Цими днями в літературному житті Петрівщини відбулася ще одна значуща подія: в Кіровоградському Центрально-Українському видавництві вийшла з друку чергова збірочка сонетів нашого земляка Григорія Ліщенюка, яка, безумовно, стане справжнім подарунком для істинних поціновувачів високого поетичного слова. Як відомо, «Сорокоуст» (а саме таку назву носить книжечка) – це щоденне молитовне поминання на протязі сорока днів у ході Літургії, що здійснюється священнослужителями в Православній церкві. Однак в даному разі цикл поетичних творів, хоча й витриманий у форматі своєрідної молитви за долю людства, за долю рідної України, - насправді має значно глибший, філософський підтекст. Як зазначає у передмові до збірки інший відомий майстер художнього слова – поет Левко Воловець: «…автор не обмежується змалюванням природи і свого настрою, сердечних поривів та душевних терзань. Адже навколишній світ сповнений значними подіями і великими людьми, про яких не тільки можна, а й треба писати. У світі панують добро і зло, правда й кривда, чесність і безчестя, людяність та заздрість. А все, що є у навколишньому житті, має знайти своє місце в літературі, тим більше – в поезії…». Ще один висновок Л.Воловця в оцінці цієї збірочки, можливо, й надто категоричний, але теж такий, що з ним важко сперечатися: «У вовчому суспільстві й закони вовчі. А для такого суспільства найбільшими ворогами є християнська віра і самостійна думка людини. Тому ж, хто не відрікся від Христової віри, залишається молитися «до загратованої рами». Отже молитва в тюремній безвиході як єдина надія й засіб утвердження власної гідності. Молитва за спасіння душі. Так Григорій Ліщенюк показує всеосяжну роль молитви в людському житті, і тому його «Сорокоуст» можна з повним переконанням вважати достойною молитвою за наш народ і гноблену віками, але не скорену Україну».

Сподіваємося, що вміщені тут сонети стануть в нагоді й учителям-словесникам та старшокласникам при вивченні розділу «Література рідного краю». Повністю ж ознайомитись зі збіркою можна в читальному залі районної бібліотеки.

Сорокоуст

Сонет  1
В кімнаті тиша нидіє німа,
По стінах від гілок безлистих тіні.
У візерунках їхнього сплетіння
Сумні рядки знаходжу крадькома
І порятунку вже від них нема.
Свою у небі виглядаю зірку.
Душі моїй так холодно і гірко,
Все тіло наче сковує зима.
Вітри з дощами, ніби для забави,
В далекім лузі витоптавши трави,
На хризантемах пелюстки зірвуть.
Над літом, що згоріло по краплині,
Вони «Сорокоуст» читають нині,
Мені до ранку спати не дають

Сонет 2
Ловець думок, замріяний дивак,
Цинічний скептик і скептичний цинік,
Він істину єдину знав донині -
Що все своє життя прожив не так.
На себе одягнувши сірий фрак,
Аби його не помічали люди,
Ховався в тінь густу завжди і всюди,
Свої чуття стискаючи в кулак.
Давно йому на скроні випав сніг,
І він у те повірити не міг,
Що здатне ще кохати в нього серце.
Тепер усе віддав би залюбки,
Аби устами до її руки
Припасти, наче спраглий до джерельця.

Сонет 3
Пожовклі верби миють пасма кіс
У джерелі з холодною водою.
Здається, що сумує за весною
Багряною габою вкритий ліс.
Вже косами не дзвонить сінокіс,
Стернею поколовши вітру ноги.
А той, зірвавшись щойно край дороги,
Самотнього листка кудись поніс.
Ще позолота з кленів обліта,
І скрізь нудьгу навіює сльота, -
Я знаю, в цьому осені вина є:
Її ж бо фарби надто засумні,
Вони завжди нагадують мені
Про те, що в цьому світі все минає.

Сонет 4
Під вікнами сумує листопад
У мокрій з листя жовтого свитині.
Рвуть крилами на клапті хмари сині
Пташки, які не вернуться назад.
Але про те лиш тільки знає сад,
Як в зраненого птаха ниє тіло.
За ним він ллє на землю почорнілу
Сльозинки рос, ще важчі, аніж град.
Осінній день втече, либонь, за мить,
Його нікому вже не зупинить.
Й останній промінь сонця згасне скоро,
Впаде на землю ночі темна тінь.
Лиш сильний подолає далечінь,
А кволого чекає смерті морок.

Сонет 5
На кораблі хисткому день за днем
По океанах долі все блукаю,
Нічого за душею хай не маю,
Та віра є, а це вже головне.
Знов мого курсу буря не мине,
Та я її ніколи не боявся,
Не раз із нею сам на сам змагався,
Їй не здолати поки що мене.
Нехай стерно вже слухатись не хоче,
І бриз солоний виїдає очі,
І вже від щогли й сліду не знайти.
Вітри попутні дмуть мені у спину,
Я знаю, що сьогодні не загину
Й до берега зумію допливти.

Сонет  6
Чого, душе, ти бродиш уночі
Під вікнами покинутої, хати?
І що ти там волієш відшукати
При світлі майже згаслої свічі?
Тебе лякають криками сичі,
Гойдає вітер над лісами хмари,
Блукають сірі тіні, як примари,
Й рубають небо блискавок мечі
Коли ти знов повернешся туди,
Знайди в траві загублені сліди,
Я знаю, що вони повинні бути.
Якщо ж навколо там біліє сніг
Й тобі не сила відшукати їх,
То хату постарайся ту забути.

Сонет 7
Пастелі вересневі, аж гарячі,
Торкаються пожовклим листям рук.
Каштан, що впав зненацька, будить звук
Й ховається, аби ніхто не бачив,
В сухій траві. А сам, живий неначе,
Покотиться і втихне назавжди.
Та згодом ще нап’ється він води.
Як за вікном холодний дощ заплаче
І затанцює вітер по калюжах,
Закашляє, неначе дід недужий,
Забившись в шибку хворими грудьми.
Неквапно всюди осінь догоряє,
Вужем холодним в душу заповзає
Гнітючий морок сивої зими.

Сонет 8
Свої світи творю сьогодні з рим,
Папір ковтає їх, неначе воду.
Моя душа хворіє на негоду,
Снується листя спаленого дим.
Блукає вечір мороком рудим,
В саду безлистім порожньо і зимно.
Шепоче вітер вперто та невпинно,
Про те, що я не буду молодим.
Але в останню мить усе одно
Моє життя свідомість, як в кіно,
Назад перемотати не забуде.
Накриє тіло ночі темний плед,
І раптом недописаний сонет
Зорею упаде мені на груди.

Сонет 9
Аллі Ковалішиній
За вікнами блукає осінь пізня,
Кружляє жовте листя по землі,
Під хмарами навислими, в імлі,
Бринить птахів невідлетілих пісня.
Сухе гілля вітри ламають грізні,
Вони жалю не відають давно.
Я падаю у сум на саме дно,
Його обійми начебто залізні.
Холодна втома тіло все пройма,
Здається, що мене уже нема.
Важкі повіки закривають очі.
Пливу над болем скошених ланів,
Уявою фарбую смуток днів,
Понад усе боюся марев ночі.

Сонет   11
Романові Любарському
Гойдаються розвихрені дощі,
Прив’язані за хмари темно-сині,
І сонний ранок бродить по долині
В промоклому до ниточки плащі.
Рукою раптом доторкнеться щік,
Загляне у твої глибокі очі.
Немовби щось тобі сказати хоче,
Та потім відвертається мерщій.
Навколо тліє висохла трава,
В рудому листі вітер спочива,
Туманами вночі сповивши ріки.
Перед майбутнім всі страхи облиш,
Побійся душу застудити лиш,
Бо, як замерзне, то уже навіки.

Сонет  12
В покинутій хатині зі стіни
Я зняв стару, занедбану ікону.
Неначебто звільнив її з полону,
Німої тиші де панують сни.
Руками доторкнувся таїни,
Покрив її олією лляною.
І ніби диво сталося зі мною,
В мені озвався голос давнини.
Далеких дзвонів відгомін лунав,
Здалося, я іконописця знав,
Не раз вели ми дружню з ним розмову.
Тепер уже через багато літ
Намолена ікона на столі
Мені про нього нагадала знову.

Сонет  14
Монах
Як зараз душно в келії моїй,
Молитися вже більше сил немає.
Тривога все єство моє проймає,
І на душі - неначе буревій.
А ніч холодна дивиться з-під вій
Глибокими і чорними очима,
Хтось нидіє у мене за плечима,
Навіюючи біль журливих мрій,
Шепоче, що даремно ніби жив.
Ні сина, ні доньки не залишив.
На стіни свічка кида тіні сірі.
Я смерті анітрішки не боюсь,
Як прийде час - із нею я змирюсь,
Лише не хочу вмерти у зневірі.

Сонет  18
Приснився чи примарився, не знаю,
Далекий край, де жив я так давно.
У сутінки задивлене вікно
Старої хати, коло лісу, скраю.
Хоч я усе до краплі пам’ятаю –
І сад, і стежку, по якій ходив, -
Ховав для мене ліс багато див,
Але нічого там уже немає.
Зима усе снігами замела,
Гойдається густа важка імла,
І зашпори заходять в босі ноги.
Вернувся би, та сили вже не ті,
Мені так легко згинути в путі,
Тим більше, що нема туди дороги.

Сонет 39
Він має добрий слух та гострий зір
І, як для пса, розумні дуже очі.
Біда лиш в тім, що гавкати не хоче,
Коли, бува, чужий заходить в двір.
Не раз господар, наче безувір.
Ударить батогом його по спині.
Мовляв: «Собаки гавкати повинні,
А той лежить рудий, ледачий звір».
Така нещасна доля у собак.
Здається, втік би, та немає як,
-Міцний ланцюг не хоче відпустити.
Бо люди злі - цінують тільки лють,
Не гавкаєш - тоді нещадно б’ють
І від образи не дають повити.

Сонет 40
«Сорокоуст» завершу нині свій
І цей сонет для нього є останній.
Моя душа тепер в такому стані,
Що ніби хтось сповив її в сувій.
Колись було багато в неї мрій,
Та їм здійснитись так і не судилось.
Вони, здається, згодом всі розбились
Об гострі скелі сірих безнадій.
А я лише недавно зрозумів,
Що зберегти тоді їх не зумів
І тим собі сьогодні докоряю.
У порожнечу падаю на дно,
Дивлюсь на неба зоряне рядно
І рими в миску місяця збираю.