І це вже не ілюзія, це – об’єктивна реальність
Сьогодні усі вітчизняні (та й не лише вітчизняні) спортивні інформаційні агентства буквально «киплять» цією сенсаційною новиною: футбольний клуб «Інгулець», що з невеличкого селища на Кіровоградщині, у півфіналі національного Кубку вибив з розіграшу одного з найреальніших фаворитів турніру – команду, що має значний досвід виступів у єврокубкових змаганнях, яка, говоритимемо прямо, - не розглядала «Інгулець» серйозною перешкодою в боротьбі за вихід до фіналу. Хоча головний тренер луганчан Юрій Вернидуб і робив напередодні гри формальні компліментарні реверанси на адресу нашої команди, однак те, що зазнати поразки в Петровому він не очікував, стало зрозумілим , коли знайти в собі мужність пояснити її причини на післяматчевій прес-конференції він не зміг, відрядивши на неї свого помічника Олександра Грицая.
А перед тим, нагадаємо, «Інгулець», начебто також сенсаційно, здолав ще двох представників Прем’єр-ліги – ФК «Маріуполь» в 1/8 фіналу та ФК «Карпати» в чвертьфіналі.
Але, якщо вдумливо проаналізувати пройдений нашою командою шлях, то, напевне, сенсаційність – це не зовсім те слово, яке підходить для оцінки досягнень підопічних Сергія Лавриненка. Скоріше, це закономірний результат наполегливої повсякденної праці, яка, зрештою, і мала принести свої плоди. Це результат щоденних наполегливих виснажливих тренувань, ефективної селекційної роботи, застосування сучасних і прогресивних методик і тактичних схем. Та ще секрет успіху «Інгульця» - це надзвичайно сприятливі умови для розвитку команди, створені президентом клубу Олександром Поворознюком, і, безумовно, - тренерський талант Сергія Лавриненка, якого вже сьогодні чимало фахівців називають одним з найперспективніших тренерів вітчизняного футболу.
Та повернімося до самої гри. Будьмо відвертими – багато хто з нас уже був щасливим від того, що «Інгулець» грає у півфіналі, тож уболівальники, напевне, з вдячністю сприйняли б будь-який результат, враховуючи те, з ким нам доведеться грати. Єдине, на що сподівалися, що «Інгулець» покаже гідну, натхненну гру. Але в те, що «Інгулець» зможе здолати досвідченого єврокубкового бійця, напевне, вірили не усі. Та головне, що в це вірили самі футболісти, розуміючи, що іншої нагоди, аби реалізувати свій потенціал, можна дочекатися нескоро, в той час, як досвід попередніх зустрічей з представниками «вишки» показав, що з ними цілком можливо тягатися на рівних. Перевагою ж «Інгульця», зрозуміло, було й те, що на команду не тиснула відповідальність за результат: уже навіть сам факт проходження до півфіналу сприймався як подвиг, тож можна було грати в своє задоволення, намагаючись лише цікавою видовищною грою потішити уболівальників та й самих себе. Натомість для «Зорі», безумовно, відповідальність була надзвичайно високою: по-перше, перед командою ніхто не знімав завдання потрапляння в Єврокубки, а по-друге – поступитися команді з провінційного селища, яка, до того ж, фактично, є середняком Першої ліги, ні власниками клубу, ні його прихильниками така можливість взагалі навряд чи допускалася. Принаймні, упевненість представників «Зорі» у своїй перемозі відчувалася ще в ході передматчевої наради, хоча прямо про це й не говорилося, проте «читалося» в окремих фразах, висловах, коментарях.
Насправді ж ми побачили, що «Інгулець» знову аніскільки не знітився перед визнаними авторитетами і зіграв, як умів, у свою цікаву, комбінаційну гру, намагаючись не поступатися зірковим опонентам на жодному клаптику футбольного поля.
Дещо заважала, щоправда, обом командам розкрити увесь свій потенціал не зовсім сприятлива для футболу погода – сльотавий дощ, що, з невеликими перервами, не вщухав уже кілька днів поспіль, та ще рвучкий, пронизливий вітер. Втім, такі умови були однаковими для обох суперників, тож говорити, що комусь вони завадили більше – не доводиться.
Відбивши стартовий натиск «Зорі», «Інгулець» сам почав розвивати власні атакувальні дії, і вже на 15-й хвилині повів у рахунку. Гол, який забив Євген Запорожець, можна сміливо внести в будь-яку хрестоматію по навчанню молодих футболістів, адже він став наслідком дуже цікавої і неординарної взаємодії наших гравців. Уже вкотре приємно здивував своїх уболівальників Денис Балан, який, несподівано для захисників суперників, сміливо пішов у обіграш по своєму правому флангу, після чого виклав просто ідеальний пас на Запорожця. Євген, хоч і один з наймолодших у команді, але вже досвідчений «ветеран» у складі саме «Інгульця», з яким пройшов до фіналу Кубку України ще з аматорської першості, тож діяв не по роках упевнено і майстерно. Відтак, відбити його удар бразильський голкіпер «Зорі» Луїс Феліпе виявився неспроможним. «Інгулець» повів у рахунку, а стадіон просто вибухнув шквалом овацій. Далі «Зоря» намагалася перехопити ініціативу, і на якийсь час їй це вдалося. Однак «Інгулець» доволі впевнено і надійно відіграв у обороні, де всі гравці заслуговують лише найвищих оцінок. І все ж, особливо хотілося б цього разу відзначити ще одного флангового захисника нашої команди – Олега Синьогуба, якому на позиції протистояв дуже грізний гравець, член національної збірної України Олександр Караваєв. Ми, до речі, в ході останніх матчів збірної мали змогу оцінити, наскільки упевнено Караваєв протистояв найкращим гравцям у складі не найслабших збірних світу. А от з Синьогубом йому не вдалося показати, практично, нічого.Чи майже нічого. Коли ж на 38-й хвилині, після удару зі штрафного Артема Щедрого, «Інгулець» подвоїв рахунок, це вже здавалося не просто фантастикою, це вже був взагалі якийсь космос. Гравці «Зорі» на якийсь відрізок часу трохи розгубилися, адже не могли повірити, що те, що відбувається з ними – не сон, а гірка дійсність. Відквитати один з м’ячів футболісти «Зорі» зуміли вже у компенсовані до першого тайму хвилини: м’яч, відрекошетивши від когось із наших захисників після удару Євгена Чеберка, підступно опустився за спиною Антона Ситникова якраз за лінією воріт. Отже, рахунок 2:1 за підсумком першого тайму залишав луганчанам надію на успіх, адже цій команді інколи вдалося вигравати, долаючи ще й більший розрив. Однак, «Інгулець» попри очікування суперників, не став відсиджуватися в обороні, а сам почав дошкуляти «Зорі» гострими, небезпечними контрвипадами.Одного разу був близький до того, щоб знову збільшити розрив у рахунку той же Артем Щедрий, втім його удар, не без труднощів, Луїс Феліпе перевів на кутовий. Ще досить небезпечний момент біля воріт «Зорі» створив Ніка Січінава, пройшовши по лицьовій лінії та обігравши захисника, він під гострим кутом намагався вразити ворота «Зорі». М’яч влучив у сітку, але, на жаль, із зовнішньої сторони. Заради справедливості маємо зазначити, що кілька небезпечних моментів змогла створити і «Зоря», але на завершальній стадії луганчанам або бракувало точності, або ж загрозу для своїх воріт уміло відводили захисники «Інгульця» та упевнено відігравший Антон Ситников.
Отже в другому таймі рахунок так і не змінився, тож перемога «Ігнульця» з рахунком 2:1 подарувала спортивному світові справжнісіньку сенсацію: вперше за всю історію Кубку України до фіналу потрапила команда з Першої ліги.
Та й взагалі – навіть за радянської доби такий прецендент стався лише одного разу: у 1969 році, тобто рівно півстоліття тому, до фіналу Кубка тоді ще СРСР увійшли першолігові львівські «Карпати». Які, до речі, тоді й виграли Кубок. Чи повторимо цей успіх? З огляду на ім’я другого фіналіста, а ним став не хто інший, як донецький «Шахтар», звичайно, така мрія може здатися утопічною. І все ж, маємо тішитися, що ми маємо справжню Команду, тож, незалежно від результату фінальної гри, можемо не сумніватися, що наші хлопці докладуть для успіху всі сили і уміння, і , як мінімум, виступлять достойно та з гідністю.
А поки що давайте усі привітаємо наших футболістів та й один одного з цим історичним досягненням, сподіваючись, що воно стане лише черговою світлою сторінкою в книзі майбутніх яскравих перемог та видатних спортивних досягнень нашого «Інгульця».
Володимир Кіфенко
На знімках: автор першого забитого м’яча у ворта «Зорі» Євген Запорожець у протистоянні з гравцем луганчан Владиславом Кабаєвим; Олександр Поворознюк: «Я дуже гордий за своїх хлопців і вдячний їм за те, що ми з ним змогли порадувати наших земляків», ритуальний обмін вимпелами здійснюють капітани команд – Олександр Караваєв та Владислав Лупашко.
