Козацькому роду – нема переводу
Іван Васильович Сердюк відомий на Петрівщині як краєзнавець. Ще з дитячих років він цікавився історією нашого краю, допитувався до дрібниць про родовід у своїх предків. Своїми знаннями сьогодні ділиться з підростаючим поколінням, готує публікації до районної газети. Говорити на дану тему він може годинами і розповіді його цікаві та захоплюючі. Тож у цьому номері ми публікуємо одну з його розповідей про минуле селища та про походження його роду - Сердюків.
Мого пра-пра-прадіда Карпа, 1715 року народження, ще малим привезли в нашу місцевість. Тут в ту пору була козача застава (кордон) під патронатом Петра Калнишевського, майбутнього кошового отамана Запорозької Січі. Створив цей кордон Калнишевський будучи полковником у ті часи, коли кошовим на Січі був Іван Сірко, і тому цей кордон так і звався - Петрова Застава. З роками слово Застава зникло з ужитку, бо змінилися пріоритети і в кордоні пропала потреба. А поселення Петрова залишилося, і до середини ХVIII століття тут уже було село Петрова зі своєю церквою – Покровською, яка була закладена в 30-і роки ХVIII століття. Із її введенням у дію село почало стрімко розвиватися і на початок ХІХ століття тут уже було дві церкви – Покровська на правобережжі Інгульця та Вознесенська – на лівобережжі, а в 1910 році було споруджено ще й третю церкву – Миколаївську, в 5-му десятку.
Кілька слів стосовно річки Інгулець. За оповідями старожилів, це була глибока, бурхлива річка, багата рибою. Водилося тут безліч всякої риби: щуки, карасі, окуні, соми, в’юни, лящі та багато іншої, що було, звичайно, значною добавкою до харчування. До Інгульця несли свої води безліч великих і малих приток, що робило річку повноводною та судноплавною. Але була вона бурхлива і норовиста – з кам’яними порогами, заводями та водоворотами великої сили. В одному з трагічних років (1840) від великої весняної повені було затоплено чимало садиб, городів, знесено всі переправи через річку. На відбудову від нанесеного лиха з казни було перераховано 18 тис. карбованців. Бували і в наступні роки повені, але такої, як в 1840 році, уже більше не було.
Тож річка наша в ХVII-ХVIII століттях була судноплавною. На землях, прилеглих до неї, росли ліси. Коли почалася інтенсивна розбудова села, то їх використовували на побудову хат, на паливо. Та так інтенсивно, що на кінець ХІХ століття лісів уже не залишилося, але річка ще довго зберігала свою судноплавну роль.
З побудовою Іскрівської греблі, з інтенсивним розорюванням прибережних земель колишній велиководний Інгулець перетворився на вузеньку маленьку річечку, або просто - велику калюжу. Русло заросло очеретом, зникло багато видів риб.
Та повернімося до розповіді про рід Сердюків. Ким був батько мого пращура Карпа і чому він сюди переїхав - лишається тільки здогадуватися. З розповідей знаю, що всіх козаків, які брали участь у бойових походах, для відновлення сил, заліковування ран, а разом з тим і вдосконалення своєї бойової майстерності, направляли саме на такі застави. При кожній з них були досвідчені, загартовані в боях козаки, які передавали свої навички у володінні зброєю та інші військові премудрості іншим козакам. За станом здоров’я, через поранення чи за віком, вони вже не могли брати безпосередню участь у бойових походах. І тому були такими собі тренерами запорозьких козаків. Можливо, батько Карпа Сердюка теж потрапив у якусь із цих категорій козаків, та ще й до того встиг одружитися. Як би там не було, але мій пращур Карпо в дитячому віці потрапив у наші краї, тут він пустив міцне коріння – Сердюківський рід. Коли Карпо змужнів, то народив Якова, Яків - Касяна, Касян - Мирона, Мирон - Василя, Василь - Івана, тобто мене.
Хочу зупинитися на дідові Миронові Касяновичу і його дітях, тобто моїх дядьках та тітках. Мирон Касянович був третьою дитиною від другої дружини батька - Касяна Яковича, від першої дружини було двоє дітей, від третьої – один син, тобто, всього в батька було четверо дітей. Отже, третьою дитиною від другої дружини батька став син Мирон – 1884 року народження, який, віддаючи данину часові, боровся за своє місце під сонцем, виростаючи справедливим парубком, який умів постояти за себе. Коли Мирон був підлітком, він подружився з відставним вільним козаком Семеном Васютою - ковалем, який свого часу був пластуном (розвідником) у запорожців. Семен і навчив Мирона справедливості та умінню постояти за себе. У Семена найдошкульнішою лайкою було «Ідолова голова» та «Анциболок» (значення останнього невідоме). Вся наука Семена Васюти стала у пригоді на все життя моєму дідові. Перший приклад: від діда ніколи не було чутно кріпкої лайки, крім «Басурмени» та «Самураї». Останнє було наслідком участі в російсько-японській війні 1904-1905 років. За участь у ній Мирон Касянович був нагороджений орденом Святого Георгія ІІ ступеня. Нагородив його сам командир дивізії за такий подвиг. Д.М. Білаш (теж петрівчанин) служив фельд-кур’єром при штабі дивізії і йому потрібно було доставити листа в один із полків цієї дивізії. Так сталося, що кур’єра з листом захопили японці. Мій дід тоді служив у полковій розвідці, і коли у полку стало відомо про прикрість з кур’єром, командир полку запропонував добровольцям здійснити рейд до японців і звільнити полоненого. Мирон Сердюк, як земляк Білаша, з трьома добровольцями взявся за цю справу, яку з успіхом без втрат було виконано – повернуто і кур’єра, і листа, і ще й взято в полон японського нижчого командира. За цей рейд мій дід і отримав «Святого Георгія» ІІ ступеня і звання унтер-офіцера (сержанта). А з Білашем після цієї події вони стали побратимами, поклявшись у вічній дружбі між ними, їхніми дітьми та їхніми сім’ями. Ця дружба була підтверджена усім життям, дружили не тільки герої японської, а і їхні діти. «Святого Георгія» ІІІ ступеня мій дід отримав у 1916 році, коли став учасником Брусилівського прориву в Польщі, але, отримавши тяжке поранення, він був комісований з діючої армії. Подальша доля цих високих нагород виявилася сумною: під час голоду 1921-1922 років, для порятунку сім’ї, дід обміняв їх в селі Аврамівці (Новому Стародубі) на два клунки (по 2 пуди в кожному) зерна. Розповідають, дід навіть пустив сльозу, коли віддавав ці нагороди, хоча, відносно сліз, був скупим. Цим обміном дід здійснив ще один подвиг - врятував сім’ю, заслуживши пошану та вдячність за чуйне серце в усіх наступних поколінь Сердюків. А їх у сім’ї виявилося дуже багато. Тільки рідних дітей народилося і вижило семеро – п’ятеро хлопців і двоє дівчат, була ще і третя дівчинка, але вона померла ще немовлям. На долю дідових Миронових дітей випали важкі випробовування, але вони з честю пронесли через роки велике звання Людини.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, четверо дітей Мирона Касяновича стали безпосередніми її учасниками, і вже коли діти з’їхалися після Перемоги до рідної домівки при орденах і медалях, то батько вивів їх до двору і низенько вклонився в ноги зі словами: «Спасибі вам, що не пустили дурну славу про наш рід», а потім тричі кожного розцілував. Усі сини і дочки Мирона Касяновича були в шані у людей за свою працездатність, своєрідний гумор та у ставленні до людей. Один із прикладів: у сільському клубі колгоспу ім. Леніна, в сьомому десятку, в шістдесяті роки ХХ століття діяв самодіяльний театральний колектив, куди збиралися однодумці та любителі сцени. Очолили цей колектив дві сім’ї Сердюків, два брати – Василь Миронович та Олексій Миронович. Але основою колективу були їх жінки – Надія Данилівна і Марія Андріївна. Цей колектив на протязі десяти років об’їздив увесь район із п’єсами наших українських сценаристів і з такими творами, які навіть не кожний професійний театр брав до свого репертуару за складність. Але наші любителі брали до репертуару те, що красиве, щоб людям сподобалося. За період свого творчого шляху були зіграні твори «Дай серцю волю – заведе в неволю», «Назар Стодоля», «Майська ніч», «Кайдашева сім’я», «Фараони» та інші. Самодіяльні артисти відродили щедрівки і колядки, з якими обходили своїх знайомих та усіх бажаючих послухати народний фольклор і помилуватися на самих колядників. Наші театрали також брали активну участь у хоровому колективі колгоспу ім. Леніна, який не раз виборював призові місця як в районі, так і в області.
Ще про одного представника Сердюків хочу розповісти. Шостою дитиною у сім’ї діда Мирона був мій дядько Микола. Його призвали до армії в 1944 році, коли Петрівський район вже був повністю звільнений від німців. Служити йому довелося довгих вісім років у Чорноморському флоті, частина якого базувалася в Одесі, на Гвардійському крейсері «Красный Крым». Демобілізувався мічманом. Від нього «захворіли» морем усі його племінники: Леонід (син сестри Надії) та Михайло й Іван (сини брата Василя).
Дядько Микола був високим, міцним, як дуб, чоловіком. Коли приїздив у відпустку, завжди привозив у подарунок своїм племінникам матроські ремені, комірці і безкозирки з гвардійськими стрічками. На крейсері у своїй каюті у дядька були гирі по 24 кг, з якими він виконував вправи, а в вдома таких гир не було, тому ми ставали їх заміною. Дядько брав нас за ремені і високо піднімав – радощам нашим не було меж. Як таким дядьком не пишатися, особливо в дитячому віці?!
У даний час із цієї багатодітної сім’ї в живих залишився лише один представник із древніх поселенців Сердюківського роду - почесний житель селища, ветеран Великої Вітчизняної війни, гвардії підполковник Радянської Армії Сердюк Олексій Миронович, якому 27 лютого 2013 року виповнилося 97 років.
Ми - діти й онуки, пишаємося своїм древнім петрівським родом Сердюків, завжди і в усьому беремо з них приклад. Добрі люди і їх добрі справи не забуваються, а передаються із покоління в покоління.
Спілкувалася Валентина РЯБОКОНЬ.
На знімках: О.М.Сердюк (1939 р.).
