукурудзи, соняшника… І, можливо, найперше - перевів би на таке опалення «свою» школу в Чечеліївці, далі – в Новому Стародубі, Зеленому… Певне, Микола Степанович енергійніше продовжував газифікацію району, щільніше взявся б за ремонт дахів, знайшов би, хто повинен ремонтувати міст і як його захистити від автопоїздів, знайшов би можливість врегулювати тариф на воду…
І якби вдруге налаштувався на заслужений відпочинок, люди знову просили б: «Не йдіть на пенсію, Степановичу», чекаємо ще добрих справ на благо громади.
Віктор ВЕНДРОВ, журналіст-ветеран.
