Історія відома і невідома
Є думка, що історія – це один з напрямків жанру фантастики. Адже всі літописи і історичні хроніки неодноразово коригувалися і переписувалися, аби якомога позитивніше висвітлити діяльність того чи іншого правителя або прикрасити історію держави. Як приклад, можна навести Кримську війну 1854-1855 років, ганебно програну Росією. Але в російській історіографії про поразку у тій війні згадують хіба що мимохідь, роблячи наголос на героїчній обороні Севастополя. Цю подію росіяни вважають сакральною, свідченням могутності російської армії і прикладом неперевершеної мужності російських моряків і солдатів.
Все так – оборона справді була героїчною (хоча ніхто з російських істориків по-справжньому не вивчав питання доцільності цієї оборони), захисники Севастополя воювали самовіддано, не шкодуючи життя. Але замовчується той факт, що серед них більшість була українцями. Таким чином пересічний росіянин, вихований на перекрученому баченні історичної події, вважає, що саме росіяни героїчно захищали Севастополь – «город русских моряков», часто навіть не здогадуючись, що війна була ганебно програна і що земля цього міста щедро полита українською кров’ю, бо, наприклад, матрос Кошка, якого росіяни вважають своїм національним героєм, насправді українець на прізвище Кішка. У даному випадку цілеспрямовано змішуються поняття етнічної приналежності і громадянства. Українці дійсно були підданими Російської імперії, служили в ро-сійському війську, але при цьому не можна їх називати росіянами, як це твердить російська пропаганда, говорячи, що Крим і Севастополь по праву повинні належати Росії, бо, мовляв, росіяни проливали за них кров.
Те ж саме можна сказати і про оборону Севастополя у 1941 році, під час якої вище військове командування ганебно втекло, залишивши захисників міста напризволяще. Та про втечу генералів та адміралів не згадують, роблячи наголос лише на героїчній обороні міста.
Багато історичних подій дійшли до нас у перекрученому, сфальсифікованому вигляді, про значну їх кількість ми взагалі нічого не знаємо, бо багато літописів та інших документів, на підставі яких можна було б мати про них уявлення, втрачені, або цілеспрямовано знищені. А ще надзвичайно багато документів, зокрема, радянської доби, приховані в архівах. Та частина їх поступово стають доступними, дають змогу по-новому подивитися на події нашого недавнього минулого.
Найкоштовніший діамант з корони комуністичної імперії таки ж випав
Німецька Демократична республіка (НДР) вважалася вітриною соціалізму, таким собі найкоштовнішим діамантом в короні комуністичної імперії, якою був блок країн со-ціалістичного табору. Ці країни офіційно вважалися незалежними, але насправді їхня незалежність була досить примарною, бо, фактично, вони керувалися з Кремля у відповідності з політикою «обмеженої демократії (суверенітету)», яку проводило керівництво СРСР, тож цей блок далеко небезпідставно можна вважати новітньою імперією. Був навіть час, коли на ключові посади в урядах цих країн призначалися громадяни СРСР, як це було з радянським воєначальником, маршалом К.Рокосовським, який впродовж тривалого часу обіймав посади міністра оборони Польщі, заступника голови ради міністрів ПНР і члена Політбюро Польської об’єднаної робітничої партії. Значна кількість керівників соціалістичних країн також в довоєнний період постійно проживали в СРСР, пройшли тут вишкіл, були радянськими громадянами, а після війни стали партійними і державними діячами в країнах народної демократії, як їх тоді іменували.
Час від часу в цих країнах ставалися заворушення і антикомуністичні бунти, які придушувалися силою, з великими жертвами. Тож не дивно, що, як тільки обійми «старшого брата» трохи ослабли, соціалістичний блок миттєво розвалився, всі країни Східної Європи стали на шлях справжньої демократії.
Цей процес розпочався 9 листопада 1989 року з відкриття Берлінського муру, що впродовж кількох десятиліть був символом ідеологічного кордону між країнами комуністичної імперії, якій американський президент Рональд Рейган дав надзвичайно влучну назву «Імперія Зла» і країнами вільного світу. Демонтаж муру був провісником об’єднання Східної і Західної Німеччин. Здавалося, що ця подія не має альтернативи, та не все було так просто.
На шляху до об’єднання Німеччини були дуже серйозні перешкоди. Ортодокси з числа партійних керманичів і генера-літету СРСР розуміли, що, втративши НДР, комуністична імперія буде приречена на крах, тому вони намагалися цьому завадити. Втім, про все по порядку.
12 вересня 1989 року в Москві міністри іноземних справ держав-переможців у Другій світовій війні та обох німецьких держав підписали договір щодо остаточного врегулювання статусу Німеччини, згідно з яким ця держава отримувала право на повний суверенітет. Після підписання договору відбулася розмова між радником президента США з питань зовнішньої політики Кондолізою Райс та маршалом Радянського Союзу Сергієм Ахромєєвим, який сказав: «Ми могли б завадити цьому. Мабуть, потрібно було це зробити». К.Райс запитала: «З допомогою сили? Військовою акцією проти власного керівництва? Ми завжди боялися, що таке може статися».
І таке дійсно могло статися. Варто сказати, що і на Заході далеко не всі були у захваті від перспективи об’єднання Німеччини. Адже це означало, що в Європі з’явиться потужна держава, яка може відтіснити на другі ролі Велику Британію, Францію та інші країни. Тож і Маргарет Тетчер, і Франсуа Міттеран похмуро спостерігали за розвитком подій. Та вирішальне слово залишилося за Кремлем, де точилася жорстока закулісна боротьба за владу і ставлення до майбутнього Німеччини було у цій боротьбі надзвичайно важливим фактором. Найзапеклішими противниками об’єднання Німеччини були радянські військові. Офіцери і генерали службу у складі Західної групи військ сприймали, як подарунок долі, адже рівень життя в НДР був набагато вищим, ніж в СРСР, а військові там отримували дуже непогані гроші, які дозволяли забезпечити їхнім сім’ям безбідне існування на багато років. До того ж, вивід військ з території НДР та інших країн соціалістичного табору, де вони дислокувалися, був пов’язаний зі значними логістичними труднощами, складною проблемою їх облаштування на території СРСР і, звичайно ж, величезними матеріальними втратами. Тому від військових стали лунати погрози: «Або зміна курсу, або зміна влади».
Та Михайло Горбачов, який оголосив про курс на перебудову, демократизацію, гласність, уже не міг так просто відмовитися від цього. Йому доводилося лавірувати між ортодоксами та прихильниками нового курсу.
Противники Горбачова не сиділи мовчки, вони намагалися згуртуватися для організованого спротиву. «Як буде діяти Горбачов в Литві? Там литовські комуністи незабаром оголосять про відділення від Москви, зажадають незалежності. А якщо ми втратимо НДР? Західна група військ не примириться з цим без боротьби», — казав маршалу Ахромєєву один з високопоставлених генералів. Інший генерал, один з членів вищого командування Західної групи військ, наполягав: «Ми повинні усунути Горбачова. Він втратить Литву, він втратить НДР, він зруйнує Радянську армію». Та Ахромєєв коливався: «Ми повинні навчитися ви-рішувати свої проблеми мирним шляхом. Я не хочу війни, але я не хочу і керівництва, яке зраджує найважливіші інтереси Радянського Союзу». Він радив зачекати, сподіваючись на те, що на найближчому з’їзді КПРС, який мав відбутися в липні 1990 року, вдасться сформувати потужну внутрішньопартійну опозицію Горбачову, усунути його від влади і змінити політичний курс. Людиною, яка була готова змінити Горбачова, вважався Єгор Лігачов.
ХХVІІІ з’їзд КПРС розпочався 1 липня і тривав 12 днів. Під час напружених дебатів і дискусій Горбачову вдалося зламати спротив ортодоксів та об’єднати своїх прихильників, які знову його обрали Генеральним секретарем ЦК КПРС.
Боротьба прихильників і противників об’єднання Німеччини тривала. На Горбачова чинили шалений тиск як військові, так і партійні діячі. Вони закликали його, якщо не вдасться завадити об’єднанню, то хоча б отримати гарантії того, що об’єднана ФРН не стане членом НАТО. «Якщо Німеччина стане членом НАТО, це означатиме, що Радянський Союз таки ж програв війну»,— заявив Ахромєєв. Помічник Горбачова Валентин Фалін також закликав Генерального секретаря завадити членству Німеччини в НАТО. Та Горбачов відповів так: «Я зроблю все, що зможу, але боюсь, що потяг вже пішов».
У червні 1990 року під час німецько-радянської зустрічі на найвищому рівні була здійснена спроба знайти таке рішення, яке б зберегло престиж радянського керівництва. Вивід радянських військ слід було подавати не як поразку СРСР, а як жест доброї волі. До того ж, ця формула включала суму компенсації у кілька десятків мільярдів марок. Таким чином німці рятували Радянський Союз від неплатоспроможності, давали гроші на створення необхідної інфраструктури для виведених військ, щоб частини і з’єднання Радянської армії могли облаштуватися вдома.
Та це не могло задовольнити противників Горбачова.
У серпні маршал Ахромєєв зустрівся зі своїм другом з Західної групи військ, який заявив: «Усе підготовлено. Через шість годин я вилітаю до Берліна. Це наш останній шанс. Горбачов зрадив інтереси Радянського Союзу, ми не можемо допустити, щоб договори вступили в силу». Та маршал відмовився: «Радянська армія – не купка путчистів».
Через десять років після цих подій В.Фалін оприлюднив плани путчистів, повідомивши, що він попередив Горбачова, що його хочуть запросити в Берлін начебто на нараду командування Західної групи військ, а там і заарештувати. Горбачов відреагував скептично, зауваживши, що не має інформації про підготовку до путчу від КГБ. Але все ж таки направив Фаліна в Берлін, аби той на місці уточнив цю інформацію.
Фалін повернувся і запевнив Горбачова, що путч не відбудеться. Були відповідні контакти і розмови між кількома високопоставленими радянськими генералами та генералами Національної народної армії НДР, але виявилося, що заколот просто нікому очолити. Сподівалися на те, що це зробить Ахромєєв, але той відмовився.
Путч таки ж стався…
«Я бездіяльно спостерігав, як поспішно розбазарюється могутня імперія, але відмовився діяти». Це сказав маршал Ахромєєв у липні1990 року після підписання договору. Таким чином, він опосередковано визнав, що Радянський Союз Другу світову війну програв. Вірною виявилася теорія, що війну можна програти, навіть вигравши воєнну кампанію, якщо головне завдання війни не було досягнуте. Головною метою Сталіна, який розпочав Другу світову війну в союзі з Гітлером, було виконання заповіту Леніна - встановлення комуністичної диктатури в Європі, а потім і в усьому світі. І, якщо після війни вдалося встановити її в кількох країнах Східної Європи, то можна було вважати, що завдання виконане хоча б частково. Та падіння прорадянського блоку означало, що віддалені наслідки війни виявилися для СРСР програшними. Тож нинішнє «Побєдобєсіє» в Росії варто оцінювати з позицій не здорового глузду, а як симптоми масової шизофренії.
Важко сказати, як би розвивалися події, якби генерали здійснили свій задум у 1990 році. Та, швидше за все, вони не змогли б зупинити процес об’єднання Німеччини, як і процес розвалу радянської імперії. Адже путч таки ж стався через рік – 19 серпня 1991 року. На вулиці Москви вийшли танки, зазвучали постріли. Та народ не підтримав заколотників, бо вже не хотів повернення в минуле. 21 серпня путчисти були заарештовані, а 23 серпня маршал Ахромєєв, який цього разу був серед заколотників, повісився. Так безславно, з петлею на шиї, закінчив свій шлях один з апологетів радянської імперії, як і за майже півстоліття до цього творці гітлерівського «Тисячолітнього Рейху». Так безславно закінчила свій шлях і Імперія Зла. Бо час імперій минув. Варто це зрозуміти тим, хто прагне повернутися в минуле, будуючи новітню імперію під назвою «Руський мир», а не йти в майбутнє.
Анатолій РЯБОКОНЬ.
