Олег Володимирович Гіюк людина в нашому районі відома. Про нього, як про голову районної організації ветеранів України, голову спостережної комісії при райдержадміністрації, та його активну участь у військово-патріотичному вихованні молоді вже не раз з’являлися матеріали на сторінках «Трудової слави». Всі знають, що він ветеран-афганець, але саме ця сторінка біографії О.Гіюка якраз найменше висвітлена. Тож їй ми присвячуємо сьогоднішню розповідь.
Народився і виріс О.Гіюк у Хмельницькому. Мати Олега здобула вищу бухгалтерську освіту, батько мав звання «Заслужений агроном України», державні нагороди, в тому числі орден Трудового Червоного Прапора, майже чверть століття очолював обласну насіннєву інспекцію. Як не дивно, син батьків з такими мирними професіями обрав для себе військову справу. Втім дивного нічого немає, бо в родинах і мами, і батька було чимало фронтовиків, і не всі вони повернулися до рідних домівок. До того ж у Хмельницькому було вище артилерійське командне училище ім. маршала М.Яковлєва, багато хлопців із заздрістю дивилися на підтягнутих курсантів і офіцерів.
Олег з юності дружив зі спортом, мріяв вирости справжнім мужчиною, тож без вагань подав документи в назване училище, яке закінчив у 1983 році, здобувши кваліфікацію офіцера з вищою військово-спеціальною освітою, інженера з експлуатації артилерійського озброєння.
Отримав направлення в Південну групу військ, в Угорщину, розпочав службу на посаді командира взводу управління батареї реактивної артилерії. Незадовго до випуску з училища Олег одружився з коханою дівчиною Світланою, з якою навчався у школі. Вона невдовзі приїхала до нього з місячним первістком, щоб розділити долю офіцерської дружини.
Після Угорщини продовжив службу в Київському військовому окрузі, а з серпня 1987-го по лютий 1989-го року довелося виконувати інтернаціональний обов’язок у Демократичній республіці Афганістан. Був командиром взводу – начальником сторожової застави. Про цей період служби Олег Володимирович розповідає дуже неохоче. Тож довелося користуватися не тільки його розповідями, а й свідченнями його бойових побратимів у соціальній мережі «Однокласники». Про нього колишні підлеглі, солдати його взводу, говорять з повагою, згадують добрим словом.
Артилеристам не доводилося, звичайно, ходити в атаку на позиції душманів, але разом з розвідниками завжди йшов у бойовий вихід один з офіцерів підрозділу, завданням якого було коригування вогню. Кожен вихід тривав 3–5 днів. Завданням взводу артилерійських систем БМ-21 («Град») було прикриття населеного пункту Гірішк, що за 50 км від Кандагару. В околицях діяло 26 бандформувань, тож бойової роботи вистачало.
Після того, як радянські війська залишили Кандагар, взвод перемістили у так зване третє кільце навколо Шинданду, де прикривали гірський прохід Алі Абат, щоб перешкодити підвезення душманам зброї, боєприпасів та іншого спорядження цим шляхом. Це була гірська місцевість з висотою над рівнем моря 1500 метрів. Укріплення облаштовували у скелях з допомогою вибухівки, адже окопи, траншеї та артилерійські позиції там з допомогою лопати не збудуєш - проживали в палатках і машинах. Вода - привозна, не завжди її вистачало, тож доводилося зливати з автомобілів, фільтрувати через протигази, щоб використовувати для приготування їжі. Начальник сторожової застави ніс відповідальність за все – охорону застави, виконання бойових завдань, організацію побуту, харчування тощо.
Крім взводу «Градів», які були розвернуті по трьох напрямках, до складу застави входили танковий, розвідувальний і вогнеметний взводи. Були свої особливості організації служби, які не завжди відповідали Статутам. Одного разу на заставу прибув старший начальник зі штабу і, побачивши, що солдати сплять, почав лаяти О.Гіюка за «непорядок». Йому ледве вдалося довести, що сплять удень, бо на нічний час припадає найбільше бойової роботи – обстріли території з метою перешкоджання пересування бандформувань, виконання інших завдань. Тоді начальник вирішив перевірити стан стрілецької зброї, але побачив у піраміді лише один автомат. Знову розкричався: «Де зброя, чому порушуєте порядок її зберігання?».
- Зброя у солдатів під матрасами, – пояснив йому О.Гіюк. А щоб зрозуміти, чому автомати перебувають поряд із солдатами, а не в піраміді, залишайтеся на заставі хоч на одну ніч.
На ніч полковник не залишився, поспішив пошвидше покинути заставу.
Найголовнішою вдачею О.Гіюк вважає те, що жоден із його солдатів в Афганістані не загинув. Донедавна він так не думав, був переконаний, що один тяжко поранений не вижив. Та не так давно отримав радісну звістку - виявилося, що він вижив і знайшов свого командира в «Однокласниках». Це для Олега Володимировича було справжнім святом.
У 1989 році О.Гіюк отримав направлення в Петрове на посаду заступника районного військового комісара. З 1999 по 2002 рік працював комісаром райвійськкомату, а після закінчення військової служби і дотепер працює в районній державній адміністрації на посадах, пов’язаних з оборонною та мобілізаційною роботою, взаємодією з правоохоронними органами. Як вже сказано вище - займає активну життєву позицію, бере участь у громадській та патріотично-виховній роботі.
Анатолій РЯБОКОНЬ.
