Сторінками історії
У часи існування Радянського Союзу і прорадянського блоку східноєвропейських країн, які прийнято було називати країнами народної демократії, Німецька Демократична республіка (НДР) вважалася вітриною соціалізму, бо була найбільш розвиненою, мала потужну економіку і передову науку, рівень життя громадян був помітно вищим, ніж в Польщі, Болгарії, Румунії та інших країнах блоку, у тому числі і в самому СРСР. Та не даремно кажуть, що не хлібом єдиним живе людина. Майже в усіх країнах соці-алістичного табору, в тому числі і в СРСР, ставалися повстання і заворушення проти комуністичної диктатури, за поліпшення добробуту. Всі ці протести і повстання жорстоко придушувалися із застосуванням військової сили.
Громадяни НДР також були не задоволені тим, що їхня країна розділена, прагнули її об’єднання, сотні тисяч людей стали втікачами з «соціалістичного раю», бо бачили, що в ФРН і загалом в Європі рівень життя значно вищий. А ще хотіли свободи і демократії, можливості вільно висловлювати свої думки і переконання.
65 років тому, 17 червня 1953 року об 11-00 годині двоє молодих робітників піднялися на Бранденбурзькі ворота і зняли червоний прапор радянських окупантів. Зі словами: «Ми вітаємо вільний Берлін!» вони скинули його вниз, де на нього накинулися демонстранти, розірвали на шматки і спалили. Замість радянського замайорів прапор із зображенням ведмедя – символу об’єднаного Берліну. В цей час радянські солдати відкрили вогонь на враження, але Хорст Баллентин, який знімав радянський прапор і піднімав прапор Берліну, зумів сховатися від куль. Демонстранти вітали його, як героя. Втім, він був не один такий, ще тричі люди піднімалися на Бранденбурзькі ворота, щоб під градом куль підняти чорно-червоно-золоті прапори. А на Потсдамській площі в цей час протестувальники йшли у безнадійний і смертельний бій проти радянських танків Т–34.
Що ж змусило людей підняти повстання, ризикувати життям і гинути?
Це був протест проти економічної експлуатації, але ще більшою мірою – за свободу. Протестував не тільки робітничий клас, який потерпав від негараздів. Весь народ Східної Німеччини піднявся, аби звільнитися від лабет со-ціалізму.
Вся повнота влади в НДР належала Соціалістичній єдиній партії Німеччини (СЄПН), якою керував ставленик Кремля, переконаний сталініст Вальтер Ульбрихт. Він намагався запровадити «нову політику» задля прискорення руху шляхом соціалізму. Це означало: скорочення обсягів виробництва товарів широкого вжитку, збільшення долі важкої промисловості, примусову колективізацію селянських господарств. Задля того, щоб влада почувалася впевне-ніше, народній поліції, яка перебувала на казарменому стані, було надано важке піхотне озброєння. Ці заходи потребували величезних коштів, тож в державному бюджеті виникла дірка. Відчувався великий дефіцит продуктів харчування та широкого вжитку, різко знизився життєвий рівень громадян, тож вони стали масово тікати з НДР. За перші шість місяців 1953 року кількість втікачів склала більше чверті мільйона.
Та замість того, щоб стабілізувати ситуацію, влада посилила репресії, підвищила на 10% норми виробництва, аби заткнути дірку в бюджеті. Внаслідок цього знизилася заробітна плата робітників, синхронно піднялися ціни на всі товари. Загалом доходи трудящих знизилися на 25%, зростало невдоволення народу комуністичною владою.
Цією обставиною скористалися політичні опоненти Ульбрихта, члени політбюро: головний ідеолог партії Фред Ельснер, керівник «Штазі» (німецького аналогу радянського КДБ) Вільгельм Цейсер і керівник центрального органу СЄПН - газети «Нойєс Дойчланд» Рудольф Херрнштадт, які публічно критикували Ульбрихта. В суспільстві розпочалися гарячі дискусії, з’явилася надія на те, що керівництво НДР відмовиться від курсу на тоталітарний соціалізм, візьме курс на об’єднання країни.
Але економічна ситуація не поліпшувалася, особливо гостро це відчули працівники будівельної галузі. Вони працювали сезонно, тільки в теплу пору року, на зиму їх звільняли без збереження заробітку. Тому зниження заробітку прирікало їхні сім’ї на напівголодне існування.
13 червня бригадир будівельників народного підприємства «Індустрібау» Альфред Метцдорф закликав берлінських будівельників з понеділка припинити роботу. Через два дні будівельники, які працювали на спорудженні лікарні в районі Фрідріхсхайн, направили лист протесту прем’єр-міністру Отто Гротевалю з вимогою відмінити десятивідсоткове підвищення норм, погрожуючи у разі відмови страйком. Ульбрихт, дізнавшись про ультиматум робітників, заявив, що про це не може бути і мови.
Наступного дня у профспілковій газеті «Трибюне» з’явилася стаття, в якій говорилося, що підвищення норм – вірний крок. Це переповнило чашу терпіння робітників, які припинили роботу і пішли колоною у напрямку урядового кварталу під гаслом «Берлінці, приєднуйтеся, ми хочемо бути вільними людьми!». Піднявся не лише Східний Берлін, припинили роботу робітники Галла, Лейпцига, Дрездена, Ейслебене, а незабаром страйки охопили всю НДР.
Вдень 16 червня політбюро таки ж прийняло рішення про скасування 10-відсоткового підвищення норм, але, коли міністр промисловості Фріц Зельбман вийшов до демонстрантів, щоб про це оголосити, настрої страйкарів вже стали набагато радикальнішими. Залунали заклики: «Свобода!» і «Геть уряд!».
Протестувальники сподівалися на те, що їм якимсь чином допоможе Захід і, зокрема, США, але американці боялися спровокувати Москву на протистояння, тому дали вказівку західноберлінській радіостанції РІАС, яку слухала вся НДР, обмежитися нейтральною інформацією, не згадувати термін «загальний страйк», всіляко сприяти зниженню протестних настроїв серед громадян Східної Німеччини. Федеральний уряд в Бонні також поводив себе надзвичайно обережно, міністр з загальнонімецьких питань Якоб Кайзер закликав східних німців до стриманості, аби «не дати себе втягнути у необдумані дії».
Та Ульбрихт, не визнаючи того, що саме антинародні дії його партії і уряду призвели до повстання, намагався звинуватити в протистоянні «західноберлінських провокаторів».
В Кремлі також з тривогою спостерігали за подіями в НДР, адже цілком реальною була загроза падіння комуністичного режиму в цій країні. Розміщені в НДР радянські окупаційні війська були приведені у повну бойову готовність.
Уряд НДР фактично втратив владу, керівництво партії сховалося у штаб-квартирі радянських військ. Вранці 17 червня на вулицях з’явилися радянські танки.
Як згадував радянський дипломат Валентин Фалін, коли Хорст Баллентин зірвав з Бранденбурзьких воріт радянський прапор, керівництво Радянського Союзу сприйняло це як подію, яка загрожує ліквідацією комуністичного режиму в НДР, а не просто свідчить про внутрішнє протистояння між урядом НДР та трудящими країни. Цього Кремль допустити не міг, адже подібне могло статися і в інших країнах так званого соціалістичного табору. Тому з Москви надійшов наказ придушити повстання, не жалкуючи куль. Розпочалася стрільба по демонстрантах з кулеметів та автоматів, людей давили танками. Площі і вулиці Берліну вкрили тіла загиблих людей. Схожа ситуація була і в інших містах, де робітники підтримали повстання. Надзвичайний стан було введено у 167 з 217 міських та сільських округів. До кінця дня повстання було придушене.
Ульбрихт і верховний комісар радянської окупаційної адміністрації Семенов зустрілися, щоб визначити спільну лінію у трактуванні кривавих подій. Було прийняте рішення виступити з заявою, що це була спроба ліквідувати комуністичну владу в НДР, інспірована і керована західними імперіалістичними країнами, щоб встановити в Східній Німеччині фашистську владу.
Таким чином, антикомуністичне повстання закінчилося кривавою розправою. Крім сотень загиблих на вулицях, було заарештовано більше 6000 громадян, а безробітного Віллі Геттлінга, який не брав активної участі в подіях, а був тільки пасивним їхнім свідком, «призначили» агентом Заходу, який нібито був головним організатором повстання. Від репресій постраждали не тільки громадяни НДР. Був розстріляний один житель Західного Берліну, а також 18 радянських солдатів, які відмовилися стріляти у беззбройних людей.
Як не дивно, але у найбільшому виграші виявився Вальтер Ульбрихт, який своєю бездарною антинародною по-літикою і довів людей до бунту. Якщо напередодні кривавих подій керівництво СРСР було готове відсторонити його від влади, то після придушення повстання вже не ризикнуло це зробити і змушене було його підтримати. Він же жорстоко розправився зі своїми противниками, наказавши всіх їх заарештувати.
Мрія німців про свободу і єдність нації була відкладена ще на 36 років. Восени 1989 року, коли комуністична влада НДР була повалена і розпочався процес об’єднання Німеччини, радянські танки на вулиці вже не вийшли. Бо СРСР і сам вже перебував у стані агонії і існувати йому залишалося менше двох років.
Підготував Анатолій РЯБОКОНЬ.
