Розгублені світанки
Ти бігла й розгубила всі світанки,
Світанки, що дала тобі весна,
І ті казкові незабутні ранки,
Що дарувала кожен раз вона.
Та що ж тепер?
І де ж бо їх шукати?
Розгублені світанки у росі,
Вони чекають, поки ти на ганку
Знайдеш їх і збереш усі.
Намалюю Україну
Україну любу і чудову
Намалюю гарно я,
Всю прекрасну, різнокольорову,
Бо Вкраїна мила - це моя.
І пізнаю я її у книзі,
І знайду у полі колосків.
Як в голубки, в неї крила сизі,
І вона - це диво серед див.
Приспаний місяць
Різдв “яна ніч. Казкова ніч,
Яка ти особлива.
Ти нас лишаєш віч-на-віч
В очікуванні дива.
Зірки розставиш по місцям,
А місяць буде спати,
Бо знайдеш затишок пісням
У кожній теплій хаті.
Дівчина — весна
Вона іде по стежці боса,
А я милуюсь на її красу.
Я так люблю її волосся
Й троянди білі, вплетені в косу.
Вона щаслива... і вона до мене
Лиш раз єдиний погляд привела
І стало все тоді зелене:
Дерева, квіти і трава.
Вона ішла... ішла щаслива й боса
І не зійшла та ранішня роса,
Як розпліла вже довге те волосся.
Здається, то була весна.
Муза
Чому вона приходить - я не знаю,
Ніколи я не кликала її.
Щоразу, коли тихо я зітхаю,
Вона кладе квітки мені до ніг.
А я пишу... тепер пишу для неї,
Та вже вона не чує дивних слів.
Але, коли розквітнуть ті лілеї, -
Вона прийде до мене навесні.
Перехожий
Ти так схожий на мене,
Так схожий,
Ледь зачепиш мене у юрбі.
Ти — невинний простий
Перехожий,
Йдеш туди, куди йдуть майже всі.
Хоч ми напрямком різним ідемо,
Та ми схожі, мов краплі води.
Жаль, що йдеш, не помітивши мене,
І не знаєш, що я —це є ти.
Художник
Ти сидиш і малюєш портрет.
Мій портрет - це не просто картина.
Це — життя; це - падіння і злет,
Тут я аркуш, в житті - я людина.
Мій портрет. Саме тут. Саме так.
Не тоді, а вже зараз, не потім.
Я дивлюсь у вікно на той дах,
На сусідній будинок навпроти.
Закохана у сльози
Закохана. Закохана у сльози.
Сидиш самотня ти біля вікна.
А за вікном зима, гудуть морози,
А ти чекаєш, що прийде весна.
Закохана. Закохана у сльози.
Та на обличчі в тебе не печаль.
Тобі не жаль, що я пишу не прозу
Про тебе зараз, дивлячись у даль.
***
Так просто, так легко забути
Яке лиш безцінне життя!
Так просто сказати: «Ми - Люди!»
Та важко простить каяття.
На осуд так легко потрапить,
А важко нам сили знайти,
Щоб щиро прощення благати,
Забути і далі піти.
Так просто, так легко забути
Яке лиш безцінне життя!
Так просто сказати: «Ми - Люди!»,
Коли вже нема вороття...
***
У словах твоїх арфа бринить,
Я в слова твої тихо вслухаюсь.
Безнадійно надію плекаю
І стрічаю загублену мить.
Дуже просто надію розбить,
Та сліди її я відшукаю.
Ще вернеться, ще прийде - я знаю.
Та чи може вона ще ожить?
Краще небо
Троянда. Червона троянда.
Зів’янеш ти скоро, заснеш.
Як випаде сніг, я гірлянди
Почеплю й згадаю тебе.
Та що ж вже зроблю я для тебе?
Додому тебе не візьму,
Стоятимеш там ти у вазі,
Де неба не видно крізь стелю нудну...
***
Я дивлюсь у вологе вікно
І не знаю про що написати.
Чи, можливо, тобі все одно,
Що, читач мій, ти будеш читати?
Так цікаво мені, що тепер
Між рядків ти шукаєш невпинно.
Чи давно вже ти в пам’яті стер
Ті слова, що писала сумлінно?
Піду босонога
Коли ж він прийде,
Коли ж він настане
Той день, у який
Я піду по росі?
Босонога й щаслива
Отак несказанно
Неначе у хмарах,
Неначе вві сні.
