Ты призывался в мирный час,
Когда страна была в покое.
И море, тихое подчас,
Штормило и срывалось воем.

Ненастье наступило вдруг,
Навала вражья повалила.
Огонь и выстрелы вокруг,
Зловещая взорвалась сила.

А ты солдатом – моряком
Стал грудью защищать свободу.
И подкатился к горлу ком,
Когда корабль шел под воду.

Немало их, односельчан,
(Они давно уже седые)
Во сне приходят по ночам,
Красивые и молодые.

Теперь былого не вернуть,
Но знамя наше гордо реет,
Мы в будущее держим путь
И Родину любить умеем.

Цей вірш я присвячую світлій пам’яті свого чоловіка Миколи Панасовича Ковтуна – учасника історичного Параду Перемоги, що відбувся у Москві на Красній площі 24 червня 1945 року в ознаменування перемоги СРСР над фашистською Німеччиною у Великій Вітчизняній війні.

Ось уже 27 років його немає з нами: тяжка хвороба обірвала його життя 30 травня 1991 року. Але наша родина завжди зберігатиме про нього світлу і вічну пам’ять. Спасибі тобі, любий, що ти опинився на моєму життєвому шляху, я тебе, як і раніше, люблю, і любов ця не згасне довіку.

А взагалі – складна річ життя. Доки молодий – не замислюєшся про старість, живеш роботою, родиною, дітьми…Але роки минають – змінюються люди і змінюється життя кожного з нас. І мене теж така участь не оминула. Я працювала в районній лікарні медичною сестрою протягом майже 45 – ти років. Свою роботу дуже любила, намагалася завжди виконувати її справедливо та чесно. Але роки йшли і зробили своє діло: настала невблаганна старість, і ось я на інвалідному візку вже майже 12 років. Важко передати і так само важко відчути, яке це горе! Живу самотньою, єдину радість мала – радіо. Тож не можу збагнути – кому прийшло в голову його відрізати? Певне, той, хто це робив, не переймався долями таких, як я – прикутих до ліжка, на інвалідних візках… Уявіть собі – як це бути одинокому, безпомічному, та ще й залишитися без радіо. Як я плакала, просила, щоб мені його не відрізали, але все виявилося марно. Проте, як мовиться, мої сльози «не впали на камінь». Якось, минулого року, до моєї оселі завітала директор Територіального центру Інна Олександрівна Лук’янова, і прийшла не з порожніми руками, а з подарунком – радіоприймачем для ефірного радіомовлення. Тож доземний уклін Вам, Інно Олександрівно, і щира вдячність за те чуйне ставлення до нас, людей похилого віку. А ще – щира вдячність спонсору, який власним коштом придбав нам – самотнім людям похилого віку – ці приймачі, - депутату Кіровоградської обласної ради – Миколі Олексійовичу Давидовському. Тож хочу звернутися до нього особисто: дорогий земляче! Спасибі Вам за Ваше добре чуйне серце, за Вашу турботу про нас – людей, життєва свіча яких уже майже догорає. Нехай Ваші добрі справи повернуться Вам сторицею, здоров’я Вам, життєвого благополуччя і удачі і усіх гарних ділах.

Мотря Ковтун, Петрове - Новий Стародуб