Герой Соціалістичної Праці, заслужений винахідник і металург України І.І.СавицькийГерой із Корсунівки

Готуючись до відзначення 90-річчя утворення району, ми ще раз підняли історичний пласт подій та людей, які народилися в наших селах, відбудовували їх, піднімали країну після воєнної розрухи, але з різних причин виявилися незаслужено забутими своїми нащадками.

Іскрівська територіальна громада пишається тим, що три вулиці великого промислового міста - Кривого Рогу пов’язані з нашим селом. Так в Долгинцевському районі одна з вулиць носить назву Іскрівська, ще одна в Тернівському районі названа на честь нашого земляка, який народився в селі Шамово (Савівка), народного депутата Верховної Ради СРСР першого скликання Федора Івановича Лаштоби, і, нарешті, третя вулиця названа на честь ще одного нашого земляка Івана Івановича Савицького. Саме про нього й піде мова.

Прізвище Савицький було дуже поширене в Корсунівці, на одній вулиці одразу чотири сім’ї носили його, в тому числі людина, яка  згодом дуже багато зробила для Петрового – Микола Федорович Савицький, колишній голова селищної ради.

10 вересня 1913 року в Корсунівці Петрівської волості Олександрійського повіту в сім’ї селянина народився Іван Іванович Савицький. (Батько - Іван Калинович 1888 року народження, мати – Олександра Власівна 1893 року народження). В сім’ї  Савицьких вже був старший син Григорій (1911 р. н.). Жила сім’я мирно та щасливо, але недовгим було їх тихе щастя. Трагічною несподіванкою в життя  ввірвалася перша світова війна.

Страшна звістка сколихнула все населення, а в 1916 році в селі налічувалося 137 господарств, мешкало 690 жителів, з них 311 чоловіків та 379 жінок.

З Косунівки та прилеглих сіл Іскрівки, Таращанки, Маловодяного, Шамового, Новофедорівки на війну було мобілізовано106 мирних жителів. Пішов до війська й Іван Калинович. У тому ж році і загинув.

Олександра Василівна  вдруге вийшла заміж за Кирила Федоровича Савицького. У 1919 році в сім’ї народився син Василь, а пізніше, в 1927-му - син Микола.

Дитинство Іванове було, як і в кожної селянської дитини: з ранніх років пізнав важку селянську працю, на його плечі покладено було виховання молодшого брата Василя. Воду доводилося носити з нижньої вулиці. Втіхою та відрадою була річка, на берегах якої він проводив весь вільний час. Сім’я проживала в центрі села, поруч зі школою та церквою Покрови Пресвятої Богородиці, збудованої у 1897 році на кам’яному фундаменті, стіни були дерев’яні. (Фундамент церкви зберігся до цього  часу). В ті часи до церкви люди йшли і з радістю, і з бідою. В церкві люди всіх навколишніх сіл, а з ними і малий Іван проводили всі свята. Мама брала дітей на богослужіння. З 1920 року по1924 рік в даній церкві служив Микола Григорович Фоменко (1891 р. н.), а після нього - Михайло Степанович Вдовиченко 1892 р.н. Іванко любив спілкуватися з  священнослужителями.

У сільській школі (відкрита в1897 році), де навчався Іван, отримували початкову освіту діти корсунівських селян. У різні часи в цій школі працювали Михайло Логвинович Мотайло, Варвара Михайлівна Мотайло, Сава Логвинович Мотайло, Іван Трохимович Лучко, Степан Євменович Ткаченко, Софія Григорівна Неділько, Сергій Григорович Ламан, Семен Володимирович Юзефович та інші.

На той час життя було нелегким: ревоцюція, неврожаї, війни. Батьки жили бідно, не зважаючи на тяжку працю та утримуване господарство. Потрібно було допомагати сім’ї. Тоді й вирішив Іван податися на шахти Кривбасу на заробітки, добре, що Кривий Ріг поруч. Але влаштуватися на роботу було непросто – бажаючих хоч відбавляй. П’ять днів Іван простояв у черзі на біржі праці, спав уривками в дров’яному складі, а на шостий день, коли в невеликій торбинці вже скінчилися  нехитрі харчі, почув від біржового службовця: «Так, тримай свої документи та йди гуляй, віком  не вийшов». Іван був шокований, на очі навернулися сльози. Один із покупців робочої сили, який був присутній при цьому, побачивши розгубленість високого, широкого в плечах сільського хлопця, запитав:

- Ти звідки?

- З села Корсунівка Петрівського району .

- А батько є?

- Загинув батько. В 1916-му…

Тоді покупець, енергійно махнувши рукою, сказав чиновнику: «Добре, записуй мені, візьмемо».

Так, у неповні 16 років у 1928 році Іван Савицький потрапив на рудник імені Артема. Працював кріпильником, буровиком, навчався в школі робітничого факультету. В 1932 році вступив до Криворізького гірничо-рудного інституту, який закінчив у 1936 році за спеціальностю «розробка родовищ корисних копалин». Того ж року одружився на Марії Гаврилівні (1915 року народження) і відразу ж був призваний до лав Червоної Армії та зарахований курсантом авіаційного училища.

З 1937 по1939 рік працював керівником гірничої дільниці шахти імені Орджонікідзе, з 1939 по 1941 рік – головним інженером  шахтоуправління імені Орджоні-кідзе.

У 1937 році у Савицьких народився син Анатолій, а в 1938-му - дочка Ліна. Коли почалася Велика Вітчизняна - був евакуйований за Урал, де з 1941 по 1950 рік  працював головним інженером Гороблагодатського рудоуправління, з 1950 по 1955 рік – головним інженером Камиш-Бурунського залізорудного комбінату, а з 1955  по 1957 рік - керівником «Укрголовруди» міністерства чорної металургії УРСР.

Тож на той час, коли добровільно погодився звільнити високе крісло начальника на нижче – директора «шкандибаючого» комбінату, за плечима в нього вже був великий досвід гірника та господарника.

Про нового директора Південного ГЗК працівники дізнавалися з неофіційних джерел. Були на комбінаті ті, що працювали разом із Савицьким на довоєнних рудниках Кривбасу та в евакуації на Уралі. Тож різні чутки ходили про нього, але здебільшого позитивні.

Разповідали, наприклад, що коли він в 28-річному віці був головним інженером великого рудника на Криворіжжі, сталося так, що за технологічними обставинами треба було на 2 тижні  зупинити шахту. Такий термін на ремонт затверджений був «зверху» правилами виробництва робіт. Савицький, по молодості, правилами знехтував, розробив свій проект ремонту шахти без перерви видобутку. Разом із гірниками спустився в забій. Впоралися за дві зміни. Після цього за порушення правил інструкції проти інженера порушили кримінальну справу. Абсурдну ситуацію вирішив особисто нарком  чорної металургії  І.Ф. Тевосян, який прийняв інше рішення - преміював Савицького за сміливість, винахідливість, інженерний розрахунок.

Вступив І.І. Савицький на посаду директора Південного ГЗК у віці 44 роки 5 травня 1957 року, але проводити оперативку з керівниками ніби й не поспішав. Пройшло 3, 5, 9 днів … Багато людей не розуміли, в чому справа, коли ж нарешті відбудеться зустріч? А він щоденно відвідував рудник, цехи, професійно розмовляв з майстрами, керівниками змін, робітниками, бригадирами.  Лише на 22-й день знайомства з колективом зібрав першу особисту оперативну нараду з керівниками. Був небагатослівним. Говорив з начальниками цехів тихим, рівним, але упевненим голосом: «План на червень до вас доведений. Ви особисто  повинні довести його до кожної зміни, дільниці, до кожного робітника.  Обіцяю, що за виконанням плану  контроль буде посилений, і питатиму, не дивлячись на особистості. У кого є проблеми - звертайтеся, допоможемо».

Йому повірили, за ним  пішли. План було виконано і за червень, і за липень, і за рік. Це стало нормою.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 серпня 1958 року до Дня металурга, директору комбінату Івану Івановичу Савицькому було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна.

Радянський Уряд високо оцінив працю Савицького. Він був нагороджений трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Жовтневої Революції, орденом Дружби народів,  медалями «За доблесний труд в Великій Вітчизняній війні», «За трудову відзнаку», «За трудову доблесть». Він є лауреатом премії  Ради Міністрів СРСР, в 1982 році йому присвоєно звання «Заслужений металург України», а в 1983 році - «Заслужений винахідник України», «Кандидат технічних наук», автор наукових праць, володар авторських прав.

За час роботи  директором комбінату  І.І. Савицький приклав багато  енергії та вміння, щоб вивести колектив комбінату в число передових гірничо-рудних підприємств держави, створити  працівникам та службовцям  добрі житлово-побутові  умови, а селище Південного ГЗК зробити  найзатишнішим  та найгарнішим у Кривому Розі.

Своєю високою культурою, скромністю, чуйним ставленням до потреб та запитів трудівників заслужив велику повагу свого колективу.

Колектив комбінату, починаючи з 1957 року, протягом 25 років з року в рік виконував  та перевиконував державний план, багаторазово стаючи переможцем Всеукраїнських та Всесоюзних соціалістичних змаганнях серед гірничорудних підприємств, отримував  перехідний Червоний Прапор та грошові премії.

4 лютого 1965 року за успішне виконання завдань семирічного плану  з розвитку чорної металургії Указом Президії Верховної Ради СРСР  колектив комбінату нагороджено  орденом Трудового Червоного Прапора.

Наряду з вирішенням виробничих завдань з ініціативи та  під керівництвом Івана Савицького колектив комбінату виконав значні роботи з благоустрою селища, будівництву  додаткових дитячих садків, лікарень, поліклінік, магазинів, їдалень, шкіл, кінотеатрів, стадіонів, турбаз,  та інших культурно-побутових закладів. Було збудовано піонерський табір на березі Чорного моря, лікувальні корпуси в містах Яремче та Єсентуки, будинки відпочинку в Криму та профілакторій  на водосховищі Карачуни.

Савицький все життя навчався і навчав інших працювати. У 1958 році він спільно з колегами по галузі відвідав США. Американці створили станок вогняного буріння «Джой» відомоі фірми «Літкомпані». - А ми що, гірші? – спитав він аудиторію. Нашій делегації  їх показували на «безпечній» відстані, ні краплі технічної документації, ніяких знімків ми не привезли. Нам було заборонено фотографувати». 

Директор поставив завдання перед колективом створити такі ж станки.  Ідею підтримали в міністерстві, а також вчені Москви, Харкова, Кривого Рогу. Перший станок вогневого буріння був створений заводом «Гіпрорудмаш» в небувало короткий термін.  Випробовувався вітчизняний первісток в кар’єрі ПівденногоГЗК, демонструючи швидкість буріння, яка перевищувала показники аналогічних станків зарубіжних фірм. На одній з оперативних нарад  Іван Іванович просив оголосити по комбінату, що кожна пропозиція, направлена на удосконалення бурового станка і процесу розширення свердловин, буде розглядатися невідкладно. В архіві зберігся запис, датований 1970 роком: «Південний ГЗК відвідала  делегація у складі провідних керівників з 7 найбільших американських гірничо-рудних підприємств. Був теплий прийом, офіційні ділові зустрічі, знайомство гостей з комбінатом. Савицький супроводжував високопосадовців. При огляді збагачувальної фабрики один з гостей зауважив: «Ми на 10 років пізніше за вас приступили до будівництва подібної фабрики, але нам би дуже хотілося, щоб вона ні в чому не поступалася вашій». Це був комплімент, хоча він не всім гостям припав до душі. Інший представник задав запитання: «Містер Савицький, чим ви поясните, що в кар’єрі до цього часу застосовуються станки вогняного буріння? У нас їх вже немає» Савицький відповів без заминки: «Нам це вигідно».

В житті він часто брав ініціативу, яка межувала із законом та загрожувала йому, було багато конфліктних ситуацій. Наприклад, на комбінаті все робилося для  блага людини, для її повнокровного життя. Та у містечку не було облаштованого пологового будинку. Даний об’єкт не було закладено до проекту будівництва лікарняного містечка, а, як і на кожній новобудові, колектив комбінату, в основному, був  молодим, весілля святкували часто, і породіль треба було возити за багато кілометрів. Немало було скарг на відсутність свого пологового будинку. Але фінансування на цей архіважливий життєво необхідний об’єкт було відсутнім. Як бути? Закон треба виконувати. Роздумуючи, Савицький згадував рішучого у всіх справах  свого старшого товариша С.М. Мелешкіна, під керівництвом якого розпочинав свою роботу. Тож узяв в кінці кінців гріх на душу - побудував пологовий будинок під виглядом цеху. Порушення  швидко  розкрилося і… було пробачене: «Він же не для себе будував, для породіль», - прокомендував подію перший секретар обкому. А «незаконнонароджений» об’єкт тривалий час гірники називали «пологовим цехом» і були задоволені - легшим стало життя в їх сім’ях.

Виробниче завдання 1984 року колектив комбінату виконав. Директор І.І. Савицький  готувався до виходу на пенсію, він сам, не дивлячись на поважний вигляд, відмінним здоров’ям не відзначався. В 52 роки переніс серйозну операцію, яка була ускладнена  запаленням легенів, лікувався з цього приводу в московській Кремлівці. Лікування продовжувалося довго. Але, повернувшись у Кривий Ріг, видужав на здивування швидко. Допомагала дружина та і рідні стіни.

З того часу виглядав енергійним та заповзятим. Хвилина в хвилину, в один і той же час  високий, широкоплечий, він, не поспішаючи, заходив до свого кабінету. Чи був директор дійсно енергійним, чи відчував недугу, втому, чи був знервований невдачами - він завжди виглядав однаково - серйозним та зосередженим. Весь час був у русі, з кимось говорив, когось слухав, когось навчав, комусь дорікав. Усім своїм виглядом, голосом, рухом намагався підняти дух втомленим, закликати до порядку тих, хто провинився,  підбадьорити тих, хто втратив віру.

Але останнім часом директор все частіше почувався погано. Хвилювали зростаючі болі в ногах, проте здаватися недугам не бажав, обстежувався, лікувався. Хвороба все частіше приковувала до ліжка на місяць, на два… А справ на підприємстві було лавина. Тоді Савицький прийняв рішення, на яке далеко не кожен здатен. За 4 місяці до описаних подій у віці 72 роки  він добровільно подав міністру клопотання про відставку за власним бажанням.

10 вересня 1993 року інженерно-технічний персонал Південого ГЗК відзначив 80-річчя  Івана Івановича Савицького, з цього приводу в міській газеті було надруковано статтю, з такими словами: «Іван Савицький - епоха гірничих справ патріарх за-лізорудного виробництва. Козацького здоров’я Вам і мужності, яке ви проявляли на крутих життєвих дорогах!»

Через  два місяці в цій же газеті з’явився некролог: «На 81-му році життя зупинилось серце Савицького Івана Івановича, Героя Соціалістичної Праці, заслуженого винахідника і металурга України. Світла пам’ять про  нього назавжди залишиться в наших серцях».

За клопотанням ради ветеранів комбінату та рішенням міськкому вулицю Гайдара, де в будинку №3 проживав Іван Іванович, перейменовано на вулицю Савицького. Вона  розпочинається від стадіону, побудованого господарським способом за його ініціативи, тягнеться уздовж парку, спланованого за його вказівкою і закінчується біля широковідомої, що стала популярною, радонової лікарні. 

Замість епілогу хочеться згадати слова ще одного нашого також відомого земляка – поета Миколи Пироженка:

Колись, на радощі багата,

Одна, як перст, на всій землі

Стоїть старенька наша хата

В «неперспективному» селі.

 

Ані сусіда, ні сусідки,

Навколо нетрі, лобода…

Сама не зна, кого і звідки

Очима вікон вигляда.

 

А в ніч глуху, як хуртовина

Десь на горищі завива,

Вона, самотня, мов людина,

Прожите знов пережива.

 

То бачить: за горою блиска

і бій іде не на життя…

То чує: рипнула колиска,

А в ній заплакало дитя…

Микола Платошин, Іскрівський сільський голова,

Тетяна Платошина, завідуюча Іскрівською сільською бібліотекою.

На знімках: Герой Соціалістичної Праці, заслужений винахідник і металург України І.І.Савицький.