Під номером 96426
У цього подружжя пережитого вистачило б на кількох - така у жінки і чоловіка незвичайна доля.
Г.М. Артюх у 1938 році працювала помічником комбайнера. Як для слабкої статі робота, звісно, не мед. А ще водила загінками первістків вітчизняного тракторобудування. Ганна Миколаївна любила роботу в полі, бо цінила над усе хліб з голодного 33-го. Скільки померло тоді, скільки пухлих ледве-ледве дихало - не злічити! Працелюбну дівчину поважали, на трудодень одержувала добре. Шанували її за щире серце і таку ж вдачу. Грала на гітарі і гарно співала.
Вона і тоді була в полі, на тракторі, коли побачила у червні сорок першого фашистів. А вони їхали впевнено на мотоциклах і грали на губних гармоніях. Потім - крики і плач у селі, виття авіабомб, важкі роки окупації і голодний 47-й. Тоді доглядала колгоспних волів. Неймовірно важко було нагодувати кілька десятків круторогих, коли кормів катма. Доводилось рвати солом’яні стріхи. Ростила донечку Ларису, яка стала у селі теж шанованою людиною - понад двадцять років секретарювала у сільраді і кілька років була сільським головою.
Виховувала Ларису у ті пекельні роки сама, бо чоловік був далеко від рідної домівки - біля Дудинки. Одне непокоїло Жінку: чи виживе? Вижив на воді та брукві за колючим дротом гітлерівської неволі, а чи виживе шість років у сталінських таборах? У вину чоловікові ставилось, як і багатьом іншим, невиконання наказу № 227 («У полон живим не здаватися»). Ганна роботою тамувала біль душі. її нагородили орденом Трудового Червоного Прапора, часто одержувала подяки і грамоти правління колгоспу.
... Для червоноармійця Миколи Артюха перший день війни почався в районі Перемишля. Гітлерівці сподівались, що раптовим бандитським ударом, переважаючими у багато разів силами зімнуть, зітруть з лиця землі наші частини вже в перші години війни. Та не так сталося, бо мужньо билися солдати за рідну землю.
А він молодий, вродливий, загартований селянською працею, кмітливий, за кілька днів до початку війни у своєму 139-му стрілецькому полку 80-ї ордена Леніна дивізії. Командири заохотили відпусткою додому. Вже й гостинців купив, а тут наказ: «відставити відпустку!» Так і зустрів на кордоні перші дні війни.
Ще вчора стояла тиша, а вже 22 червня все навкруги ревіло, свистіло, гуло, чаділо. Сотні снарядів і мін здиблювали землю до самого неба. Доходило до рукопашних сутичок. Атака за атакою ворога ставали навальнішими. Змучені, зранені воїни відходили далі і далі від кордону. Біля Підвисокого, Умані вели бої в липні-серпні 1941-го з переважаючими силами ворога, оточені і обезкровлені. Боронились до останнього, розуміючи жах полону. Але не судилось вийти...
Суворо і велично шумів ліс в урочищі «Зелена брама». Сюди, на територію цегельного заводу і птахоферми, чужинці згонили рештки армій, влаштувавши концтабір, який називався «Уманська яма». Табір обнесли колючим дротом самі в’язні, гітлерівці навезли вівчарок.
Поранений, обірваний, худий Микола Артюх, напівзігнувшись, сидів поруч біля росіянина, льотчика. Обдумували план втечі. «Візьми мої документи, іди на Петрівщину, в Іскрівку, запам’ятай необхідні слова. Ти повинен вижити, літати», - умовляв Микола товариша.
Обидва надіялись і на викуп жителів. Одна жінка викупила 15 полонених. Мешканці ближчих сіл несли все цінне і вимінювали на нього нещасних. Під відкритим небом з голоду, холоду, від хвороб вмирали сотнями. Випили всі калюжі води. Полонених цькували собаками, над ними знущалися конвоїри. Спробували тікати, але невдало. Побої...
Групу обірваних, відібрали і повели, наче привидів, в напрямку Вінниці. До неї по-трапив і Микола. Дорогою все підбирав нагоду, аби втекти. І така трапилася! Дістався Іскрівки. Зажили рани, і ось він знову серед воїнів, воює. Але знову контузія, полон. Привезли в Кіровоград, потім в оту ж «яму». Тікав, та невдало. І уже Артюх в ешелоні бранців їде і їде залізницею, потім пливе морем. Чужа мова, чужа територія. Осло. Нарвік. Його номерний знак 96426. Гарчання собак. Люто періщать нагаями. В трюмах - не сила терпіти. Куди везуть? Згодом довідалися, що за 30 кілометрів від Нарвіка будується понад морем залізниця до заводу. Все споруджується дуже швидко і секретно. Відібрано будівельників, механізаторів. Серед них М.Г. Артюх.
«Норвежці ставились до нас добре, але ж ними командували фашисти, - згадував Микола Гордійович. - Допомагали нещасним харчами. Та війна закінчувалась і залізницю недобудували. Знищити полонених теж не встигли, хоч багато їх померло від важких робіт, побоїв, хвороб і ран».
Ешелони з полоненими із Норвегії через Швецію йшли на схід, потім пароплавом до Фінляндії, до Виборгу. Яке це щастя - рідна земля! Але чому зустрічають озброєні солдати? Чому так дивляться з ненавистю, недовір’ям? Чому всіх знову в особливий відділ? Там пояснили, що згідно наказу № 227 полонені - зрадники Батьківщини, народу і будуть відправлені у табори для відбування покарання. Артюх дізнався про свою долю: у Марійську АРСР на будови. Конвоєм повели на станцію, посадили у вагони, привезли в ліс. Ні бараку, ні землянки, тільки купа колючого дроту та частини до пилорами. Наближався холод, а дощі йдуть щодня. Харчі - крихта хліба, жменя крупи. Пиляли ліс, котили важкі колоди до циркулярки. Будували якийсь об’єкт і щодня ховали десятки друзів.
Але суд відбудеться пізніше, вже у Красноярську. Та й хіба то суд? На пересильному пункті сказали: 6 років відділених таборів. Звинувачення теж - за невиконання сталінського наказу № 227.
Скільки разів за цей час опинявся біля могили, скільки лягло в неї товаришів по нещастю, скільки переніс моральних і фізичних мук - не міг визначити, бо не піддається ліку така страшна арифметика, схована в лісах Колими, Сибіру, Заполяр’я.
Строк закінчувався, а страждання - ні. Дома дружина і донька. Як вони? А мороз - дихати ніяк. Холодні бараки. Теплого одягу і взуття ніякого. Споруджували поблизу порту Дудинка об’єкт спецпризначення. І знову його виручили умілі руки будівельника і механізатора.
Тяжко хворий М.Г.Артюх не вірив, що щось зміниться в його долі. Змінилося - як і багатьох, його було реабілітовано і повернуто йому чесне ім’я.
Пройшовши німецькі і сталінські табори, повернувся Микола Гордійович додому, працював механізатором, але здоров’я гіршало щорічно. Часто вчувалося гавкання собак, постріли, крики та стогін замучених. У снах від цього страхіття все тікав, тікав... А потім стали відмовляти ноги. Зрештою - зовсім не зміг ходити, хірурги скрушно хитали головами невдовзі ноги довелося ампутувати. Пересувався на «качалочці».
Вже давно немає серед односельців подружжя Артюхів - цих людей з незвичайними долями. Але не заростає стежина до їхніх могил: Ганна Миколаївна і Микола Гордійович живуть у вдячній і світлій пам’яті доньки Лариси, онуків і правнуків, тих, хто їх знав.
Єванжеліна КУЛЬШЕНКО
с. Іскрівка.
