Герой моєї розповіді Анатолій Паскевич народився у трагічному 1941 році за 17 днів до початку Великої Вітчизняної війни. Батько Василь Никифорович з перших днів пішов на фронт. Мама Тетяна Петрівна лишилася з крихітним Толиком, дворічною Ніною та трирічним Миколкою. Сподівалися, що тато швидко переможе німчаїв, повернеться в родину і заживуть щасливим життям. Та загинув любий чоловік і тато у квітні 1942 року.
Неймовірна убогість в оселі солдатської вдови засіла на багато років. Трохи полегшало, коли Микола у 16 років пішов працювати причіплювачем, а потім трактористом на гусеничному тракторі. Згодом до тракторної бригади піде й Анатолій. Братам поталанило, що бригадиром був учасник двох воєн, орденоносець Микола Павлович Рева – їх рідний дядько. Він учив їх сумлінно трудитися, не ледарювати, не красти, оминати десятою дорогою сивуху і тютюн.
Старший брат аж до виходу на пенсію так і лишився трудягою-дизелістом. Анатолій же починав причіплювачем у Миколи. У 17 років отримав трудову книжку колгоспника і за перший рік виробив 403 трудодні, за десять місяців наступного – 481. А у вересні 1960 року пішов служити в армію.
Самовіддане захоплення футболом змінило життєвий шлях. Старший за Анатолія на 7 років Віктор Тилик, палкий прихильник футболу, теж починав грати ще в команді ветеранів П.Бардашова, М.Болгарина, І.Мовчана… Він як ніхто розумів пристрасть Анатолія і згодом дозволяв йому підміняти воротаря, чи когось з польових гравців. Вже у 15-річному віці А.Паскевичу доводилося грати в основній команді району. На початку 1959 року йому було присвоєно І-й спортивний розряд. А 2 вересня того ж року був призваний на військову службу. Служив під Києвом у полку протиповітряної оборони. Командування взяло до уваги, що новобранець має перший розряд з футболу, тож він став членом збірної полку. Армійські футболісти були шановані, але не мали поблажок чи моральних заохочень. Несли солдатську службу як усі. Тільки по суботах і неділях їздили на товариські зустрічі в інші округи. Анатолій став відмінником бойової і політичної підготовки, зростали і спортивні досягнення, став капітаном збірної полку захисників неба. Запам’яталася зустріч на полі поблизу Львова, коли забив у ворота суперників 8 тріумфальних м’ячів, ставши «зіркою». Через 3 роки повернувся в Петрове комуністом, маючи звання старшого сержанта і чудову характеристику. Брат Микола радив повернутися на трактора, мовляв, гарантовано матимеш хліб і до хліба, захочеш – вивчишся на інженера. Анатолій вагався, бо знав не лише про спортивну славу, а й про спортивні травми. І все ж, футбол вивів його на орбіту номенклатури, тож вирішив, що працюватиме там, де накаже партія. Поки Анатолій служив, його старший друг і наставник В.М.Тилик очолив районну раду союзу спортивних товариств і організацій. За його участі А.В.Паскевича зарахували інструктором згаданої райради. Не минуло й двох років, як 6 серпня 1965 року його затвердили головою районної ради союзу спортивних товариств і організацій.
З ностальгією згадує нині ті роки, команду своєї молодості – А.Польового, Г.Юрченка, М.Назарчука, М.Коржа, С.Гуля, А.Діброву, М.Стрижака, Л.Нерієвського,М.Висоцького (Омеляновича), В.Мальцева, Ю.Супереку.
Ставши на чолі спортивної спільноти району, А.В. Паскевич глибше зрозумів, наскільки важливо дбати про змістовне дозвілля сільської молоді. Домагався, щоб в селах були футбольні поля, а в кожному сільському клубі – гирі, штанги, помости. Один поважний чиновник якось зауважив йому, що на селі передусім актуальним лишається заклик «Тваринництво – ударний фронт!», все інше - другорядне. У відповідь почув, що коли не змінити ставлення до потреб молоді, то на «ударному фронті» залишаться лише підстаркуваті чоловіки та ветерани. Більшість керівників господарств з розумінням ставилися до потреб молоді, хоча були й винятки. Бувало приходить А.В. Паскевич до голови колгоспу, щоб той виділив кілька жердин та брусів для облаштування футбольного поля, а він відфутболює прохача до «комісара», котрий говорить відверто, що коли до стійлового утримання худоби не буде добудовано телятника – з нього голову знімуть, а за те, що вчасно не відгукнуться на прохання спортсменів лише насваряться пальцем. Та найбільшим клопотом було спорудження першого в районі стадіону. Активно підтримував А.В.Паскевича голова райвиконкому В.Н.Глоба, кращим другом став голова Міжколгоспбуду Г.М.Ужва. Та для робіт такого масштабу будівельна організація не була досить потужною і оснащеною. Не вистачало матеріалів, надходили пізно. 15 грудня 1970 року, відповідно поданої заяви, А.В.Паскевич був звільнений з посади голови комітету по фізичній культурі і спорту при райвиконкомі (так після реорганізації стала називатися посада голови ради союзу спортивних товариств і організацій). Того ж дня був призначений начальником Петрівської машинолічильної станції. Через рік – з 16 вересня 1971 року по 16 травня 1972 став майстром швейного цеху філії фабрики «Україна».
У травні 1968 року сталася визначна подія в особистому житті – його дружиною стала скромна красуня Ніна Усенко. Поскільки Анатолій був членом бюро райкому комсомолу, весілля справили комсомольське, молодят щиро вітав перший секретар райкому комсомолу В.М.Смаглюк. У квітні 1969 року Ніна подарувала Анатолію синочка Володю, у червні 1972 року – ще одного - Сергійка. 1972 рік став знаменний і тим, що Анатолія Васильовича призначили завідуючим районним відділом культури як вольову особистість, умілого організатора. Сам А.В. Паскевич вважав, що йому поталанило потрапити в колектив талановитих, сумлінних, небайдужих ентузіастів. Унікальною людиною була Ніна Остапова. За її участі активізувалися або були створені нові хорові колективи чи вокальні ансамблі в райлікарні, «сільгосптехніці», школі, райвідділі міліції, що дозволяли на урочисті концерти комплектувати багатоголосий хор в Будинку культури. Подружжя педагогів Людмила та Григорій Романови чудово співали дуетом. Григорій Москалець почав співати на сцені, ще будучи директором школи в Червонокостянтинівці, продовжував, ставши директором нової школи в Петровому, а потім очоливши районний відділ освіти. Працівники Будинку культури: Зіна Ганус, Володимир Кондрашов, Світлана Лемешко, подружжя Валентина та Анатолій Рябоконі, Надія Корольова, Леонід Старов, Павло Абрамов були справжніми перлинами сцени. У масових заходах брали участь Леонід Коротков, Володимир Корчагін. Більшістю хорів і ансамблів керувала Ніна Остапова, а особливу повагу здобула як творець агітбригади «Обрій», яка згодом здобула звання народної. Згодом почесне звання здобув і колектив «Джерело» Олександрівського сільського клубу. Хор «Сільгосптехніки» брав участь в обласному конкурсі. Заслуга А.В. Паскевича була в тому, що подбав про нові інструменти та театральні костюми, забезпечив сільські Будинки культури і клуби апаратурою для проведення вечорів відпочинку та дискотек.
Нового змісту і рівня набули масові заходи з нагоди ювілеїв Перемоги, передз’їздівських рапортів, відзначення Нового року, проводів зими, обжинків тощо. Звичними стали конкурси гармоністів, троїстих музик. Особливе захоплення викликали марш-паради духових оркестрів, конкурси вокально-інструментальних ансамблів. 10 років перебування А.В.Паскевича очільником відділу культури були успішними, на фоні області наш район постійно був у п’ятірці кращих. Як реліквію зберігають у родині фото, на якому секретар обкому партії з питань ідеології В.І.Пискун в присутності заступника голови облвиконкому Є.М.Чабаненко (знаменитої баби Жені) вручає Анатолію Васильовичу Диплом і кришталеву вазу за успішну участь в обласному огляді духових марш-парадів.
Ще працюючи в царині спорту, А.В.Паскевич здобув вищу педагогічну освіту, постійно вдосконалював свої знання як комуніст.
У кожному селі, в клубі чи Будинку культури у А.В.Паскевича знаходилися однодумці, надійні помічники. В колгоспі імені Леніна, де починав трудову діяльність, Л.Г.Донченко гарно співала, проводила тематичні вечорниці, концерти. Чудові голоси мали бригадир механізаторів М.П.Маломуж, головний зоотехнік І.Г.Стадніченко, головний агроном М.І.Остапенко, в цьому ж колгоспі працювали два самобутні гармоністи, які брали участь в конкурсах. В сусідньому колгоспі «Дружба» сильний голос приємного тембру мав «комісар» М.Ф.Савицький. Хірург райлікарні В.І.Бобров на самодіяльній сцені співав потужним басом. Євгенія Пилипчук (с. Червонокостянтинівка), Галина Михайленко (с. Олександрівка), Світлана Цупренко (с. Водяне), Іван Буртовий (с. Зелене), були зі своїми колективами активом відділу культури при проведенні масових заходів. Зазвичай всі «комісари» і голови профкомів брали участь у підготовці та проведенні творчих оглядів, особливо до ювілейних дат Перемоги. А у Водяному «комісар» М.О.Свищ грав на баяні і співав дуетом з бригадиром тракторної бригади К.Г.Ковалем. В Малинівці секретар парторганізації М.П.Конько злагоджено співав з ветлікарем Б.І.Громовим.
За 10 років перебування А.В.Паскевича на посаді завідуючого відділом культури (досі так довго ніхто не перебував) в районі побувало багато відомих митців: Ю.Гуляєв, Й.Кобзон, Л.Сенчина, Л.Лещенко, В.Толкунова, Е.Хіль. Щоб їх могли послухати якомога більше трудівників району, відділ культури організовував їх підвезення до найбільшої на той час зали кінотеатру «Інгулець».
Словом, А.В.Паскевич був авторитетним і компетентним очільником галузі культури. І раптом хтось з районних керівників згадав, що він не має музичної освіти, зловживав службовим становищем. Можливо, окремі порушення були, але вони не заслуговували навіть партійного стягнення. Та добрий знайомий порадив звільнитися, бо на його місце вже дібрали «достойнішого». На жаль, відтоді галузь культури почала поступово «затухати».
3 січня 1982 року був призначений заступником керуючого райсільгосптехніки з матеріально-технічного забезпечення. Було дуже приємно працювати з таким керівником як Г.Д.Аришака. Невдовзі А.В.Паскевича обрали головою профкому. Та в успішне підприємство прийшли «реформи». Постачальників виокремили в окреме підприємство «Райагропостач». В ньому А.В. Паскевича кілька разів переводили з відділу у відділ, у грудні 1986 року він був призначений начальником тракторного цеху. Однак фінансовий стан райагропостачу лишався критичним, вишукувалися можливості економити кошти, тож у липні 1991 року А.В.Паскевича звільнили за скороченням штатів. «Кинули» для стабілізації ситуації у банно-пральний комбінат, який спочатку належав райпобуткомбінату, потім став окремим комбінатом, далі – малим державним підприємством «Водолій». Він і тут показав себе здібним організатором: оснастив «Водолій» потрібними обладнанням, набрав штат і, що особливо важливо, - знайшов стабільних замовників. На перших порах підприємство працювало успішно, замовникам подобалися якість прання і прасування. Та настала кравчуківська «розбудова». Після того, як неймовірно зросла вартість електроенергії, гарячої води і пральних засобів, від послуг «Водолія» почали відмовлятися медичні заклади, дитсадки, гуртожитки. Купання в басейні стало дуже дорогим задоволенням. Директор просився у відставку – йому радили знайти собі заміну. Полегшено зітхнув, лише коли став пенсіонером. Я запитав у Анатолія Васильовича, де йому приємніше було працювати: в галузі спорту чи культури. Відповів, що найбільше сподобалося служити в армії, де за три роки став комуністом, старшим сержантом, професійним футболістом. Згодом жалкував, що не обрав саме хліборобську професію.
У шанованого подружжя Паскевичів виросли два сини. Обидва за порадою батька обрали хліборобську професію – закінчили Київську сільськогосподарську академію. Заможно живе Володимир, має двох доньок. Сергій – особлива гордість родини: він старший науковий співробітник Академії наук України, кандидат біологічних наук. Працює над відновленням навколишнього середовища після аварії на ЧАЕС. Має доньку і сина. На синів і онуків з нетерпінням завжди чекають Анатолій Васильович та Ніна Захарівна.
Віктор Вендров, журналіст-ветеран.
На знімку: Анатолій Паскевич, вчорашній воїн і армійський футболіст (фото 60-х років).
