Варто кожному задати собі це питання…
Коли ми навчалися у 10 класі, у нас історію України викладала Тетяна Костянтинівна Копань. Беззаперечно, вона – педагог від Бога: розказує цікаво, пояснює, на карті все демонструє, не було такого учня у класі, який би не знав основних дат. Вимоглива, але, водночас, добра та розуміюча. Ми любитимемо та поважатимо Тетяну Костянтинівну завжди. Одного разу вчителька запропонувала нам (кільком учням із класу) написати наукову роботу про нашу Петрівщину, а далі прозвучали такі слова: «Я умію бути вдячною!» Ця фраза мене дуже здивувала: «Умію бути вдячною… так усі ж уміють бути вдячними… не розумію…» Так, у свої 15 років я, дійсно, не могла зрозуміти, що бувають невдячні люди. На наступний рік Тетяна Костянтинівна у нас уже не викладала нічого, але таки віддячила. Хоч і не сказала нам про це, але кожен знав, що наша наставниця стримала слово.
Скільки вже пройшло років, і з кожною прожитою ситуацією я розумію, що не так і багато на світі вдячних людей. Тепер на питання: «А яку рису ти найбільше в людині цінуєш?» Я, не вагаючись, відповідаю –вдячність. Вона найважливіша за все. От, наприклад, доброта, але вона повинна мати міру, бо часто з дурістю межує, чесність – з нею поряд часто звучить «ложь во благо», отже, й вона не така солодка.
У тлумачному словнику української мови подається таке визначення вдячності: «ВДЯЧНІСТЬ – почуття подяки, готовність віддячити за послугу, допомогу, зроблене добро». Ми робимо хороші безкорисливі вчинки, але, якщо у відповідь не буде вдячності, то скільки ще разів цій людині ви допоможете? Два-три?
Вдячність – вона в усьому: у погляді, посмішці, слові, дотику… Ніхто й не чекає демонстративної, привселюдної подяки, достатньо того, що твій вчинок цінують.
Навчаючись у педагогічному інституті, ми проходили практики у школах. Кожен клас отримував завдання написати твір на тему: «А ти умієш бути вдячним?», а потім слухав мою історію про Тетяну Костянтинівну Копань. Найбільше діти писали про те, як допомагають батькам, а з-поміж усіх вирізнявся твір про вдячність Всесвіту, Сонцю та Землі. Учень, дійсно, цікаво висвітлив тему, відчувалася глибина поглядів дитини. Шкода лише, що його твори принципово не хоче читати їхня постійна вчителька, «бо дуже пише нерозбірливо Роман» – приблизно так аргументувала вона. Не було таких, хто не мав чого написати, хто вважає себе невдячним, а тим паче пишається цим. Теперішнє покоління не потрібно засуджувати, бо діти – світлі та чисті, а наше завдання пробудити у них прагнення залишатися такими завжди. Не втратити віру в прекрасне майбутнє та не загасити вогник у очах.
Хочеться подякувати вчителям Петрівського НВО «Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. – гімназія», котрі дають дітям не тільки знання, а й виховують духовність. Бо людина, яка не знає математики чи не вміє грамотно писати, не така уже й ганебна, як та, що несе в собі підлість, злість і лицемірство.
Оксана Ліщенюк
