Іван Романович Копійка народився 1921 року у Петровому. Закінчивши школу, пішов працювати у колгосп ім. Шевченка (був тоді такий у п’ятому десятку) трактористом. Так, працюючи на полі, почув звістку про війну. Спочатку з хлопцями хотіли тікати на тракторах, щоб їх де-небудь приховати, але не встигли – фашист уже сунув лавиною. Тож усі призвані хлопці й чоловіки направилися до військкомату у П’ятихатки. Там їм видали гвинтівки, вивели в поле, показали як користуватися зброєю, та розподілили по дивізіях. Іван потрапив у 189 гвардійську дивізію. За Тернами, біля підніжжя гори Баби, ще необстріляні новобранці змушені були прийняти свій перший бій. Багато їх там тоді полягло…
Далі перекинули на звільнення Кіровограда, де йшли тяжкі бої. Під селом Володимирівкою, де дислокувалася 189–та дивізія, вони не вщухали ні вдень, ні вночі. В одній із хат фашисти живцем спалили понад тридцять наших воїнів. Після боїв дізнався, що серед сотень загиблих полягли його семеро друзів – сусідів. Там і залишились лежати у землі братської могили. А Іван у тих боях зазнав тяжкого поранення у руку. У найближчому медсанбаті лікарі не могли нічого вдіяти, тож руку хотіли відтяти по саме плече. Але, на щастя, один із командирів допоміг відправити його з ешелоном поранених у Харківський госпіталь. Там руку врятували.
Після тривалого лікування потрапив у Прибалтику, де воював у розвідувальному загоні, в групі захоплення. Там теж довелося втратити багатьох соратників.
Звільняв Литву, Латвію, Естонію. Там і звістку про Перемогу зустрів. На радощах їхній групі, яка була найвідважнішою, відзначившись неодноразово на завданнях, командування надало місячну відпустку. Але по її закінченні, викликали знову (на всякий непередбачуваний випадок) до військової частини, що дислокувалася у місті Чкалові. Там довелося прослужити ще до 1946 року, після чого демобілізували.
Дома не засиджувався, відпочивши тижнів зо два, знову сів на трактора. Почалися трудові будні від зорі до зорі. Треба було і на землі працювати, і селище з руїн піднімати.
У тому ж році одружився на Ользі Пилипівні Пащенко, яка згодом все життя пропрацювала бухгалтером у банку. Народили й виховали двох синів, які також стали механізаторами. З’явилися онучата – живи та радій. Робота в руках Івана Романовича кипіла – був одним із найдосвідченіших механізаторів колгоспу, де пропрацював майже 70 років аж до самого його реформування.
Але не буває все дуже гарно на цьому світі: один за одним пішли із життя обидва сини, від чого дружина почала нездужати, а згодом теж померла. Власне здоров’я теж почало підводити, тож вирішив переїхати до онуки у Петрівське, де й понині проживає, бавлячись із правнучатами. Дідуся провідують його шестеро онуків, шестеро правнуків та двоє праправнуків, яким він, хоч і неохоче (бо дуже тяжко), розповідає про далеку минувшину, яку вони сприймають, як цікаву казку.
За мужність і самопожертву у роки Великої Вітчизняної війни Іван Романович Копійка нагороджений орденами «Красная звезда» та «Отечественная война І спепени», трьома медалями «За отвагу» та багатьма іншими нагородами. На моє запитання, чому так стримано розповідає про заслужені нагороди, відповідає: «А що там казати? Воював як годиться, не ховався за спини інших, завжди «ліз у саме пекло», тому, мабуть, і нагородили».
Сьогодні йому 93-й рік. У пам’яті багато чого вже стерлося, але й досі уві сні, як наяву, він знову проживає ті страхітливі бої, згадує своїх бойових побратимів та молиться, щоб ніколи його онучата не пізнали подібного лихоліття.
За кілька днів до відзначення Дня Збройних Сил України ветерана відвідали голова райдержадміністрації Т.Сакара зі своїм заступником Т.Панетою та голова Петрівської сільської ради Н.Лепська, щоб поздоровити з цим святом, а також із 70-річчям визволення району від німецько-фашистських загарбників. Вони вручили йому подарунок, цікавилися умовами проживання, проблемами, з цікавістю слухали розповідь ветерана про фронтові дороги та самовіддану працю, якій віддав більш ніж півстоліття.
Валентина РЯБОКОНЬ.
На знімках: ветеран Великої Вітчизняної війни І.Р. Копійка; в гостях у ветерана керівники району та Петрівської сільської ради.
