Я ще зовсім маленька, але уже розумію, що потрібно берегти природу, а дорослі люди, на жаль, часто – ні. Коли я побачила, як горить очерет і суха трава, то подумала, що сталася пожежа. Але мама сказала, що то люди навмисне палять. Ой, а де будуть жити звірятка? – відразу подумала я. Так мені сумно стало, їхня домівка горить.

Я прийшла додому з поганим настроєм, лягла спати і сниться мені сон. Ніби стою я на зеленій галявинці, а там дуже багато звірят. Починають вони говорити:

- Скільки можна уже терпіти знущання людей? – засмучено сказало зайченя.

- Чому ж вони нас ображають? – обурливо промовило вовченя.

- Мені нема де жити, вони знищили мій будиночок, – уже слізно сказав їжачок.

Я стояла та мовчки слухала. Мені не було що сказати звірятам, бо я ж не знала. З моїх очей полилися сльози.

- Аню, не плач, допоможи нам, будь ласка, – почали просити звірятка.

- Добре, я дуже хочу вам допомогти, але не знаю як. – сказала я, витираючи сльози.

- Розкажи про свій сон людям, нехай вони зрозуміють, що вбивають природу! – промовила мудра сова.

На наступний день я пішла на гурток, і керівник сказала мені, що зараз стартує конкурс «Свій голос віддаю на захист природи». Я зрозуміла, що він саме для мене, а, отже, я розкажу про свій сон усім. Сподіваюся, що люди почують звірят і захищатимуть природу.

Анна Ткаченко