22 листопада, напередодні Всеукраїнського Дня пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років, у Балахівській ЗШ І-ІІІ ст. відбулася година пам’яті за участі учнів 5-10 класів.
Метою заходу було прагнення сформувати в учнів щирі людські почуття, співчуття до трагічної долі рідного народу, громадянську відповідальність за його майбутнє.
Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ повинен осмислити трагедію, що сталася на нашій землі.
У 1933 році не було в Україні ні війни, ні потопу. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду лягло у могили – старих, молодих і дітей, і ще ненароджених у лонах матерів.
На вшанування світлої пам’яті жертв Голодомору в Україні у 1932-1933 роках ведуча оголосила хвилину скорботи. Хай ця хвилина для громадян нашої незалежної держави, співвітчизників за кордоном, для всіх людей доброї волі і чистої совісті стане актом поминальним, актом покаяння та перестороги. Хай у кожному місті й селі, у кожній оселі, в кожній родині старий і малий схилять голову перед пам’яттю невинно убієнних голодомгеноцидом, уклінно припадуть до їхніх могил, поставлять свічки перед образом Божим. Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла...
Діти запалили свічки і читали молитву К.Мотрич.
1932-й рік… Того року урожай хліба був гарний. Але прийшло розпорядження, що хліб роздали незаконно, тож почали забирати з домівок усе, що знаходили. Поступово насувався голод. Найстрашніше почалося весною 1933 року. Закінчилися останні крихти зерна. З’явилися перші померлі від голоду.
На світі - весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад – вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ – їсти, їсти, їсти… Люди їли все, що можна було жувати. Варили цвіт акації, зелену лободу змішували з товченими качанами кукурудзи, і щасливим був той, хто міг додати жменьку висівок. Від такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра. Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Батьки несли на цвинтар мертвих дітей у мішках, везли на візках, у кого була ще хоч якась сила. Вимирали цілі родини, особливо, де було багато дітей. Люди божеволіли з голоду. Почалося людоїдство. Мати зарубала свою дворічну дитину і зварила, аби прогодувати решту дітей. Скаламутився у неї розум, кричала тільки: «Ваня, Ваня, Ваня».
Чуєш, Йвану?
Чуєш, кличе мама…
Одягнути чистеньку сорочку.
Білий день.
Така червона пляма.
Озовись, загублений синочку!
Кличе світ.
Тебе за світка, Ваню!
Хоч одне розплющи, синку, очко…
Божевільна мати…
Біль…
Страждання…
Подивись, загублений синочку.
Стративсь розум
В ненажернім світі!
Господи, сокира на пеньочку…
І голодні перепухлі діти.
Не вмирай, зарубаний синочку!
А одне дівча підповзло до вікна і жалібно просить: «Тітонько, відріжте мені пальчик, я його з’їм, а то він не перекусюється».
Є страсті Господні, є страсті земні!
Почало поспівати жито на городах, люди теребили незрілі колоски і варили кашу. Дозріли вишні, а незабаром дали по 6 кг борошна з колгоспу, і це була сумна і важка радість. Деяким людям не допомогло вже ні борошно, ні молоко, і вони вмирали – було запізно. Живі почали відходити від голоду, і це був жах. Поверталася свідомість, а з нею вся гірка дійсність того, що сталося. Життя поверталося повільно, тяжко.
Голодомор 1932-1933 років – страшна трагедія в історії нашої держави. Голод поклав у сиру землю від 3,5 млн. до 9 млн. селян. Третина померлих – діти. Невідома навіть точна цифра.
Щоб не повторилися такі події, ми повинні знати і пам’ятати про них. Озиратися в минуле треба кожному. Людина не живе лише в одному часі, а одразу у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то ходитимуть по колу. Отож озиратися треба, щоб поплакати, бо це каяття. А головне – щоб зрозуміти.
У кінці розповіді була переглянута документальна стрічка про голодомор «Геноцид 1932-1933 років».
Алла Ткаченко, директор Балахівського СБК
