Час летить, немов наввипередки. Не зоглянулася голова Петрівського райкому профспілки Лілія Куницька, як на її трудовому табло вже добігає піввікова цифра. Час робить мітини тільки зовні, а душа не мириться з життєвим годинником: горить ідеями, планами, завжди готова гори перевертати.
Люди, певне, бачать її активність і не відпускають з профспілкової посади. Не раз просилася, збиралася «у відпустку», та спілчани зупиняють, кажуть, потенціалу у жінки «з моторчиком» вистачить на кількох.
Про профспілкову роботу колись не мріяла - життя несподівано саме вивело на цю стежку. І жінка вдячна долі за такий поворот. За 30 профспілкових років зрозуміла - це її стихія. А розпочала трудову біографію з улюбленої будівельної справи - в далекому 1964 році приїхала за направленням на Кіровоградщину майстром у Петрівську ремонтно-будівельну дільницю, згодом її переманили інженером у сільгоспуправління. Втім ця посада не зовсім влаштовувала - руки просилися до конкретної справи. Коли у колгоспі «Дружба» розпочалося будівництво птахофабрики на 56 тисяч курей-несучок, попросилася на «живу» роботу.
Тоді не тільки очолювала будівельний майданчик птахофабрики, а й встигла заочно закінчити сільгоспінститут. Та попрацювати за дипломом економіста-організатора сільгоспвиробництва так і не довелося, хоча вузівські знання пізніше часто ставали у пригоді. По закінченню будівництва птахофабрики селяни не захотіли відпускати жінку-ентузіаста і обрали головою профкому колгоспу, а через кілька років - секретарем районної профорганізації.
Це був період, коли профспілки переросли захисну функцію. Тоді вважалося, що радянського працівника захищати не немає потреби - цим опікувалася держава. На профспілки було покладено інше коло обов’язків: соціально-культурні, медико-виховні, побутове обслуговування. Навіть протезуванням зубів займалися. На той час це була авторитетна, потужна організація, яка налічувала близько 8 тисяч членів профспілки (на рівні сьогоднішнього обкому). Було зроблено багато. За безпосередньою участю профспілок майже у всіх виробничих підрозділах створювалися стандартні умови праці. За кошти соціального страхування, яке було профспілковим, у селах повністю збудовано соціально-культурну сферу. Сотні тисяч громадян, а точніше - усі бажаючі, за мізерну плату оздоровлювалися в санаторіях і профілакторіях, а діти - у піонерських таборах. Доплата на санаторно-курортну путівку становила від 20 до 50 крб., а до табору - 5 крб. У Петрівському районі діяв свій табір «Світанок». Фактично, захист працівників було зведено до формальності.
Який захист, коли усе було: робота, зарплата, послуги. Тоді дійсно все робилося для людини праці.
Біда прийшла з повним розвалом Радянського Союзу. Україна здобула Незалежність, а до влади прийшов клас нових українців, який чітко усвідомив, що єдиною перешкодою на шляху досягнення бізнесових інтересів можуть стати профспілки. Тому робиться все, аби применшити їхню роль, а то й розвалити. У профспілок забрали все: культуру, кіно, соціальне страхування. Крім того, позбавили їх законодачоі ініціативи.
На вершині цього розвального айсберга у 1992 році Лілію Йосипівну найпершу в області жінку обирають головою Петрівського райкому профспілки. У цьому ж році була прийнята найганебніша земельна реформа, яка в подальшому знищила у повному розумінні село і агропромислову галузь, ліквідувалися колгоспи, почали розпайовувати землю. Народжувалися сільгоспкооперативи, пізніше товариства, приватні фермерські і одноосібні господарства. Пішла хвиля масового безробіття та розпад профспілкових організацій. В першу чергу постраждали, тобто ліквідувалися обслуговуючі підприємства: міжколгоспбуд, шляхобуддільниця, сільгоспхімія, комбікормовий завод. Лише трудові колективи та керівники CВK «Агрофірма «Маріампольська» і СВК «Росія» не повірили в доцільність реформ і залишилися цілісними сільськогосподарськими підприємствами. А це значить - збереглися колективи, виробничі бази, соціальна сфера, яка обслуговує селян і понині... Зрозуміло, цьому сприяють профорганізації.
Результати колективної праці у цих господарствах, після першочергових платежів, розподіляються кожному працюючому відповідно до їхнього внеску. У той же час в приватних господарствах збагачуються лише окремі родини.
Збереження профорганізацій у цих господарствах посприяло поштовхом для їх відновлення в інших сільгосппідприємствах. Та не у всіх. Тіньова економіка не дає можливості охопити усіх працівників профспілковим членством. Як працівник, що отримує зарплату або її частину у конверті, вступатиме до профспілки, а тим більше у її складі відстоюватимемо свої права? Він і не проти, щоб його хтось захищав, консультував, але так, щоб ніхто про це не знав. Така непрозорість трудових відносин болем відгукується у душі профспілкового лідера, тож вона постійно через районну газету «Трудова слава» інформує населення про трудове законодавство, про необхідність укладання трудових договорів, можливі наслідки при їх відсутності.
Великої уваги Лілія Куницька надає колективним договорам. У цьому напрямку вона - професор. Під час укладання колдоговорів відпрацьовує зі своїм активом кожен пункт, щоб до дрібниць були враховані питання щодо поліпшення виробничих та побутових умов праці, її охорони та оплати. До речі, колдоговір СВК «А/Ф «Маріампольська» постійно утримує перші місця за підсумками конкурсу ФПО «На кращий колективний договір». Такі приклади дають сили ветерану профспілкового руху на подальшу роботу.
В її пам’яті багато гарних фактів. Аж не віриться, як за короткий термін змогли справитися з оновленням профспілкових документів спілчанам, адже їх близько 8000. Яскравою сторінкою увійшло в трудову біографію відкриття піонерського табору «Світанок», потім щорічне його заповнення дітьми.
Відправляли також дітей на оздоровлення до табору «Колос» на Чорному морі. Чимало з них бачили море вперше. Ті діти, які відпочивали у таборах, давно повиростали, але й досі згадують незабутні поїздки і дякують за них профспілці.
Важливу роль у виконанні функціональних обов’язків відіграють умови праці. А раніше районна профспілкова організація знаходилася у пристосованих приміщеннях (аби не надворі) в старій аптеці, прадавній школі... Але найбільша продуктивність праці наступила, коли райвиконком на баланс райкому профспілки передав самостійне приміщення. Це було невимовне щастя.
Це унікальна жінка хоча б в тому, що, маючи більше 10 років державної служби, а значить і можливість вийти на державну пенсію, не скористалася цим правом. Залишилася у профспілці і вийшла на трудову пенсію, як і більшість її членів. Їй не соромно дивитися людям в очі. Як вона говорить, цей випадок зігріває її душу, правда, морально, а не матеріально. Це за інших вона готова кинутися у вогонь і воду, а відстоювати власні інтереси не може. До громадських справ звикла: що б не запропонували виконувати «за спасибі» - не відмовляється. У 2001 році обрали її головою координаційної ради профспілок району - і досі успішно несе цю ношу. До речі, її координаційну раду ФПО визнала найкращою і узагальнила досвід роботи. Однією з перших уклала 10 років тому регіональну угоду з РДА. Зараз підготовлено проект нової регіональної угоди, йдуть переговори з цих питань з головою РДА Тамарою Вікторівною Сакарою та її заступниками. Тому є перспектива у новий рік вступити вже з новою угодою, а це полегшить соціально-економічний стан жителів району. Не раз доводилося бачити Лілію Йосипівну у переговорному процесі - завжди вражаюсь її принциповості, непохитності і вмінню переконувати. Це дипломат навіть вищого, ніж районний, рівня.
...За багато років дівчина з Вінниччини поріднилася з Петрівським краєм. Тут знайшла свою долю. Щоправда, особисте щастя було нетривалим - 20 років тому пішов з життя чоловік, її опора і надія. Виростила дочку Вікторію, яка закінчила Дніпропетровський університет і живе та працює в Києві. Вже й онуки стали дорослими. Юля закінчила університет народного господарства, Владислав навчається в національному університеті ім. Шевченка - майбутній філософ. Це її втіха і прихисток.
Колеги і друзі роблять висновок: жвавість і активність Лілії Йосипівні властиві ще з молодості. У вільний час займалася спортом, найбільше — велоспортом, навіть перший розряд має, брала участь в обласних і республіканських змаганнях. І досі любить будь-яке кермо: велосипедне чи автомобільне.
28 листопада Лілія Йосипівна святкуватиме свій сімдесятилітній ювілей. Тож бажаємо їй залишатися такою ж енергійною, активною, гарною та завжди стояти на захисті прав і свобод простих трударів.
Микола Чуйко, голова обкому профспілки працівників АПК
